Кумедність – сміх.
Лякливість – сльози.
Та що в житті нам допоможе
Сховати шрами всі від всіх?
Чи не живі ми? Чи не люди?
Чому не можем, як всі й всюди?
Залитись слізьми, битись в груди?
Казати, як нас все болить?
Що вже не можем більше жить?
Чому терплю, зціпивши зуби,
Всю ту зрадливість і облуди?
Чому я вірю досі в те,
Що все навколо розцвіте?
Та сил нема. Вже бачу край.
Ще крок – і всі потраплять в рай.
Усі, крім мене. Я залишусь.
Самотнім спокоєм потішусь.
А потім встану і піду –
Усе до ладу приведу.
І всі повернуться із раю
У рай новий, де привітаю
Я їх із ніжністю й теплом,
Та мить – і піде все кругом.
Знов крики, бійки, брудні лайки –
Все ранить і вганяє скалки,
Мене вбиває знов і знов –
Ніяк не вип’є усю кров.

16.06.2010.

Колись сколихнулося сонце.
Уперше і вдруге… знов.
І зникло із мого віконця,
А потім пробігло повз.
Пробігло й сховалось за хмари,
Сховалось надовго там.
А я все чекала появи
Жовтенького… Та нема.
І сумно зробилося в серці,
Голодно, як по зимі.
А тут вже настав і вечір,
І спати пора мені.
До ранку чекала я дива.
Як ранок – миттю до штор.
Відкрила – на вулиці злива,
Та сонце сміється знов:
Пробило тоненькі промінці
До моїх сумних вікон,
Прощається в крапельках пісні,
Настав-бо дощів сезон.


16.06.2010.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
Впустила погляд свій в прозору далечінь...
Й узріла там небачену красу –
Красу казкових, кольорових сновидінь.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
І бачила навколо зовсім інший світ.
Розвіяв вітер тонкую косу
І заквітчав волосся вишеньковий цвіт.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
І думкою гайнула у небес блакить.
І впевнено всміхалася життю,
А світ у відповідь щось тихо шепотить.

Маленька дівчинка стояла на мосту,
На рік прощалася з зимовим тихим сном.
І радісно гляділа на весну,
Яка до нас прийшла, наповнена теплом...

22.05.10

Усмішка зникла
І очі скляні.
Думки проникли
В вечірні вогні.
Там і лишились –
Назад не прийшли.
В пітьмі розчинились,
А потім втекли.
Ховалися довго
Й життя не було:
Тихо і темно,
Ніщо не гуло.
Чути себе лиш
І голос буття.
Тиша словами....
І знову життя.

17.04.2010р.

Коли хочеться плакати,
Я починаю сміятись.
Від світу тікати...
ховатись.
Боюсь показати я справжню
Себе. Ту, що вразлива.
І чиста, і ніжна.
Що бачити й чути лиш правду
Воліла б завжди. Ненавмисно
Стаю я на диво врочиста.
І горда, й колюча... як терня.
А часом, і несправедлива.
Поранити можу жорстоко
Одним тільки словом.
А десь у мені, неглибоко,
Сидітиме справжня частина
Мене. Саджатиме потиху зерня
Турботи. І совість лишатиме чисту...
І справжності буде коротка хвилина.
А потім.... А потім тікати.
Вглиб себе вразливість пошвидше ховати.

17.04.2010р.

Пакетик чаю на столі.
Свистить десь чайник... вдалині.
Свистить десь, там... мене немає...
Думок моїх... – в хмарках літають.
Я мрію часто про ніщо,
Чи то, вірніше, ні про що.
Іду далеко з цього світу,
Там, де кульбабки... море квітів,
Маленькі сонечки кружляють
І всі усе завжди кохають.
Де сонце, співи... тиша слів,
Самотній спокій, шум морів.
Де ти говориш сам з собою...
Знов чуєш музику прибою.
Знов спокій, казка, ніжний сон...
Аж тут кричить рожевий слон.
Кричить щосили, що є духу.
Кричить у саме моє вухо,
Що на плиті мене чекає
Веселий чайник, що співає.

