Ірина Петрушанко м.Полтава


Моя роздерта Україна
Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Вже перетворена в руїни,
Та й досі прагнеш тої волі.

Ти все несеш через століття
Свої страждання, сум гіркий.
І вже не вбрання, а лахміття
Залишили тобі віки.

І на обличчі посірілому
Застигли всі образи зрад.
І вже самій не зрозуміло,
Як може йти на брата брат.

І вже зника твоя усмішка,
Немов сумливий літній ранок.
І дотик рук тремтить той ніжний,
Неначе осені світанок.

І втомлені ті очі зажурились,
Що бачать, як свої ж сини
Шматують неньку, нагрішились,
Не хочуть визнати й вини.

Собі, собі, і все для себе.
Нікому Україна не потрібна...
Але чи вічне це блакитне небо,
Чи вічна ця країна бідна?!


І скільки їй ще залишилось
Триматися з останніх сил?
Ніщо з віками в світі не змінилось...
Чим край наш Бога прогнівив?

За що нам всі оті страждання,
Кріпацтво, що Кобзар ще там ридав,
Та панщина і праця з рання?
Якби Тарас майбутнє знав!

Хіба б палали його вірші
Гарячим, праведним вогнем,
Коли б він знав, що буде гірше
За кожним роком, кожним днем.

Якби він знав, як люди гинули
Спочатку з голоду, а потім на війні,
І Україну як покинули –
І Бог, і влада – знов одні...

І знов боротися за волю,
До скону, розпачу, до смерті.
Хіба такої хочем долі,
Щоб Україну всю роздерти?


І в кабінетах посідали,
Чекають знову хабарів.
А всі ж кричали, добре знали,
Чого народ завжди хотів.

І знову жодної надії,
І тільки темрява навколо.
І знов зруйновані всі мрії,
Напевно, замкнуте це коло...

Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Ми все чекаємо на зміни,
Чекаємо нової долі.

Але ти йдеш і не схиляєш голови,
І гордо сяє погляд твій.
Ще трохи і настане день новий,
Повстане знову той народ німий.

Прийдуть часи, настане та хвилина,
Ще будемо пишатися як слід.
Що є така держава – УКРАЇНА,
І що відома всім на цілий світ!