Роздуми щодо "THE ROLLING STONES: BEGGARS BANQUET" (1968), або: Ходячий гардероб стильних шмоток


Півстоліття тому The Rolling Stones видали свій альбом "Beggars Banquet" ("Злидарський Бенкет"), який більшістю вважається поверненням групи до власної форми після провалу їхньої ж безформної спроби психоделії на здебільшого нецікавому для слухачів альбомі "Their Satanic Majesties Request" від грудня 1967 року, випущеному приблизно через шість місяців після бітловського "Sgt. Pepper’s".
Незважаючи на обкладинку, яка відсилала до яскравих кольорів епохи хіпі, "Satanic Majesties" стали найнижчою точкою для Стоунз. Минулого року виповнилося 50 років з дня виходу альбому, а все ж, незважаючи на перевидання на подвійному вінілі в бокс-сеті в моно- та стерео-версіях, альбом не отримав особливої переоцінки, хай жоден і не назвав його забутим чи несправедливо відкинутим шедевром.
Це може слугувати доказом того, що, коли ти заходиш у студію, тобі потрібні музичні ідеї, а не лише наркотики та самовпевненість.
"Beggars Banquet" вийшов рівно через рік, затримавшись на три місяці внаслідок того, що оригінальне оформлення обкладинки ("Знімок із туалету") було відхилено звукозаписною компанією.
На нещастя для Стоунз, які зрештою здалися і взялися за наступну версію обкладинки, вона стала публічною за кілька тижнів після "Білого альбому" The Beatles, і знову – через свою просту білу "візиткову" обкладинку, цього разу – несправедливо – викликала чергове порівняння з тими-ж-таки Бітлз.
Але "Beggars Banquet" одразу ж оцінили як зосереджену та цілісну роботу (на відміну від розфокусованого "Білого Альбому" Бітлз), відтак, і тоді, і зараз вважають, що гурт повернувся до первинного ритм-енд-блюзу, який був їхньою першопочатковою платформою.
Певною мірою це правда: такі пісні, як розпусна Parachute Woman та брудно-сексуальна Stray Cat Blues, були чистим ритм-енд-блюзом. "No Expectations" – акустична балада, що нагадує версію Роберта Джонсона другої половини ХХ століття, з чудовим слайдом Браяна Джонса, підсилюючи пафос. Це було останнім вагомим внеском Джонса у творчість групи, яку він же і заснував, утім його гнітила залежність від наркотиків та сумніви в собі, а тим часом дует Джеґґер-Річардс перебирав на себе контроль.
Усе ж, альбом складніший, ніж просто ретроспекція щодо власних джерел рок-н-рол блюз-групи (Стоунз ніколи не були безпосередніми апологетами блюзу, як-от ним був рутинний конвеєр Джона Майялла, котрий направді змагався до автентичності). На альбомі Beggars Banquet були й інші виміри та неоднозначності, які винагороджують нашу увагу і нині.
Приблизно за шість місяців до цього Stones сигналізували про своє повернення до більш вісцерального ("жорстокого", за словами Джона Ландау з журналу Rolling Stone) блюз-року дещо диявольским Jumpin’ Jack Flash. Пісню було записано під час тих самих сесій, що результували у Beggars Banquet, і, незважаючи на присутність Джонса на гітарах, згадувана пісня стала доказом того, як маятник тепер повністю відхилився на користь команди Джеґґера-Річардса, плюс піаніст Нікі Гопкінз.
Це був новий вид старого блюзу: "Я народився в перехреснім ураганнім огні" – блюзова ідея, стара, як світ, але для Річардса цілком посутня, адже періодом його народження була Друга світова війна. Тобто, маємо інакший, дуже британський рок-н-рольний блюз. І насамперед, свою роль витанцьовував сам Мік Джеґґер.
Ця музика стала передвісником тої, що мало явитися на лонґплеї Beggars Banquet, і коли музиканти прогресивно опрацьовували відлуння, постали такі пісні Beggars Banquet, як Stray Cat Blues, Sympathy for the Devil та Salt of the Earth.
Як писав Саймон Фріт про Beggars Banquet: "У мене вже десять років є альбом The Rolling Stones "Beggars Banquet", і він досі змушує мене реготатися. Це найбільш інтелектуальний і найвитонченіший запис, який коли-небудь робили Стоунз, у той самий час, він містить усяку притаманну їм зневагу, танець та грязь (arrogance, dance and dirt).
