Нарешті відкриваються куліси
За ними видно всеь чесний народ.
Уперше я на сцені, як актриса,
Уперше у житті роблю я крок.

Мій голос ледь тремтить від хвилювання
"Чи всі ось так, як я ідуть в життя?"
В очах моїх майнуло враз вагання
Надумала піти зі сцени я.

Та враз у мене народилась думка
"А що, як більш ніколи не з"явлюсь?"
Ступила крок..."Е,ні! Я в обладунках!
Мені не страшно!Нічого не боюсь"

Зіграла роль у п"єсі із життя.
Повільно лиш від зали відвернулась,
В очах блищали сльози каяття,
Зі сцени я уже не повернулась.

07.05.2010р.

Я просто слухаю тишу,
Її шепіт уночі.
Тихо він крадеться в душу,
Наповнює її краї.

Присмак горя і зневаги
До людей усіх живих
"Ми нічого більш не варті"-
Мій голос різко так затих.

Мені душа болить за людство,
За націю і за народ.
Ми здійснбємо самогубство,
Ми наближаємо "потоп".

Такі думки приходять знову
У тиші тихій і святій.
Ця незавершену розмову
Залишим дітям ми своїм.

07.05.2010р.

Легкий рум"янець на шоці - це все зима
Прийшовши із морозу дивувала.
Не ти одна, о ні, не ти одна!
Вас так багато було, так багато!

Вас так багато було,тих сердець,
Котрі на вітрі ніжно розпускались,
Мов ті троянди. Холодно і десь
В душі ви сумніви всі глибоко ховали.

На всі питання відповідь одна:
"У мене все гаразд, живу помалу."
Та уночі приходить темрява
І в ній самотність тихо вам співала.

І лиш тоді, ви ті, які ви є,
Ви справжні в самоті, душею й серцем.
І в грудях тихо такт відіграє
Мелодія холодна і відверта.

28.12.2009р.

Я безумен,но не в этот раз.
Сегодня я беспечный малый,
Как дитя игравшее не раз
У ворот земного рая.

Для тебя сегодня я людим,
Для тебя стараюсь улыбаться.
Это стоит мне немалых сил,
Чтобы ненормальным не казаться.

Но ты есть кто? А ты ведь тоже я.
Моё второе,третье или больше...
Ты легион. Ты след лишь от меня,
Как тень единства,целостности,мощи.

Но не сегодня,я ведь обещал.
Ты завтра будешь мной.Сегодня — проще.
Не углубляюсь в мысли о вещах,
Они заставят разделиться больше.

А завтра новый день. Придёт она.
Закрытая померкшею вуалью.
Она честна со мной.Ведь истина
Всегда неуловима и печальна.

Я не хочу ні слів, ні фраз
Просто, щоб ти завжди був поруч.
Я ж казала, зраджую лиш раз
І то, лише собі,в останню пору.

Я пам"ятаю дивний снігопад
І образи затьмарювали небо.
Нам не потрібен світ-це все для нас,
Якби ми тільки знали, що нам треба.

Ось так ми і живем-в полоні мрій.
Кохання чи любов? Та ні-неспокій.
Та я молю,мене ти зрозумій
І постарайся вийти за межу неволі

Твоїх думок, переживань, ідей,
Твоєї стриманості і твого ж -его.
Доводити я не повинна те,
Що аксіомою являється для тебе.

20.04.2011р.

Чи знайдемо сміливість розказати
Про те, що так давно у нас живе?
Чи будемо надалі так мовчати
І думати: "Переживем..."?

Два друга, долі так сплелися,
Пробач, що зрадила я нас.
Я не могла із цим миритись,
Щоб цей вогонь ураз погас.

Я сподіваюсь, зрозумієш,
Та я ніколи й не скажу
Тобі, що маю дивну мрію
Сказати: "Я тебе люблю..."

20.04.2011р.

Як опаде сакури останній цвіт,
Ти у моїй душі залишиш слід.
На довгий час: на рік чи два
І, можливо, на усе життя.

І у ночі останній спогад мій
Ти назавжди залишишся лиш в сні.
І ти-останній,кого кохала я,
Тепер навіки я тільки твоя.

24.04.2011р.

Я тут, з тобою і мене нема.
Я є самотність, відголос і ехо,
Але твоя, твоя, а все ж сама...
В полоні мрій і рук твоїх так легко.

Я пам"ятаю ніжний вигин губ,
Я пам"ятаю все, але не смію
Сказати те, що так мені боліло,
Порушити твій сон і спокій, "друг".