6.03.10.

Зворушливе серця тремтіння,
Від страху – слабкість в ногах.
І ти, як маленьке створіння...
Беззахисне зовсім... аж страх!

В руках ти не втримаєш чашку,
Проллєш на спідницю чай.
Із клітки все ж випустиш пташку,
Що з радістю випурхне в гай.

У грудях швидке калатання,
Мов стукіт у двері в війну.
Усе це – то перше кохання,
Про котре не скажеш йому.

6.03.10.

Сум в очах,
Печаль і біль.
Втрати страх
Маленьких крил.
Мрій нема –
Всі зникли десь.
Сніг. Зима.
Тваринна «честь».
В грудях тиск...
Й вікно у світ.
Водних бризк
М’який політ.
Щастя є...
Там, за вікном
Не «гниє»
Усе кругом.
Він сидить
І плаче тут.
В світ глядить,
А бачить кут.
Все, кінець:
Вже крил нема!!!
Є рубець
Й в очах туман.

8.12.09.

З Україною в серці,
З Україною в долі...
У воді, що в відерці,
В вітрі дикому в полі –
Всюди є Україна,
Моя рідна, кохана
І для мене єдина
Батьківщина... як мама.
Почуття найтепліші
Я до неї плекаю.
Ті степи найгарніші,
Що всім серцем кохаю.
І не знаю, чи дала б
Я життя за Вкраїну,
Але їй лиш давала б
Я маленьку людину.
3.12.09.

Вражень купа...
Та від чого?
В душі смуток...
Він для когось?
Втекти б кудись..
Куди? Хто знає?
Летіли в вись?
Я не літаю...
Спалили крила.
Давно доволі...
Я б землю гріла,
Та охолола.
Хтось каже: «Дивна».
Звичайна зовсім.
Яка ж чарівна
Надворі осінь:
Пташки літають
Над головою;
Вірші ж ховають
Сум за собою.

23.11.09.

Кажуть, ангели літають.
Кажуть також – не кохають.
Мій же ангел тут – зі мною...
Розмовляє із собою.
Завжди усмішку він кличе,
Шепче в вушко: «Тобі личить»,
Сидить мирно, звісив ноги.
Хоче бачити дорогу,
По якій ітиму далі
Чи крутитиму педалі.
Він завжди такий цікавий
І веселий, не лукавий.
Він не плакав ще ніколи,
Хоча мав причин доволі...
Завжди стримував ті сльози
Десь в собі – на півдорозі.
Просто йшов. Дивився в небо –
Заглядав глибоко в себе.
Я чомусь тоді страждала
І в душі себе карала:
«Він мені дарує казку.
Я йому – морок лиш в’язку».
Мій маленький хлопчик-янгол...
Ти пробач мене.

3.11.09.

Все палає від лиха,
Все горить і пече.
Мати плаче десь стиха –
Слізну мову рече:
«Відпустила я сина
На війну у степи.
І скажіть же, хто винен,
Що нестиму хрести...»
Багатьох так убили
За країну свою.
Матері ж сльози лили,
Підступа до краю.
Та серденько ще билось
І душа ще жила.
І їм легше зробилось,
І весна розцвіла.
Бились так за Вкраїну,
До останнього йшли...
А тепер це – руїна.
Ми, здається, прийшли...
Знов боротись за волю?
Жити так, як завжди?
Вибір цей за тобою!
Лиш дивись – не проспи.

3.11.09.

Боролись за волю віками,
Страждали і бились... Жили.
Сусідам були ворогами,
Бо вільними стати могли.

Бажали найбільше свободу.
Вона ж найдорожчий є скарб.
Боролись в любую погоду
(Хоча зазнавали і втрат)

За вільную, сильну країну,
За посмішку ніжну в очах,
За люблячу й добру дружину,
За чисте повітря в степах.