Я не знаю, яким чином Мік Джеґґер став символом рок-н-ролу, але він їм став, і мені доводиться міркувати про нього, його групу та його музику більше, ніж про будь-що інше в рок-музиці ( . . . )
Якщо сингл "The Last Time" 1965 року й справді оголосив The Rolling Stones претендентами на авторство хітів у стилі поп-рок, а "Satisfaction" того ж року означила розлом між попом та роком, то "Beggars Banquet" був першим повноцінним рок-альбомом групи, який базувався не лише на r’n’b, але й на блюзах архаїчного стилю.
Тепер, із цим альбомом, вони були виразно самобутніми та й власне самими собою.
Повертаючись до того, що уміли Стоунз (блюз, аренбі), вони також почали досліджувати іншу музику, що походила із Америки (кантрі у намірено вульгарній Dear Doctor, фолк-блюз у Prodigal Son Роберта Вілкінса із Міссісіпі, британський/кельтський фолк (Factory Girl).
Так само, як U2 наміром незграбно зробили це на Rattle and Hum два десятиліття потому, Стоунз – Джеґґер і Річардс, разом із піаністом Нікі Гопкінзом, – усвідомили, що за звичними межами їхньої майстерності існує щось більше, з чого можна черпати ідеї, і що можна всяко освоювати.
Єдиний сингл з альбому Beggars Banquet, – Street Fighting Man – був натхненний заворушеннями в Парижі та Лондоні, і набув додаткової фактури завдяки сітару й тамбурі Джонса – безперечно, вловив гнівний дух часу 1968 року, і все ж –
Джеґґер міг дозволити собі сказати "час битися на вулицях" (адаптуючи "час танцювати на вулицях" з пісні "Dancing in the Street" Марти Рівз та The Vandellas), але сам він відмовився вийти туди, на вулиці, й щось вдіяти: "Що може зробити бідний хлопака, окрім як співати в рок-н-рольному бенді..."
На той час це було відмовкою, рівноцінною реплікам Леннона в пісні Revolution на "Білому Альбомі" (Don’t you know you can count me out/in).
Музика SF-Man – так само як і колючий і розлючений гітарний дисторшн Revolution, яка була представлена на звороті сингла із лагіднішою Hey Jude на першій стороні – звучить більш політично заангажовано, аніж сам співак.
Джеґґер, як відомо, приїздив на антивоєнну демонстрацію на Гросвенор-сквер у Лондоні на своєму Бентлі, трохи пройшовся, щоби зробити фотки, далі сів назад у Бентлі, яким керував його власний шофер, та й поїхав геть ізвідти.
Фраза "радикальний шик" (radical chic) була вигадана саме для таких модних проявів радикалізму в 1968 році.
Джеґґер завжди був типом, якого кидало врізнобіч.
Як колись зауважив Річардс: "Мік – цікава компанія хлопців".
Ця двозначність пронизує весь Beggars Banquet.
Англо-фолк Salt of the Earth, здається, співчуває робітничому класу, але потім зазначає: "Коли я шукаю в безликому натовпі, у вихорі сірого, чорного та білого, вони не здаються мені справжніми, насправді, вони виглядають такими чужими..."
Наприкінці пісні – піднесені співи Watts Gospel Choir та потужне фортепіано Гопкінза однак не можуть це виправити, у той насильницький рік, коли стяги були підняті високо на щоглах, – "Роллінґ Стоунз" виглядали двозначно, якщо не зовсім відсторонено.
Джеґґер – представник середнього класу, який деякий час був студентом Лондонської школи економіки – грав роль, як він дедалі частіше робитиме.
Незважаючи на його фальшивий кокні акцент – мокні (mockney) – він насправді міг розмовляти дуже витончено. Але ж, у самому Міку була цікава компанія хлопців.
Як і з іншими піснями на альбомі, у вас імовірно залишаються сумніви щодо того, на чиєму боці (якщо взагалі на чиємусь) всі ці люди. Не те щоби музиканти мали обирати сторону, але (як мляво визнавав сам Джон Леннон у 1968-му) люди в цьому революційному році, безумовно, робили це так чи інак.
Ти в грі чи поза грою?
Стоунз звучали адекватно, але насправді були поза грою.