я ліпше промовчу, так буде краще,
Для тебе і для нас, але в мені
Живе душа твоя. Я все ж пропаща.
Я є самотність, відголос душі...

2011р.

Вона любила чорний шоколад
Із присмаком фіалок серед ночі.
Легкий і ніжний їхній аромат
Нагадував їй про безсонні ночі.

Вона любила каву з молоком
Злиття думок і почуттів, і тіл,
Як символ вічного кохання з ним,
Назавжди світ її занапастив.

Любила свіжий вітер із вікна...
Для неї це був лиш ковток свободи-
Вона здалась йому, відкрилася сповна,
Як відкриваються лиш раз любові.

А що ж тепер?! Крихкі його слова
І невловимі, як сама вода.
І тільки вітер з нею залишивсь-
"Насолодись свободою сповна..."

2011р.

"Я повернулась!" - серед тиші слів
Лунав приглушений і тихий голос.
І так серед відлуння снів
Прийшла весна, назавжди повернулась.

Мені без неї так було незвично,
Як ніби половину загубив...
Її слова, такі для мене звичні,
Стали зціленням моїй душі.

2011р.

"Життя немає сенсу, у нього є лиш зміст"
Сказала так мені одна людина.
І раптом із очей сльози полились,
Я вірити у це так не хотіла...

У кожної людини є своя, Вона,
Та річ, що Мрією ще з давна так зоветься,
Для мене це були пошуки Творця
Чи Бога, чи як Він ще там зветься...

Я думала знайду свій шлях, свлю зорю,
Та правда ця жорстока ужалила.
Життя не має сенсу, тепер ось так сиджу,
Я думала, що Мрію зрозуміла...

А що, як пошуки не мали ці кінця?
А що, як дійсно, тільки зміст, "начиння"?
Тоді моє життя не варте "ні гроша"
І можна йти сміливо під склепіння...

А як тоді думки і погляди, й бажання?
Що, просто так забути? Похоронити враз?
В моїй душі брязчала пустота питання,
А відповіді знали лиш деякі із нас.

Не врію,що Людина - це примха лиш Природи!
Не вірю я! І все тут! Не перейти мене!
Для мене стали сенсом пошуки Свободи,
Свободи Розуму, Думок моїх, Ідей...

Я вірила і вірю, і буде так завжди!
Господь є тут, Він з нами, дарує нам Життя...
І ми прийшли сюди у пошуках Мети,
Щоб віднайти утрачене Буття...

02.11.2010р.

Їй стало раптом боляче й самотньо,
Коли востаннє він пішов у ніч.
І ті його слова, і погляд сонний,
Він пробачить їй вже не зумів.

А вона стояла, мовчки рвала
У руці пом'ятий щирий лист,
Де вона йому все ж написала
Ті слова, що з серця полились.

Вона була невинна, що кохала,
Що в дитячій, юній ще душі
Так швидко, стрімко почуття те стало
Вулканом з-поміж зелені степів.

Вона була така наївна, Боже,
Та ти її від сліз не захистив.
Саму покинув у бездонній ночі,
Поринув, залишив ти їй лиш сни...

І знову в серці жар та біль нестримний;
"Матусю, мамо..." - тихий шепіт губ,
У голові - картини й голос дивний,
Що шепотів: "Тебе він вже забув!"

Вона мовчала й дивно посміхалась,
Та стукіт в двері світ увесь збудив,
Він увійшов, та у очах зостався
Шалений блиск, він знав, що помиливсь.

Він був від неї старший і мудріший,
Він відчував обов'язок, та знав,
Що від цього може буть сильніша
Лиш любов Господня...Він так її кохав...

15.10.2010р.

Дощ, ти забери мене з собою,
Змий ти ібль, змий ти втому,
Ти у душу загляни і щиро
Розкажи про того, хто покинув.

Розкажи, ким він тепер живе,
Чи радіє сонцю він і вітру?
Чи відчує він усе те,
Про що мовчатиму я до віку?

ДощЮ ти розкажи мені про все.
Обіцяю, чесно, не заплачу.
Серед струн натягнутих ідей
Розумію, що його вже не побачу.

Осінь...тихий шелест у воді...
Вітре ніжно листя колихає...
Дощ, ти також зраджуєш мені,
Вітер нас з тобою розлучає...

15.12.2010р.

Ти підносиш серце моє,
Ти примушуєш мене писати,
Твоє життя - стало вже моїм
І зв'язок цей нам не розірвати.

