Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.19
13:38
Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
2026.01.19
11:24
Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
2026.01.19
02:19
Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
2026.01.18
23:14
Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
2026.01.18
19:31
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
2026.01.18
16:15
Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
2026.01.18
11:39
Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
2026.01.18
10:49
Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
2026.01.18
10:42
Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
2026.01.17
22:04
Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
2026.01.17
21:42
На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
2026.01.17
18:08
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
2026.01.17
12:10
Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
2026.01.17
10:45
Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
2026.01.16
21:52
Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
2026.01.16
17:14
Із Леоніда Сергєєва
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Воскресенський /
Проза
Моя осінь (імпресіоністичний пейзаж)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моя осінь (імпресіоністичний пейзаж)
За вікном вже давно панує зима. Справжня, холодна, зі снігами і тріскучими морозами, які, здається, пронизують тебе до кісток і від яких нікуди сховатись. Кілька років вже ця білява, сурова пані не мала такої беззаперечної влади у нашому південному краї.
Я люблю зиму. І навіть таку, коли на вулицю і носа висунути не хочеться, не те, щоб іти кудись і вирішувати справи. Але в один із таких зимових днів, а точніше вечорів, мені пригадалися слова, які неодноразово доводилося чути від друзів і знайомих про осінь. На крилах ностальгії за минувшим літом, в зовсім нерайдужних тонах розказували вони про те, як стало погано, що нема вже такого тепла і радості, що ранки стали холодніші, а дні – коротші, що закінчилася пора відпусток і канікул, що все ніби, йде у невідому далечінь майбутнього холоду і сірості буднів. Цікаво мені стало: що тепер сказали б ті люди? Чи задоволені вони тим, що матінка природа дарує в січні? Чи, може, вони належать до тих, які весь час скиглять і яким потрібно на щось жалітись, обурюватись, а природа є для них однією з болючих тем: в ній завжди можна знайти привід для незадоволення? Не знаю, що б сказали вони. Я до таких не належу (на щастя).
Лише з приємно-іронічною посмішкою згадав я чудові миті останньої осені... Яка ж вона була прекрасна! Пам’ятаєте?... Ні? А от мені одразу прийшли на спомин замріяні прогулянки і споглядання яскравих, золотаво-червоних пейзажів. Пригадалися сонні ранки занурені у молочну сивину густющих туманів, які, огортаючи буденні краєвиди своїми імлистими чарами, відносять тебе у непроглядний світ, такий знайомий і такий незвичний. Пригадався той замріяно-тендітний шурхіт падаючого листя, яке лише кілька тижнів тому ще жваво зеленіло і з вітром загравало, а ось залишає свій дім-віточку і повільно, зажурившись кружить додолу, на вічний сон... Дивовижно - його вже так багато. Йдеш собі неквапливо і тільки хрусь та й хрусь під ногами, а все навколо, наче завмирає, ледь дихаючи.
Ласкаво-теплі проміння сонця весело усміхаються тобі у вічі, немов грайливо звертаючи на себе увагу, і, кажучи жалісно-тихо: «... дивись, дивись на нас і хай душа твоя збереже наше тепло і щиру усмішку аж до весни... дивись... зупинись... вдихни і насолодись тим, що бачиш в цю повну життя і краси хвилину...». І ти застигаєш на місці, підіймаєш голову, а над тобою висне глибоко-синє, по-справжньому осіннє небо, яке приваблює і манить у височінь своїм заворожуючим, широченним і всеохоплюючим видом.
Вся ця гармонія настільки поглинає, що втрачаєш відчуття залежності від якихось правил, норм, законів, забуваєш про час і простір. Повністю підкорюєшся всьому, що бачиш, чуєш, вдихаєш, смакуєш, адже свідомість захлинається від краси, в якій радо втопилася б навіки. Сп’янілий від різнобарвних осінніх вражень, підкошуєш ноги і падаєш на блідо-зелений килим. Травинки кволо туляться і жаліються одна одній, що лихі передвісники зими, ранкові заморозки, роблять їх такими негарними, сонними, блідими, огортаючи білявою вуаллю зледенілої роси, яку вони називають інеєм. Чутно їх хвилястий шепіт, а потім – тихо... Закриваєш очі і ледве встигаєш схопити подихом за хвіст стрімкий і неслухняний потік теплого південного вітру, такого нечастого гостя у цей пізньожовтневий час.
Проте, на жаль, день короткий і ось відчутно нагадує про себе осінній вечір, який так несподівано-швидко опускається на землю, несучи на своїх темно-синіх крилах прохолоду, дощ, туман, а може й паморозь... Що ж, цього разу дощ? – То й нехай. Після відчутого вдень радієш і ливню. Біжиш хутенько додому, веселий і мокрий уповільнюєшся (навіщо бігти? від кого тікати? все одно вже просяк до нитки) і йдеш, вдивляючись у сіре мерехтіння краплин... їх сила-силенна перед тобою, вони стрімголов падають на все довкола, накривають землю своїми мокрими тільцями і вітають нас: «шшшшшшшш»...