"Factory Girl" із Ріком Ґречем на скрипці, на перший погляд, є більш переконливим тостом на честь робітничого класу, але те, як співає Джеґґер – місцями з діланівською протяжністю – зводить нанівець будь-яке відчуття серйозності. Це прохідний трек, але він наміром розбавляє те, що робиться на решті альбому.
У пісні "Jigsaw Puzzle" дух Ділана (часів його альбому "Blonde on Blonde") оволодіває Джеґґером із представленою серією персонажів та карикатур: "На моєму порозі сидить волоцюга, відбуваючи свій строк, зі своїм метильованим сендвічем, він ходячий гардероб..." а пізніше з’являються дочка єпископа, гангстер, інші учасники самої групи (на певному рівні пісня є своєрідною автобіографією), 20 тисяч бабусь, які махають хусточками в повітрі, і королева, яка відважно кричить: "Що, чорт забирай, тут відбувається?"
Все це може бути в стилі Ділана – пісня триває шість хвилин – але слайд-гра Річардса (Джонс додав мелотрон) підносить її, і вона розгортається так само, як "Salt of the Earth". Це було чудове завершення першої сторони, так само як "Salt of the Earth" завершила другу сторону пластинки гімнічним моментом.
Альбом мав відвертий сексуально-орієнтований зміст (Parachute Woman, Stray Cat Blues), проте не був таким відразливо сексистським, як раніша Under My Thumb.
Усі пісні на Beggars Banquet мають певне культуральне коріння, і як зазначає Ландау у своїй тогочасній оцінці, "The Rolling Stones постійно змінюються, але за цими змінами вони залишаються найформальнішим рок-гуртом. Їхні наступні релізи є безперервним продовженням того ж підходу, але не радикальним переосмисленням, як це часто бувало з Beatles."
"Стоунз постійно перенароджуються, але наступна дитина завжди схожа на своїх батьків".
Отже, певною мірою "Злидарський Бенкет" був поверненням до коренів, але лише для того, щоб їх розширити, піти іншими розгалуженнями та шляхами. Досі вони не робили нічого подібного до Dear Doctor чи Salt of the Earth (музично), або ж, так само, не досліджували афрокубинський стиль перкусії, як оце на Sympathy for the Devil.
Більшість критиків дійшли висновку, що альбом нічого не мав на увазі, але створював враження, ніби це саме так, розширюючи музичні межі The Rolling Stones, які відтепер узялися досліджувати чорний блюз та ритм-енд-блюз, і ґоспел, і навіть трохи соул поряд із білою музикою, як-от кантрі та фолк, всі ці форми мали глибоке джерело ідей, образів та музичної історії, з якого можна було черпати вдоста.
Пізніше вони також освоюватимуть реґґі та нью-йорк-денс, шукаючи подальших натхнень.
"Beggars Banquet" став переломним альбомом для них і повернув їх на вірний шлях, залишивши засновника групи Браяна Джонса позаду, і – навіть якщо цей бенкет відштовхнув їх від політичних радикалів свого часу – він створив ту базу, на якій було зведено подібний за задумом альбом "Let It Bleed", далі геніально аномальний "Exile on Main Street" у 1972 році й, звичайно ж, фанфарно-редукціоністський "It’s Only Rock’n’Roll (But I Like It)", всього лише через п’ять років після "Beggars Banquet".
Опісля все було більш-менш таким самим, але (за винятком альбому Some Girls) часто менш виразним.
Багато в чому "Beggars Banquet" – блискуче записаний Джимі Міллером у лондонській Olympic Studios – був новим початком... але і таким початком, що водночас провидів фінал кар’єри Роллінґ Стоунз.

--------------
Graham Reid | Oct 3, 2018
https://www.elsewhere.co.nz/albumconsidered/8566/the-rolling-stones-beggars-banquet-considered-1968-a-walking-clothesline-of-styles/



*

Давно це все було, аж пригадувати моторошно. Дивлячись на сьогоднішніх "роллінгстоунзів" , хочеться вірити в їхній музичний азарт і інтерес до цієї складної музичної справи.
Так і з Вашою. Пісня довга, пазлів, про які ми в ті часи гадки не мали, багато, і все воно склалось докупи. І стаття у перекладі теж.

З повагом,
Ю.С.

цікаво...дякую...за Грема Ріда також...пазлових текстів...

мене також...та Орвелл вплинув на мене...