За те, що завжди так кохали,
В що вірили. Бачили сни,
Як їхні батьки будували
Й збудують вже скоро сини


Те місце, де буде людина
Сповна відчувати життя.
І назва його Україна –
Країна мого майбуття.

29.10.09.

Маленька й самотня стояла на кручі.
І сльози лилися... Удари беззвучні
Об скелю.
Хто знав би, що так повернеться їй доля,
Що встигне завдати незміряно горя.
Що небо від жалю все плакати буде –
Спускатиме сльози на землю... усюди
Грозою.
Той, мабуть, ніколи нічого лихого
Не хтів би вчинити дівчині і злого.
Бо дійсно жахливим є те, що тут сталось.
Хоча і в коханні все це відбувалось.
Найгіршим є злочин – убити дитину.
Не власна є воля... Вже котру годину
Вмовляють.
Кохання ще юне і зовсім не сильне.
Батьки ж проявляють бажання тут дивне –
Убити майбутнього свого онука:
Все-рівно чекає їх доньку розлука
З коханим.
Навіщо ж лишати з дитям при дорозі
Покритку, що прогодувати не в змозі
Маленьке те чадо, яке народиться?
Але не погодилась «хтива дівиця».
Пішла від батьків. Мандрувала по селам.
Життя виявилось таким невеселим
Насправді.
Найгірше, що, маючи намір родити,
Не вдалося дівчині так все прожити.
Померла дитинка, бо мати упала...
Тепер вже і жити бажання пропало
У неї.
Маленька й самотня стояла на кручі.
Та стиснув Він руку і вітер ревучий
Затих.
25.10.09.

Вечір. Майже все спить при дорозі.
Не спить лиш будинок один.
В ньому додолу падають сльози
І ллються вже кілька годин.

Тихо схлипує юна дівчина,
На долю свою наріка.
Трапилась в світі лихая година...
Така неприємна, гірка!

Краде в малої рідного батька –
Без захисту хоче лишить.
Стіл. Книга. У ній є закладка...
Маленьким кінцем лиш стирчить.

Книга медична, п’ята сторінка.
Підкреслене слово там «кров».
Почувся вже стукіт об нову бруківку.
То лікар – Семен Іванов.

Спішить він, як може. В дім цей іде...
Можливо несе порятунок.
Для батька, що смерть свою вірно вже жде,
Готує най-, най- подарунок.

Місяць самотній в небі блукає,
Дівчина плаче – сліз не спинить.
Найгірші картини собі уявляє,
Боїться: «Не буде він жить...»

25.09.09.

Раніше мене всі розуміли.
Тепер – не розуміють...
Раніше мене всі любили,
А тепер лиш жаліють.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

Самотність моя така холодна.
Вона людей вбиває..
Ходжу по світу така голодна –
Нікого я не кохаю.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

Колись мені сонце з неба всміхалось.
Тепер воно вже сміється
Над тим, що в своїх руках тримаю
Серце, яке розіб’ється.
Я на світі одна...
Зовсім сама...

24.09.09.

Усе, кінець... Я падаю у прірву,
В безодню нескінченних темних днів.
В польоті не одну я гілку зірву,
Що пробивають з боку мокрий рів.

Політ триватиме без року вічність.
Я падатиму... швидкість все росте.
А відчуття на диво наркотичні,
Хоча навколо все таке пусте.

Нема нічого теплого, живого.
Лечу жива одна лиш я, сама.
Та тінню я стаю чогось бридкого,
А навкруги витає тихо тьма...

Колись у тьмі цій вся я розчинюся
І не побачить більш мене цей світ.
Хоча до смерті впасти я боюся,
Та докінчити мушу цей політ.

Та й не політ це, а лише падіння.
Хіба летять свідомо в забуття?
Закрились очі – бачу я видіння...
І зупинилось враз серцебиття.

Летить униз те тіло бездиханне,
А звідти відчува якесь тепло:
Розжарює залізо хтось старанно,
Щоб залишить на тілі тім тавро...

