Жив-був Дядечко. Була в Дядечка мітла. Мітла не звичайна, а чарівна. Дядечко теж був незвичайним, бо жив у Небесній країні.
Працював Дядечко з вечора до ранку. До пробудження Сонця він чарівною мітлою розмітав ніч, прибирав небесну доріжку. Коли довго не було дощу, лоскотав Хмари, доки сльози у них від сміху не виступлять. Потім відпускав Хмари пастися над річкою чи озером. Якщо пустун-Вітерець розганяв Хмари, Дядечко брав чарівну мітлу, збирав їх докупи…
Ось така відповідальна робота була у Дядечка…
Одного разу Дядечко підмітав небесну доріжку, задумався, не помітив, як зачепив зірочку. Полетіла зірочка донизу. Забідкався Дядечко, розбудив Сонце.
- Дядечко, не переймайся, - заспокоїло його Сонце, - нехай ця зірка принесе людям щастя. Вони подивляться на небо, посміхнуться. А ти будь обережнішим… Піду посплю декілька годин. І ти відпочинь.
Поставив Дядечко чарівну мітлу, вибрав найм’якішу хмаринку, притулився до неї та й заснув…
Якщо ви бачите, як падає зірочка, то це Дядечко знову необережно підмів небесну доріжку.

Колись, мандруючи, я привезла додому м’яку іграшку – Чоловіка у хутряній шапці, який вражав серйозним поглядом і довгою чорною бородою. Він самотньо стояв на поличці. Здавалося, йому хотілося поговорити, але не було з ким. Тому Чоловік у хутряній шапці виглядав трохи нещасним.
Якось одного дня мені подарували лисеня. Я поставила його поруч із Чоловіком у хутряній шапці й сказала:
- Це – Рудик. Сподіваюся, ви потоваришуєте. А ти, Рудику, слухайся Чоловіка у хутряній шапці, він – мудрий.
Потім я розстелила ліжко, але сон не йшов. Раптом почула:
- Дідусю, - це Рудик звернувся до Чоловіка у хутряній шапці, - дідусю, чому ти насуплений?.. А чому ти тримаєш посох?.. Чому на тобі хутряна шапка та шуба, адже весна?..
Чоловік у хутряній шапці мовчав. Я боялася поворухнутися, чекала на продовження розмови.
Рудик знітився, почав вибачатися.
- Не вибачайся, малий. Все гаразд… Послухай, я розкажу тобі про високі гори вкриті снігом; про квітучі долини та стрімкі гірські ріки, в яких навіть влітку холодна вода; про тендітну квітку едельвейс, яку можуть знайти лише найсміливіші; про відважних людей, які досягають піднебесся.
Рудик уважно слухав розповідь Чоловіка у хутряній шапці й мовчав. Я зрозуміла: він не вірить жодному слову.
- Як може бути, що в долині метелики літають над квітами, а на вершинах лежить сніг?.. Чому він не розтає під сонцем?.. Чому в річках вода навіть влітку залишається крижаною?.. Навіщо маленькій квіточці ховатися серед снігу?.. Чому люди прагнуть підкорювати вершини, адже це так ризиковано?..
Я вирішила втрутитися в розмову:
- Рудику, повір. Чоловік у хутряній шапці нічого не вигадує. Він пастух. Я привезла його з Карпатських гір. Я теж бачила зелені килими долин та піднімалася на засипані снігом вершини. Я переходила гірську річку і відчувала, як голочки холоду впивалися в мої босі ноги. Я шукала едельвейс високо в горах. Я знайома з людьми, яких кликали гори, і вони йшли на цей поклик… Обіцяю наступного разу взяти вас обох у неймовірну подорож…
Уві сні нам посміхався едельвейс.