12.06, 22.00
I
Неймовірно набридло жити, як автоматичний механізм… Кожного ранку прокидатися і знову, і знову, як запрограмований, виконувати свою соціальну роль, одягаючи ту чи іншу маску. Я не стверджую, що я «хамелеон» і, у вигідній ситуації, весь час змінюю свої погляди і переконання, але… Але у кожного з нас є своя загальна чи то кілька загальних (таких, що для всіх, для загалу) масок, які ми носимо щодня. Виключенням є лише ті хвилини, коли є змога усамітнитись, побути віч-на-віч із власним «я»: справжнім, таким, як є, без жодних масок. Тоді добре помізкувати над тим, ХТО ти є у житті, ХТО ти є для оточуючих та ще про безліч абстрактних та філософських, але не порожніх за змістом для себе питань. Проте, тепер багато таких, які по голову занурені в оті соціальні ролі і всілякі маски, що затьмарили і задурманили їхні справжні, первинні – якщо можна так сказати – помисли. І доволі часто буває так, що подібне затьмарення настільки сильне, що особистість вже зовсім не думає власним мозком, вже не може відрізнити свої реальні погляди від нав’язаних. Ось тоді , як на мене, вже ВСЕ! Гаплик! Finita la comedia! Game over! Адже уявний соціальний образ, в такому разі, розчавить твоє «я», як комаху. Чому? А тому, що ти, власне, і перетворюєшся на комаху. Тупу, бездумну істоту, яка не здатна мислити, відчувати, переживати, кохати, радіти по-справжньому… не здатна відкритися самому собі, своєму внутрішньому голосові, своїй совісті… не здатна визнати свій страх перед будь-чим чи будь-ким, свої помилки, підлості, бридкі думки, які в кожного іноді виникають і т. д. Така людина, на моє переконання, не гідна, навіть, так називатися: «людина»! Можливо, я перебільшую, можливо, занадто категорично висловлююсь, можливо… але що поробиш – такі мої думки.


20.06, 21.37

II
Друже любий мій,
Що читаєш се,
Ти хоч зрозумій
Біль, що серце ссе.
Микола Вороний

Перейду до конкретного.
Справді радію, що в бурхливому потоці сучасного життя, сповненого безліччю подій різного характеру, вдається виокремити хвилину аби віддатися лише найглибшим почуванням і помислам моїм. Радію, що наразі саме той момент, коли я один на один із собою і мені хочеться відверто викласти свої думки і переживання. Хочеться вилити все, що накипіло за останній час, хочеться поговорити з собою. Так, саме з собою! Вголос сказати те, від чого прагну іноді сховатись, хоч і знаю, що не зможу…
Отож: останнім часом мені важко. Все так болить! дуже болить! не дає спокою, змушує пристосовуватися до думки, що все не так, як раніше… Що це? Як не банально, але це те саме почуття, про яке так багато сказано, написано, знято фільмів, проспівано пісень. Те почуття, від якого злітаєш до небес, але дуже боляче забиваєшся, упавши; почуття, яке в одну мить розфарбовує твоє життя яскравими барвами, а в іншу – наповнює його смутком; почуття, яке може розкрити перед очима новий, цікавий, непередбачуваний, іноді, навіть, фантастичний світ, у якому все можливо, а може накрити важким сірим рядном, під куполом якого життя здається одноманітним, нікчемним існуванням. Ось так…
Але тут мені думається: кому потрібні ці соплі і розсусолювання?! Світ не любить, не приймає таких! Чи, може, боїться? Мабуть, просто часто не розуміє. Але я ж не інфузорія якась! Я – людина!!! І я живу цим. Головне, що я не шкідник і не паразит. А ось ці соплі потрібні. Мені потрібні! Насамперед мені! Звичайно, я можу поділитися цими переживаннями з другом, який, я надіюсь, реально зрозуміє і підтримає. Я не прошу, аби він пропустив це через себе! Ні! Не треба, на біса йому таке! Я не бажаю цього найзапеклішим ворогам, не те щоб другові… Але ж він друг, тому зрозуміє.
Хтось прочитає ці рядки і, можливо, скаже: «От скигля! От слабак! Чому страждаєш?! Викинь дурниці з голови!» А простіше: «Забий на все!» Ну й нехай… А я собі знатиму, що ще одна людина, одягнувши одну зі своїх масок чи від того, що справді не розділяє моїх думок, просто не зрозуміла мене… Однак, я й не прагну до того, щоб мене всі розуміли: так не буває і… так не цікаво. Головне, аби та людина була ще в силі розуміти себе справжнього чи справжню та в силі зізнаватися собі в усіх своїх слабкостях. Стрижневим словом тут є «зізнаватися»! Я ж, лише виливаю свої почування: другові, на папір, на диктофон – яка різниця! Я не претендую на всесвітнє співчуття. Його мені не треба. Я хочу бути собою якнайчастіше… Це важливо, для мене в першу чергу!

