Їй стало раптом боляче й самотньо,
Коли востаннє він пішов у ніч.
І ті його слова, і погляд сонний,
Він пробачить їй вже не зумів.

А вона стояла, мовчки рвала
У руці пом'ятий щирий лист,
Де вона йому все ж написала
Ті слова, що з серця полились.

Вона була невинна, що кохала,
Що в дитячій, юній ще душі
Так швидко, стрімко почуття те стало
Вулканом з-поміж зелені степів.

Вона була така наївна, Боже,
Та ти її від сліз не захистив.
Саму покинув у бездонній ночі,
Поринув, залишив ти їй лиш сни...

І знову в серці жар та біль нестримний;
"Матусю, мамо..." - тихий шепіт губ,
У голові - картини й голос дивний,
Що шепотів: "Тебе він вже забув!"

Вона мовчала й дивно посміхалась,
Та стукіт в двері світ увесь збудив,
Він увійшов, та у очах зостався
Шалений блиск, він знав, що помиливсь.

Він був від неї старший і мудріший,
Він відчував обов'язок, та знав,
Що від цього може буть сильніша
Лиш любов Господня...Він так її кохав...

15.10.2010р.