3.09.09.

О хто ти? Звідки ти з’явився?
Чому мене заполонив?
У мої очі ти дивився,
До них неначе говорив.

До себе встиг мене привчити,
Все про високе говорив.
Почав тихенько так любити,
І сотні віршів присвятив.

А потім зник кудись безслідно,
Лишалась довго без вістей...
І навіть сонце непривітно
З’являлось після тих ночей.

Я мучилась, жила понуро,
Всміхнутись сонцю не могла,
Весь світ враз став таким похмурим...
Я мов важкий тягар несла.

Не повернувся ти й сьогодні
І залишилась я сама.
Шукають очі, мов голодні,
Тебе по вулицях... Одна...

31.08.2009.

Виходить дівчина на поле
Збирати квіти й колоски.
Зробити хоче вінок-коло,
Та квіти треба, щоб сплести.
Іде собі поміж пшениці,
Радіє світлому життю.
Аж гляне – тут стоїть криничка.
І здивувалась відкриттю.
Вона схиляється по квітку,
По другу, третю... ще і ще.
Та раптом на дорозі хвіртка
Із дерева, але блищить.
Цікавість виграла тривогу
І дівчина пішла вперед.
Відкрила хвіртка їй дорогу
У повний-повний лазарет.
Лежало хворих тут багато:
Поранені, як із війни.
І більшість з них – старі солдати...
Стікають кров’ю всі вони.
Злякалась дівчина до смерті
І кинулась чимдуж тікать.
Боялася вона померти –
Почала Боженька благать,
Щоб залишив її ще жити...
Вона ж ще зовсім молода.
Їй по землі ще вік ходити...
«О Боже, що ж це за біда?!» -
Вона це з жахом прокричала.
Упала, вдарилась – синець.
І тихо очі відкривала:
«Я тільки спала...» Все, кінець!

30.08.2009.

Якиїсь дикий біль мене терзає,
Що душу роз'ятрити може вмить.
Він тіло ізсередини вбиває...
О Боженько, чому ж то так болить?

Вже вмерти хочу, бо не можу більше жити.
Навколо бачу тільки біль та смерть.
Ох важко ж з болем тим важким ходити,
Що може заразом убить мільйони жертв.

З очей стікать рікою хочуть сльози...
Уже немає їх, тому не можуть.
Ще й, як на зло, скінчились в небі грози.
Й вони моїх очей вже не зволожать.

Це біль тих всіх, хто мучається в світі,
Хто без вини у землі мусить гнить.
І буде моє серце так боліти,
Допоки хтось не змінить клятий світ.

Можливо буть він клятим перестане,
В людей всі перетворяться з тварин.
І більше маніяків тих не стане,
Що всіх людей вважають за скотин.

Тоді я щиро на коліна встану
(Пред світом так з’явитись не боюсь)
І боязко у вічі я погляну,
І голову схилю униз... Корюсь!

Це голосно я світові промовлю,
Бо довго чула те «Борись!».
На собі його ніжний погляд зловлю:
«Ти довго вже боролася... Молись.

Молись, щоб твою справу закінчили
І в вічність перенесли оцю мить,
Яку з тобою разом всі відчули
За те, що твоє серце так болить.»

29.08.2009.

Дитячі блакитні очі
Тихо дивляться в пустоту.
Вони там побачить хочуть
Мамину ніжність і доброту.

Але не бачать нічого,
Лише бігають в забутті.
Шукають краплинку того,
Що мали б мати в свому житті.

Угору потягне ручки,
Беззвучно сплесне в долоні.
Опустить їх дуже рвучко
І з’являться сльози солоні.

Не буде в палаті крику –
Все так, як в німому фільмі.
Лиш біль відчуває дикий
Сердéнько в малому створінні.

Його покинула мама...
Малого ще – немовляту.
Чомусь знайшла доля саме
Його, щоб так познущатись.

А потім виросте сонце
І стане на шлях війни:
Вбиватиме охоронця,
Щоб той не довів вини.

