майжевесна...
сьогодні я вміла літати......... навіщо писати на цих жовтуватих сторінках, якщо інтернет-сторінки можна оновлювати постійно?
мабуть, щоб не розівчитись Писати... не забути запах паперу, і момент, коли на його просторах та велеваріантностях з'являється клаптик твого власного життя, а отже клаптик тебе... покреслений, з помилками і виправленнями, як насправді то є...

...ми перестали писати паперові листи........ з кумедними кольоровими марками... ми економимо час, економим зусилля та емоції, замінюючи поцілунок на смайлик, освідчення на сердечка. Щоб, гляди, не розкритись і не розпастися раптом, не згубитись, не відстати від шаленого стада, що намагається здолати та підкорити час, постійно щось комусь доводячи... танець на межі глобальної прірви....

а час нікому не належить, він просто є. Найгірше - наша залежність від нього....
той, хто зумів вибороти для себе хоч крихту незалежності від нього - стає вільним направду, і десь отам - в тій перемозі - криються свобода та безсмертя...

....а сьогодні я вміла літати....

вся сонячна майжевесна накрилась сутінню... і от зараз хочеться прокрутити це "сьогодні" у пам'яті... а воно вже "вчора"...
...і треба швидше засинати, щоб почати своє "завтра", тобто вже "нині" - з посмішки..... ну бо який же день без неї?!

....................................
зате є цей лист, справжній, який зранку полетить у паперовому конверті з кумедною кольоровою маркою і.... посмішкою...
до тебе




січень 2011

Подумалось, що час таки спливає
І ось тут, поміж наших пальців, попри наші погляди тече ріка нашого часу – з майбутнього в минуле…
Все менше і менше шансів жити вже і зараз, жити краще, бути вище, світліше, неповторніше…
Все менше хвилин на поцілунок…
Все менше поцілунків.
Все менший день, старіє ця ясна повня
І знов щось не встигнути…
І знов щось не сказати… і згаяти цілунок, погляд, дотик.
І страшно знати, що прийде час, коли це все скінчиться
Не хочу.
Зупини час, як зупинивсь годинник на стіні. Залиш нас в «тепер», бо я не потребую цього завтра, де в нас лишиться менше часу бути нами… життя – це таймер, чи секундомір?
Зупини час, благаю.
Я хочу любити тебе тепер. Як тепер, нерозтрачено, такого який ти такою, яка я… тут і зараз.
Ми злетимо. Бери мої долоні.
Змітаючи лапи тіней.
Крізь годинникові механізми, крізь сакральний шепіт дощу
Туди, де часу немає.
Залиш його цим стінам і мовчазному годиннику.


30-09-2010

… а сіль життя – в тім, що Воно постійно переконує нас в неправильності наших переконань
Воно підкидає нам бомби, підкладає свинок і руйнує врешті Те, за що ми ревно тримаємось, наївно вважаючи, що ось тут – Істина нашого буття, ціль і основа. Що в житті на все є правильна відповідь…. Та однозначності не існує…
… Ті, хто вірить у Вічне кохання, з плином свого часу переконуються у Вселенському бл…стві, у непостійності почуттів, у тім, що Вічне закінчується. Шукаючи свого єдиного, проходять багатьох, розтрачуючи вічність і віру в неї….
… Ті, хто йде в життя з переконанням, що все минає, всі брешуть, що любові не існує… тримаючись тільки за себе /подекуди не вірячи й собі…/ врешті вони стрічають на шляху Того а чи Ту, біля кого хочеться прокидатись, до кого хочеться вертатись, з ким хочеться повірити у Вічність…
Життя як рейс дорогою від першого крику до останнього подиху
… кожен йде своєю дорогою, кожен змінюється по своєму… та раптом в заплутаному клубочку життєвих доріг стрічаються дві пари очей, які згодом дивитимуться в один бік, однаково… в кишенях в них – зовсім різні переконання… але вони стирають відлік Вічності, викидають все зайве… просто є їхнє ми-комбінація щастя…….. вони живі, а решта… решта просто не має значення.

09-02-2011