25.06 23.55
Щойно пішов дощ. Я відчув його запах і вдихнув на повні груди… видихнув… вдихнув… видихнув!.. Цей несподіваний дощ в спекотну літню ніч приніс мені щось нове і приємне, хоча приємність ця і задоволення - швидкоплинні або ж взагалі оманливі (принаймні в цю хвилину для мене). А все тому, що в душі неспокій, важкість, туга і печаль за тим, чого, мабуть, вже не повернути… Ота важкість, туга і печаль не дають дихати вільно, не дають сміятися на повний голос, стають на заваді всьому тому, що раніше було приємним і приносило радість. Нічого з того не задовольняє вже моє єство, яке скуштувало було вищої, до того ще не знаної, наркотично п'янкої, всеохоплюючої насолоди.
Про почуття в молодих роках, про перше кохання люди старші, досвідчені говорять, що це, звичайно, добре, приємно, цікаво. А коли стосунки ті закінчуються, радять не впадати у відчай, не побиватися сильно: «Не мучайся ти так. Це ще не справжнє, це тільки перше… Буде ще в тебе таких, як вона (він) та ще й кращих…» Приблизно в такому тоні звучать поради. Я й сам у глибині душі розумію, що буде, але ж «буде» - це майбутній час, а мені б з теперішнім розібратися…
І. Бунін писав: «Молодость у всякого проходит, а любовь – другое дело». Кожна ситуація такого роду, ніби схожа на всі інші і вже давно має у своїй аптечці добрий запас ліків від тої світової хвороби, які, однак, не виліковують повністю, якщо людина справді «хвора», а не грається в почуття задля розваги, авторитету в очах знайомих чи егоїстичного співчуття до себе. Жодні ліки тут не допоможуть, адже та ситуація така індивідуальна, інтимна, особлива для тих конкретно взятих закоханих чи то пак колишніх закоханих, які були відкрилися одне одному, віддали частинку себе, намагалися звільнитися від масок, будучи разом.
Добре, нехай я ще молодий, «зелений» і не знаюся на вирішенні різних життєвих халеп. Вже на цьому ґрунті досвідчені і старші можуть закинути мені, що занадто вже переймаюся дурнуватою романтикою. Можливо, можливо… Можливо, навіть я і сам, через літ так 10-15, вважатиму подібним чином. Проте, не в цьому річ! А річ якраз в тому, що мені ще нема тих років (і це дуже тішить), що я вірую в щось надзвичайне, сильне, щире. Вірую в кохання, навіть в перше, в силу і відвертість його. Чому? – Тому, що іншого в мене не було?.. Тому, що нема з чим порівняти?.. Найбільше схиляюсь до того, що я кохав по-справжньому! Так, наскільки здатен розум, серце і вся сутність моя. Ось чому! Твердо знаю і переконаний в цьому.

10.07 19.00
Часто ставлю собі подібні питання: «Чому?! Чому все сталося саме так?! Що я зробив неправильно?» Фаталісти однозначно відповіли б, що це доля, фатум, інакше трапитись не могло і т. п. Я ж, поки не знаю відповіді на ці питання. А разом з ними, ще на безліч подібних питань, які снують у голові, утворюючи такий собі броунівський рух. А взагалі, чи варто знати оті відповіді? Певне, що ні… Так, я дійсно жалкую, що не так сталося, як гадалося; що не маю змоги більше відверто, не приховуючи погляд і відчуття радості, насолоджуватись її видом, голосом, жестами; що вже МИ, як єдине ціле, не крокуємо по життю однією стежкою. Проте, незважаючи на це, десь глибоко-глибоко, з самого нутра мого, ледь чутний, але такий впевнений голос підказує, що до цієї ситуації я ніколи не матиму ні іронії, ні сарказму, ні злоби. Не матиму їх через той безсумнівний факт, який мені був відомий і в якому я був переконаний 25.06 о 23.55, тепер і назавжди. В серці залишаться лише приємні спомини про чудові хвилини перебування разом, вдячність богові і їй за подарований шанс відчути щастя вповні.
Сам же – йтиму далі, залишу печаль позаду, бо вона не надійний супутник молодих душ; насолоджуватимусь кожним ранком, прокидаючись, і кожним днем, відходячи до сну; буду вірити, шукати і, як завжди, сподіватись тільки на краще.

