Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.04
18:44
поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
2026.09.04
17:40
Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
2026.09.04
16:54
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
2026.09.04
14:41
Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
2026.09.04
14:09
Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
2026.09.04
11:54
Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
2026.09.04
08:29
собі у вересневій порі. В день уродин)
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
2026.09.04
07:00
Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
2026.09.03
21:40
війна воює із війною
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
2026.09.03
21:30
Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
2026.09.03
18:52
В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
2026.09.03
16:35
Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
2026.09.03
14:38
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
2026.09.03
11:20
Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
2026.09.03
08:39
Осінній вечір...Пнеться прохолода,
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
2026.09.03
07:57
ЦИКЛ IV: РИМ
«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Воскресенський /
Проза
Моя осінь (імпресіоністичний пейзаж)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моя осінь (імпресіоністичний пейзаж)
За вікном вже давно панує зима. Справжня, холодна, зі снігами і тріскучими морозами, які, здається, пронизують тебе до кісток і від яких нікуди сховатись. Кілька років вже ця білява, сурова пані не мала такої беззаперечної влади у нашому південному краї.
Я люблю зиму. І навіть таку, коли на вулицю і носа висунути не хочеться, не те, щоб іти кудись і вирішувати справи. Але в один із таких зимових днів, а точніше вечорів, мені пригадалися слова, які неодноразово доводилося чути від друзів і знайомих про осінь. На крилах ностальгії за минувшим літом, в зовсім нерайдужних тонах розказували вони про те, як стало погано, що нема вже такого тепла і радості, що ранки стали холодніші, а дні – коротші, що закінчилася пора відпусток і канікул, що все ніби, йде у невідому далечінь майбутнього холоду і сірості буднів. Цікаво мені стало: що тепер сказали б ті люди? Чи задоволені вони тим, що матінка природа дарує в січні? Чи, може, вони належать до тих, які весь час скиглять і яким потрібно на щось жалітись, обурюватись, а природа є для них однією з болючих тем: в ній завжди можна знайти привід для незадоволення? Не знаю, що б сказали вони. Я до таких не належу (на щастя).
Лише з приємно-іронічною посмішкою згадав я чудові миті останньої осені... Яка ж вона була прекрасна! Пам’ятаєте?... Ні? А от мені одразу прийшли на спомин замріяні прогулянки і споглядання яскравих, золотаво-червоних пейзажів. Пригадалися сонні ранки занурені у молочну сивину густющих туманів, які, огортаючи буденні краєвиди своїми імлистими чарами, відносять тебе у непроглядний світ, такий знайомий і такий незвичний. Пригадався той замріяно-тендітний шурхіт падаючого листя, яке лише кілька тижнів тому ще жваво зеленіло і з вітром загравало, а ось залишає свій дім-віточку і повільно, зажурившись кружить додолу, на вічний сон... Дивовижно - його вже так багато. Йдеш собі неквапливо і тільки хрусь та й хрусь під ногами, а все навколо, наче завмирає, ледь дихаючи.
Ласкаво-теплі проміння сонця весело усміхаються тобі у вічі, немов грайливо звертаючи на себе увагу, і, кажучи жалісно-тихо: «... дивись, дивись на нас і хай душа твоя збереже наше тепло і щиру усмішку аж до весни... дивись... зупинись... вдихни і насолодись тим, що бачиш в цю повну життя і краси хвилину...». І ти застигаєш на місці, підіймаєш голову, а над тобою висне глибоко-синє, по-справжньому осіннє небо, яке приваблює і манить у височінь своїм заворожуючим, широченним і всеохоплюючим видом.
Вся ця гармонія настільки поглинає, що втрачаєш відчуття залежності від якихось правил, норм, законів, забуваєш про час і простір. Повністю підкорюєшся всьому, що бачиш, чуєш, вдихаєш, смакуєш, адже свідомість захлинається від краси, в якій радо втопилася б навіки. Сп’янілий від різнобарвних осінніх вражень, підкошуєш ноги і падаєш на блідо-зелений килим. Травинки кволо туляться і жаліються одна одній, що лихі передвісники зими, ранкові заморозки, роблять їх такими негарними, сонними, блідими, огортаючи білявою вуаллю зледенілої роси, яку вони називають інеєм. Чутно їх хвилястий шепіт, а потім – тихо... Закриваєш очі і ледве встигаєш схопити подихом за хвіст стрімкий і неслухняний потік теплого південного вітру, такого нечастого гостя у цей пізньожовтневий час.
Проте, на жаль, день короткий і ось відчутно нагадує про себе осінній вечір, який так несподівано-швидко опускається на землю, несучи на своїх темно-синіх крилах прохолоду, дощ, туман, а може й паморозь... Що ж, цього разу дощ? – То й нехай. Після відчутого вдень радієш і ливню. Біжиш хутенько додому, веселий і мокрий уповільнюєшся (навіщо бігти? від кого тікати? все одно вже просяк до нитки) і йдеш, вдивляючись у сіре мерехтіння краплин... їх сила-силенна перед тобою, вони стрімголов падають на все довкола, накривають землю своїми мокрими тільцями і вітають нас: «шшшшшшшш»...
