Колись, мандруючи, я привезла додому м’яку іграшку – Чоловіка у хутряній шапці, який вражав серйозним поглядом і довгою чорною бородою. Він самотньо стояв на поличці. Здавалося, йому хотілося поговорити, але не було з ким. Тому Чоловік у хутряній шапці виглядав трохи нещасним.
Якось одного дня мені подарували лисеня. Я поставила його поруч із Чоловіком у хутряній шапці й сказала:
- Це – Рудик. Сподіваюся, ви потоваришуєте. А ти, Рудику, слухайся Чоловіка у хутряній шапці, він – мудрий.
Потім я розстелила ліжко, але сон не йшов. Раптом почула:
- Дідусю, - це Рудик звернувся до Чоловіка у хутряній шапці, - дідусю, чому ти насуплений?.. А чому ти тримаєш посох?.. Чому на тобі хутряна шапка та шуба, адже весна?..
Чоловік у хутряній шапці мовчав. Я боялася поворухнутися, чекала на продовження розмови.
Рудик знітився, почав вибачатися.
- Не вибачайся, малий. Все гаразд… Послухай, я розкажу тобі про високі гори вкриті снігом; про квітучі долини та стрімкі гірські ріки, в яких навіть влітку холодна вода; про тендітну квітку едельвейс, яку можуть знайти лише найсміливіші; про відважних людей, які досягають піднебесся.
Рудик уважно слухав розповідь Чоловіка у хутряній шапці й мовчав. Я зрозуміла: він не вірить жодному слову.
- Як може бути, що в долині метелики літають над квітами, а на вершинах лежить сніг?.. Чому він не розтає під сонцем?.. Чому в річках вода навіть влітку залишається крижаною?.. Навіщо маленькій квіточці ховатися серед снігу?.. Чому люди прагнуть підкорювати вершини, адже це так ризиковано?..
Я вирішила втрутитися в розмову:
- Рудику, повір. Чоловік у хутряній шапці нічого не вигадує. Він пастух. Я привезла його з Карпатських гір. Я теж бачила зелені килими долин та піднімалася на засипані снігом вершини. Я переходила гірську річку і відчувала, як голочки холоду впивалися в мої босі ноги. Я шукала едельвейс високо в горах. Я знайома з людьми, яких кликали гори, і вони йшли на цей поклик… Обіцяю наступного разу взяти вас обох у неймовірну подорож…
Уві сні нам посміхався едельвейс.