За вікном вже давно панує зима. Справжня, холодна, зі снігами і тріскучими морозами, які, здається, пронизують тебе до кісток і від яких нікуди сховатись. Кілька років вже ця білява, сурова пані не мала такої беззаперечної влади у нашому південному краї.
Я люблю зиму. І навіть таку, коли на вулицю і носа висунути не хочеться, не те, щоб іти кудись і вирішувати справи. Але в один із таких зимових днів, а точніше вечорів, мені пригадалися слова, які неодноразово доводилося чути від друзів і знайомих про осінь. На крилах ностальгії за минувшим літом, в зовсім нерайдужних тонах розказували вони про те, як стало погано, що нема вже такого тепла і радості, що ранки стали холодніші, а дні – коротші, що закінчилася пора відпусток і канікул, що все ніби, йде у невідому далечінь майбутнього холоду і сірості буднів. Цікаво мені стало: що тепер сказали б ті люди? Чи задоволені вони тим, що матінка природа дарує в січні? Чи, може, вони належать до тих, які весь час скиглять і яким потрібно на щось жалітись, обурюватись, а природа є для них однією з болючих тем: в ній завжди можна знайти привід для незадоволення? Не знаю, що б сказали вони. Я до таких не належу (на щастя).
Лише з приємно-іронічною посмішкою згадав я чудові миті останньої осені... Яка ж вона була прекрасна! Пам’ятаєте?... Ні? А от мені одразу прийшли на спомин замріяні прогулянки і споглядання яскравих, золотаво-червоних пейзажів. Пригадалися сонні ранки занурені у молочну сивину густющих туманів, які, огортаючи буденні краєвиди своїми імлистими чарами, відносять тебе у непроглядний світ, такий знайомий і такий незвичний. Пригадався той замріяно-тендітний шурхіт падаючого листя, яке лише кілька тижнів тому ще жваво зеленіло і з вітром загравало, а ось залишає свій дім-віточку і повільно, зажурившись кружить додолу, на вічний сон... Дивовижно - його вже так багато. Йдеш собі неквапливо і тільки хрусь та й хрусь під ногами, а все навколо, наче завмирає, ледь дихаючи.
Ласкаво-теплі проміння сонця весело усміхаються тобі у вічі, немов грайливо звертаючи на себе увагу, і, кажучи жалісно-тихо: «... дивись, дивись на нас і хай душа твоя збереже наше тепло і щиру усмішку аж до весни... дивись... зупинись... вдихни і насолодись тим, що бачиш в цю повну життя і краси хвилину...». І ти застигаєш на місці, підіймаєш голову, а над тобою висне глибоко-синє, по-справжньому осіннє небо, яке приваблює і манить у височінь своїм заворожуючим, широченним і всеохоплюючим видом.
Вся ця гармонія настільки поглинає, що втрачаєш відчуття залежності від якихось правил, норм, законів, забуваєш про час і простір. Повністю підкорюєшся всьому, що бачиш, чуєш, вдихаєш, смакуєш, адже свідомість захлинається від краси, в якій радо втопилася б навіки. Сп’янілий від різнобарвних осінніх вражень, підкошуєш ноги і падаєш на блідо-зелений килим. Травинки кволо туляться і жаліються одна одній, що лихі передвісники зими, ранкові заморозки, роблять їх такими негарними, сонними, блідими, огортаючи білявою вуаллю зледенілої роси, яку вони називають інеєм. Чутно їх хвилястий шепіт, а потім – тихо... Закриваєш очі і ледве встигаєш схопити подихом за хвіст стрімкий і неслухняний потік теплого південного вітру, такого нечастого гостя у цей пізньожовтневий час.
Проте, на жаль, день короткий і ось відчутно нагадує про себе осінній вечір, який так несподівано-швидко опускається на землю, несучи на своїх темно-синіх крилах прохолоду, дощ, туман, а може й паморозь... Що ж, цього разу дощ? – То й нехай. Після відчутого вдень радієш і ливню. Біжиш хутенько додому, веселий і мокрий уповільнюєшся (навіщо бігти? від кого тікати? все одно вже просяк до нитки) і йдеш, вдивляючись у сіре мерехтіння краплин... їх сила-силенна перед тобою, вони стрімголов падають на все довкола, накривають землю своїми мокрими тільцями і вітають нас: «шшшшшшшш»...
Вже давно «прибито» пил і стає помітно як дощова вода наповнює дорожні вибоїни – повільно, але вперто.
Ну от, уже і вдома. Переодягнувся,зварив запашної кави, зігрівся,сів на підвіконня і спостерігаєш у затишку, як невтомні краплини атакують наш світ, бо так того хоче їх могутня і єдина володарка Природа та її вередлива пустунка-доня Осінь.