Вже давно «прибито» пил і стає помітно як дощова вода наповнює дорожні вибоїни – повільно, але вперто.
Ну от, уже і вдома. Переодягнувся,зварив запашної кави, зігрівся,сів на підвіконня і спостерігаєш у затишку, як невтомні краплини атакують наш світ, бо так того хоче їх могутня і єдина володарка Природа та її вередлива пустунка-доня Осінь.
Я люблю зиму. І навіть таку, коли на вулицю і носа висунути не хочеться, не те, щоб іти кудись і вирішувати справи. Але в один із таких зимових днів, а точніше вечорів, мені пригадалися слова, які неодноразово доводилося чути від друзів і знайомих про осінь. На крилах ностальгії за минувшим літом, в зовсім нерайдужних тонах розказували вони про те, як стало погано, що нема вже такого тепла і радості, що ранки стали холодніші, а дні – коротші, що закінчилася пора відпусток і канікул, що все ніби, йде у невідому далечінь майбутнього холоду і сірості буднів. Цікаво мені стало: що тепер сказали б ті люди? Чи задоволені вони тим, що матінка природа дарує в січні? Чи, може, вони належать до тих, які весь час скиглять і яким потрібно на щось жалітись, обурюватись, а природа є для них однією з болючих тем: в ній завжди можна знайти привід для незадоволення? Не знаю, що б сказали вони. Я до таких не належу (на щастя).
Лише з приємно-іронічною посмішкою згадав я чудові миті останньої осені... Яка ж вона була прекрасна! Пам’ятаєте?... Ні? А от мені одразу прийшли на спомин замріяні прогулянки і споглядання яскравих, золотаво-червоних пейзажів. Пригадалися сонні ранки занурені у молочну сивину густющих туманів, які, огортаючи буденні краєвиди своїми імлистими чарами, відносять тебе у непроглядний світ, такий знайомий і такий незвичний. Пригадався той замріяно-тендітний шурхіт падаючого листя, яке лише кілька тижнів тому ще жваво зеленіло і з вітром загравало, а ось залишає свій дім-віточку і повільно, зажурившись кружить додолу, на вічний сон... Дивовижно - його вже так багато. Йдеш собі неквапливо і тільки хрусь та й хрусь під ногами, а все навколо, наче завмирає, ледь дихаючи.
Ласкаво-теплі проміння сонця весело усміхаються тобі у вічі, немов грайливо звертаючи на себе увагу, і, кажучи жалісно-тихо: «... дивись, дивись на нас і хай душа твоя збереже наше тепло і щиру усмішку аж до весни... дивись... зупинись... вдихни і насолодись тим, що бачиш в цю повну життя і краси хвилину...». І ти застигаєш на місці, підіймаєш голову, а над тобою висне глибоко-синє, по-справжньому осіннє небо, яке приваблює і манить у височінь своїм заворожуючим, широченним і всеохоплюючим видом.
Вся ця гармонія настільки поглинає, що втрачаєш відчуття залежності від якихось правил, норм, законів, забуваєш про час і простір. Повністю підкорюєшся всьому, що бачиш, чуєш, вдихаєш, смакуєш, адже свідомість захлинається від краси, в якій радо втопилася б навіки. Сп’янілий від різнобарвних осінніх вражень, підкошуєш ноги і падаєш на блідо-зелений килим. Травинки кволо туляться і жаліються одна одній, що лихі передвісники зими, ранкові заморозки, роблять їх такими негарними, сонними, блідими, огортаючи білявою вуаллю зледенілої роси, яку вони називають інеєм. Чутно їх хвилястий шепіт, а потім – тихо... Закриваєш очі і ледве встигаєш схопити подихом за хвіст стрімкий і неслухняний потік теплого південного вітру, такого нечастого гостя у цей пізньожовтневий час.
Проте, на жаль, день короткий і ось відчутно нагадує про себе осінній вечір, який так несподівано-швидко опускається на землю, несучи на своїх темно-синіх крилах прохолоду, дощ, туман, а може й паморозь... Що ж, цього разу дощ? – То й нехай. Після відчутого вдень радієш і ливню. Біжиш хутенько додому, веселий і мокрий уповільнюєшся (навіщо бігти? від кого тікати? все одно вже просяк до нитки) і йдеш, вдивляючись у сіре мерехтіння краплин... їх сила-силенна перед тобою, вони стрімголов падають на все довкола, накривають землю своїми мокрими тільцями і вітають нас: «шшшшшшшш»...
Вже давно «прибито» пил і стає помітно як дощова вода наповнює дорожні вибоїни – повільно, але вперто.
Ну от, уже і вдома. Переодягнувся,зварив запашної кави, зігрівся,сів на підвіконня і спостерігаєш у затишку, як невтомні краплини атакують наш світ, бо так того хоче їх могутня і єдина володарка Природа та її вередлива пустунка-доня Осінь.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