Те гарне мале створіння
Зайде за межу добра
І впустить своє коріння
У зло, наче то все – гра.

За злочином піде злочин.
А потім настане тюрма...
Той хлопчик закриє очі,
Та все! Вороття нема!!!

...Покинула мати дитя.
Колись, на порозі дому.
Згубила людині життя...
Могло ж бути все по-другому.

27.08.2009

Чого ми хочемо від власного життя?
Куди полинути душею прагнем?
Чи стане смак життя для нас, мов забуття?
Чи як тягар важкий його потягнем?
Не знаю відповіді я на ці питання,
Та і ніхто у світі їх не зна, мабуть.
Можливо світить нам живе кохання,
А може, одиноку старість нам дадуть.
Майбутнє знать не в силах просте людство.
Воно до ясновидців більш летить.
Візити ж ці дають лише банкрутство,
Та розум людський десь глибоко спить...
Не розуміючи, як все це є безглуздо,
Ми довіряємось чужим словам.
Хоч знає той, хто із здоровим глуздом,
Що долю свою кожен творить сам.

25.08.2009

Поле. Вітер. Нічне небо.
У повітрі віє сном...
Але в путь рушати треба,
Відпливать хитким човном.
Там тебе чекає воля
І життя широкий світ.
Ще не знаєш свою долю,
Та їй шлеш палкий привіт.
Віриш, що побачиш чудо,
Гори звернеш на шляху.
Знаєш, що є добрі люди.
Любиш вечір на даху...
Вже закрились двері хати –
Вороття нема назад.
Час настав себе шукати,
Натягать важкий рюкзак.
І світити буде сонце,
Місяць – вказувати шлях,
А вкінці знайдеш віконце
Та побачиш рідний дах.

22.08.2009

Сонце світить сьогодні ясніше.
Ясніше, ніж вчора, ніж в інші дні.
Повітря стало якесь чистіше,
Пісок жовтіший з’явивсь на дні.
Чому ці зміни стались сьогодні?
Хто винен в щасті моїм чуднім?
І зникли ж очі оті холодні,
Які тривожили в тихі дні.
Великі очі холодного неба,
Спотворені брови із білих хмар...
Усього цього більше не треба,
Не буде більш в житті нічних мар.
Настало вже літечко тихе і ніжне,
Колише мене, немов мати дитя.
І стало життя таке дивовижне,
На промені сонця мене все хита.
Я хочу, щоб щастя лишилось до віку,
Хоч знаю, що цьому не бути так.
Але закриваю спокійно повіки
І вирушає у світ мрій літак.

липень 2009

Кожен має своє життя…
Щохвилини торкається воно чужого…
І це ніби якесь відкриття,
Що несе в життя трохи нового.
Подивись навкруги і побачиш ти казку,
Яка є реальністю в світі.
Я гадаю не треба брати указку,
Щоб побачив ти, де життя квіти.
Пролети над землею, подивися на світ,
Казка буде твоєю в цей чарівний політ.
Не спускайся у темінь, живи сонця теплом,
Будь міцним, наче кремінь, і даруй всім добро.
Кожен має своє життя,
Що залежить від волі усього.
Не роби з нього сіре буття,
Залиши хоч краплинку живого.
Не тікай від хвилин, що приховують щастя,
Та і бігти за ними не треба.
Бути собою – ось, що найкраще…
І дістанеш тоді ти до неба.

27.06.2009

Політ думок моїх безмежний
І лине в даль, мов та ріка.
Здається, світ від них залежний,
Тому-то й доля нелегка.
Тече ріка з гори донизу,
Минає весь тернистий шлях
Дістатися щоб того призу,
Що його знають в небесах.
Вода тече з джерел віками
Та кожну крапельку несе
До того моря за горами,
Яке їм волю принесе.
Так і думки у нас творяться
І прагнуть вилетіть у світ,
В котрому чогось і бояться,
Та все ж дають бажаний плід.

26.06.2009