Я боюсь сказати,що люблю...О, ні!
Я від цього так далека...Боже!
Та твої слова - відлуння моїх снів,
Твоїх очей - сірий привид ночі.

В твоїх руках усе моє життя,
Хоч знаю, що, напевне, ти забудеш
Усі слова, що не сказала я
В твоїй душі лунають серед ночі.

12.10.2010р.

Я знову дихаю в твоїх руках,
У них і ніжність, і нестримна пристрасть;
У них моя відрада та життя;
У них кохання, що мені потрібне.

Не уявляю я без тебе днів,
В твоїх очах - безмежжя океану;
У них і мудрість, і грайливість снів;
У них - моя надія і омана.

Пробач мені мої пусті слова,
Та я все ж сподіваюсь - зрозумієш.
І голос твій для мене, наче знак,
Покличе й поведе мене у Вічність...

12.10.2010р.

Час, ти зупини свій біг.
Серце,не потрібно втоми.
Душа, замовкни,хоч на мить.
Я чую голос знов знайомий.

Упізнаю я кожен тон,
Я кожну ноту розрізняю,
Для мене він, неначе сон,
Під його пісню засинаю.

Та час, нажаль, нестримно йде.
І серце, знову, б'ється тихо.
Душа свій галас розпочне,
А голос розтає зрадливо...

25.09.2010р.

Розбились мрії у пітьми,
Знову тиша лиш свята.
Я знову зраджую собі,
Я знову йду...Куди-не зна...

Відкрию душу я Тобі,
Ти напоїв її дощем.
У серці спрага, буду йти...
Куди-не знає, навіть день.

Я визволю Тебе від всіх
Земних тривог, лихих годин,
Та тільки Ти сказати міг:
"Для нас лиш завтра буде день."

Я знов дивлюся у пітьму
І сльози капають на світло,
В моїх руках згорну біду,
Скажу: "Вже завтра буде пізно."

25.09.2010р.

Дивна у місяця доля,
Він світить і вдень, і вночі,
Та ми не бачимо горя
На іншій Його стороні.

У Нього самотність у серці
І мука у Нього в душі,
Та байдуже всім і Він "злиться",
Що світ Його не зрозумів.

Він любить ночами співати
Пісень про кохану свою,
Тепло все своє віддавати,
Кричати: "Тебе я люблю..."

Та крик Його тихий, безшумний,
Колишиться листям у такт...
Земля залишилась байдужа,
Бо Сонце зійшло серед хмар.

Цей дивний сон, що бачу я щоночі,
Моя рука тремтить в твоїй руці...
І ці холодні сірі дивні очі,
Я пам'ятаю-ти не зрозумів..

Твої думки були вже так далеко,
Ти відпустив останню щойно з них
І зупинивсь, і подививсь уперто,
Мені сказав: "Ти далі вже не йди."

Я поступилась голосу твоєму,
Я знала,що ти підеш назавжди
За образом тієй, що намертво
Закарбувавсь в твоїй пустій душі...

Ми знов сам на сам з собою,
В закритій кімнаті смуток...
Зустрілись ми знов із журбою,
Більш мій не працює мозок.

Всі кажуть: "Криза століття"
Звинувачають у всьому лиш Бога,
Всі просять: "Ще довголіття,
Відкриємо гени нові."

Та все це не є важливим,
Лиш спокій душевний вічний
Здається нам неможливим,
Та дуже, нажаль, потрібним.

Вот Она – Неизбежность!
Как не хочешь – всё пройдёт.
Мимолётная мятежность
Превратится просто в лёд.

Как не хочешь – всё проходит!
Переходит просто в пыль.
Лишь Луна на небосводе
Будит вечностью светил.

Лишь Она венец свершая
Беспрерывный долгий бег
Будто странностью немая
Никогда, никем, нигде…

Как бы люди не старались,
Не молились и не жглись,
Неизбежность сотворится
Просто так, как глупый стих.

Старшими стали ми
І вже бачимо, як на долоні
З’являються дні, що прожили
І в яких всі були у полоні.

І коли настане мить,
Мить глибшого пізнання
Зрозуміємо, які ми були
І відчуємо біль страждання.

Лиш тоді захочемо знов
Туди ми повернутись,
Та стежки засипле піском
І не віднайти нам ту юність.

Ми заглянемо в глиб душі -
І неспокій в ній відізветься,
Як ми витратили тії дні
І раптом все сколихнеться.