Вже давно «прибито» пил і стає помітно як дощова вода наповнює дорожні вибоїни – повільно, але вперто.
Ну от, уже і вдома. Переодягнувся,зварив запашної кави, зігрівся,сів на підвіконня і спостерігаєш у затишку, як невтомні краплини атакують наш світ, бо так того хоче їх могутня і єдина володарка Природа та її вередлива пустунка-доня Осінь.
Я люблю зиму. І навіть таку, коли на вулицю і носа висунути не хочеться, не те, щоб іти кудись і вирішувати справи. Але в один із таких зимових днів, а точніше вечорів, мені пригадалися слова, які неодноразово доводилося чути від друзів і знайомих про осінь. На крилах ностальгії за минувшим літом, в зовсім нерайдужних тонах розказували вони про те, як стало погано, що нема вже такого тепла і радості, що ранки стали холодніші, а дні – коротші, що закінчилася пора відпусток і канікул, що все ніби, йде у невідому далечінь майбутнього холоду і сірості буднів. Цікаво мені стало: що тепер сказали б ті люди? Чи задоволені вони тим, що матінка природа дарує в січні? Чи, може, вони належать до тих, які весь час скиглять і яким потрібно на щось жалітись, обурюватись, а природа є для них однією з болючих тем: в ній завжди можна знайти привід для незадоволення? Не знаю, що б сказали вони. Я до таких не належу (на щастя).
Лише з приємно-іронічною посмішкою згадав я чудові миті останньої осені... Яка ж вона була прекрасна! Пам’ятаєте?... Ні? А от мені одразу прийшли на спомин замріяні прогулянки і споглядання яскравих, золотаво-червоних пейзажів. Пригадалися сонні ранки занурені у молочну сивину густющих туманів, які, огортаючи буденні краєвиди своїми імлистими чарами, відносять тебе у непроглядний світ, такий знайомий і такий незвичний. Пригадався той замріяно-тендітний шурхіт падаючого листя, яке лише кілька тижнів тому ще жваво зеленіло і з вітром загравало, а ось залишає свій дім-віточку і повільно, зажурившись кружить додолу, на вічний сон... Дивовижно - його вже так багато. Йдеш собі неквапливо і тільки хрусь та й хрусь під ногами, а все навколо, наче завмирає, ледь дихаючи.
Ласкаво-теплі проміння сонця весело усміхаються тобі у вічі, немов грайливо звертаючи на себе увагу, і, кажучи жалісно-тихо: «... дивись, дивись на нас і хай душа твоя збереже наше тепло і щиру усмішку аж до весни... дивись... зупинись... вдихни і насолодись тим, що бачиш в цю повну життя і краси хвилину...». І ти застигаєш на місці, підіймаєш голову, а над тобою висне глибоко-синє, по-справжньому осіннє небо, яке приваблює і манить у височінь своїм заворожуючим, широченним і всеохоплюючим видом.
Вся ця гармонія настільки поглинає, що втрачаєш відчуття залежності від якихось правил, норм, законів, забуваєш про час і простір. Повністю підкорюєшся всьому, що бачиш, чуєш, вдихаєш, смакуєш, адже свідомість захлинається від краси, в якій радо втопилася б навіки. Сп’янілий від різнобарвних осінніх вражень, підкошуєш ноги і падаєш на блідо-зелений килим. Травинки кволо туляться і жаліються одна одній, що лихі передвісники зими, ранкові заморозки, роблять їх такими негарними, сонними, блідими, огортаючи білявою вуаллю зледенілої роси, яку вони називають інеєм. Чутно їх хвилястий шепіт, а потім – тихо... Закриваєш очі і ледве встигаєш схопити подихом за хвіст стрімкий і неслухняний потік теплого південного вітру, такого нечастого гостя у цей пізньожовтневий час.
Проте, на жаль, день короткий і ось відчутно нагадує про себе осінній вечір, який так несподівано-швидко опускається на землю, несучи на своїх темно-синіх крилах прохолоду, дощ, туман, а може й паморозь... Що ж, цього разу дощ? – То й нехай. Після відчутого вдень радієш і ливню. Біжиш хутенько додому, веселий і мокрий уповільнюєшся (навіщо бігти? від кого тікати? все одно вже просяк до нитки) і йдеш, вдивляючись у сіре мерехтіння краплин... їх сила-силенна перед тобою, вони стрімголов падають на все довкола, накривають землю своїми мокрими тільцями і вітають нас: «шшшшшшшш»...
Вже давно «прибито» пил і стає помітно як дощова вода наповнює дорожні вибоїни – повільно, але вперто.
Ну от, уже і вдома. Переодягнувся,зварив запашної кави, зігрівся,сів на підвіконня і спостерігаєш у затишку, як невтомні краплини атакують наш світ, бо так того хоче їх могутня і єдина володарка Природа та її вередлива пустунка-доня Осінь.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