І якби хотілося нам
Все знову пережити,
Та зачинені двері там,
Вже нам нічого не змінити.

Зачинились востаннє зимові ті двері,
Там залишились і сльози, і біль.
Треба нове нам життя починати,
Вірити людям так, як собі.

Та чи можлива сліпа наша віра
У безумні сьогодні роки,
Коли здається, що ти безсильна
Проти німої темноти.

Ми всі вже хочемо сонця та літа,
Радості, сміху, безмежних тих днів,
Коли вже зможемо все зрозуміти,
Не піддаватись злу і біді.

Давайте ж разом устанемо знову
Проти сваволі ницих порід.
Ми ж зуміємо, ми не кволі,
Аби лиш Бог нам допоміг.

Кінець – це є початок нового життя,
Початок – це кінець старого,
Коли у серці дивні відчуття
І думка лиш одна про нове, нове.

Нове життя, і усмішку, і очі,
Коли усе живе, цвіте, радіє,
Коли заглянувши в осінні ночі
Все ж розумієш, що життя нетлінне.

Тоді ти розумієш без упину
Протрачені всі дні, що йшли до нас
Й немов би ти зірвав полину,
Зірвавши - чебрецю хотів однак.

То, може, годі все життя лежати,
Псувати настрій людям і собі.
Тобі потрібно тільки раз лиш встати,
Щоб діяти по совісті душі.

Життя забуло наші імена.
Ні в жодній книзі, ні у пісні не згадає,
Там завжди була лише зима,
Лиш срібний сніг літає, розкриває…

Нам суть пісень і творів, і віршів,
Немовби справді вперше та востаннє,
Загляне в вічі той іскристий сніг,
І вже ніколи нас він не згадає.

Лиш час і простір, вічні, мов брати.
Мої з тобою, мовчазливі свідки.
Нам так хотілося більшої біди
І ось отримали – радійте, дітки.

І час немовби нами знов керує,
Він хоче знову все вернути мить,
Коли для слів, шукали ми Героя,
Немовби вічної зорі політ.

І простір, ніби з часом ти у змові,
Гортає все роки назад, назад,
Коли тоді ми вибрали Героя,
Але нажаль загинув він за нас.

Крізь серце і душу,
Крізь руки і очі,
Сказати я мушу:
Прости, як захочеш.
Вернутись – запізно,
Піти просто - можна,
То, може, були ми
Обдурені просто?
Картинки – вітринки
І фільми, як драми,
Маски карнавальні
У вальсі кружляли.
І там ми зустрілись,
Та маски не зняли.
Кохали, кохали
Під масками драми.

Стражданням моїм ось-ось прийде кінець.
Забуду їх - у небо я полину.
Сили душі звелися нанівець,
І спокій десь згубивсь несамовитий.

Ніколи вже нам не розкажуть те,
Чого ми всі чекаємо і досі.
Якщо любити ви не навчитесь,
Тоді змагатись за життя вже буде досить.

Лиш сила духу творить чудеса,
Коли неспокій в душах оселяється,
Коли ожили дивні почуття,
Тоді Душа і Плоть воз’єднаються.

Коли в душі болить нестерпно
І сон тікає від очей,
Тоді ти чуєш, як із серця
Рима уночі іде.

Це як покликання душі,
Як голос Вищого, мов Бога
І все я згадую тоді:
Життя та смерть, у даль дорога…

Відчуття любові й жаху,
Страх за тих, кого ти любиш
І немає більшого скарбу
За людей близьких і друзів.

Лиш тоді ти розумієш
Призначення своє у світі,
І ніщо вже не замінить
Тих ясних хвилин просвіти.


Коли ти дихаєш глибоко
І вдихаєш почуття,
Коли з душі твоєї виходять
Філософські відчуття.

Тоді готовий обійняти
Весь світ, яким би він не був,
І вже не хочеш ти чекати,
Щоб з моря свіжий вітер дув.

Жити так, як в останній раз,
Так, немов нічого нам не треба,
Жити так, щоб згоріти враз
І доторкнутись рукою до неба.

Так пізнати верх блаженства,
Щоб подібним бути Богу,
Досконалим до шаленства
І відкрити всім дорогу.

Так, неначе в світовій історії
Колись запишуть наші імена,
Стати еталоном для молоді
І весь світ зігріти у руках.

Керувати Всесвітом безмежним,
Та безумства дуже тонка грань,
Досконалим бути до шаленства,
Але розум вже не має тих бажань.
2009р.