Вечір... На землю повільно, але впевнено наповзають сутінки. Вони хочуть її захопити – затягнути у світ темряви. На ранок все знов стане на свої місця: сонце світитиме десь вгорі, а внизу, на землі, знов буде світло, знов буде ясно.... Але тепер сутінки. Біля одного дому в звичайному селі тривожно ходили люди. Всі вони кудись поспішали... чогось хотіли. Вони були стривожені. Явно видно, що щось трапилося. Біля входу в під’їзд стоїть дівчина. Її очі зволожені – ще трохи і вони вже не зможуть стримувати сльози. Вона похилила голову донизу і боїться зустріти чийсь погляд. Вона знає, що заплаче, якщо це станеться. Заплаче і не зможе зупинитись, поки не закінчаться ці краплинки солоної води... Дівчина стоїть і покусує нігті на пальцях. Вона не може повірити, що це сталось. «Як? Як це може бути?.. Ні! Ні, ні, ні... Це – неправда. Я не вірю!..» - думала вона..
Люди бігли до однієї квартири. До однієї й тієї ж... Мабуть, там щось трапилось. Вони були такі... вирази облич цих людей. Такі, ніби хтось помер. Квартира була заповнена людьми, вони вже не мали, куди стати. Але потроху почали виходити і ось в квартирі залишилось всього кілька людей. На ліжку в кімнаті лежав чоловік. У нього з рота текла кров... Це страшна картина. Поруч сидить його дружина. Вона тримає його за руку і плаче. Плаче і не може зупинитись. Плаче і відчуває, що боїться майбутнього. Вона не хоче ЙОГО втрачати... На килимі посеред кімнати теж кров... Мабуть, він впав. Але чоловік живий. На його очах теж сльози, хоч він і мало розуміє.
В кімнату зайшла дівчина, яка стояла біля входу в під’їзд. Вона підійшла до мами і шепнула їй щось на вухо. Жінка підірвалася і вийшла... Атмосфера в кімнаті була важкою, напруженою... Батько важко дихав... Він вже навіть трохи посинів. Серце у грудях дівчини билось швидко, здавалось, що воно от-от вистрибне. Вона боялась... Тепер уже всього. Вона боялась навіть дихати. Їй хотілося, щоб час зупинився, а ще краще, щоб він повернувся назад і нічого цього не було, щоб всі були здорові і щасливі... Але цього не станеться. «І чому ж лікарі так довго їдуть? Їх викликали ще 15 хвилин тому... Чи то час так повільно тече?! Що ж робити?..» - проскакували думки в її голові. Дівчина підійшла до батька і подивилась на нього. Вона раптом подумала, що це останній день, коли вона може бути з ним поряд... з ним – живим. Захотіла сказати, як його любить, як він їй потрібен, але не змогла сказати нічого. Вона тільки плакала...
Нарешті приїхала «швидка». Лікарі оглянули чоловіка, зробили йому якийсь укол, посадили в машину і поїхали... Ніхто нічого не розумів. Дівчина залишилась вдома з молодшим братом, а мама поїхала. Їм теж нічого не пояснили... і залишили. Була вже ніч, на небі світив місяць. Люди почали розходитись – не було вже нічого цікавого. А дівчина так і стояла, тримаючи братика за руку.
До ранку мама не повернулася. Був понеділок і треба було йти до школи. Дівчина пішла. Вона мало що розуміла, все було, як в тумані... Навіть людей вона не впізнавала, просто нечітко бачила якісь постаті. Вона зайшла у свій клас, ні з ким не привіталась. Всі уроки просиділа, дивлячись у вікно. Здавалось, що всі від неї чогось хочуть. І чому саме зараз? Чому саме в цей день? Навіть вчителі ніби змовились: весь день викликають. А вона не знає, вона не готова до уроку... Їй погано, вона зараз розплачеться. Хочеться закричати, сказати всім, щоб відчепилися, розповісти, що сталося. «Але ні, не можна, не буду! Колись цей день скінчиться...» - зі сльозами на очах заспокоювала сама себе дівчина.
Приходить додому, дзвонить мамі... Питає, що там? Чи відомо вже щось?.. Мама лише каже, щоб вона брала брата і їхала в місто, у лікарню. І знов серце шалено стрибає в грудях, ніби хоче вирватись з них. «Невже це все? Він помирає? Не буду я більше бачити мого тата?.. Мого милого, любого тата.... Єдиного і найкращого...» - знов найгірші думки виринули в свідомості. І дівчина швидко почала збиратися. Вона хотіла встигнути... щоб не було надто пізно.
Ось вони з братом вже сидять в автобусі. Він переповнений. В ньому душно. Ще трохи і не буде чим дихати. Сльози вкотре з’являються на очах, а до горла підступає якийсь клубок. І знову погляд втуплюється у вікно. Там, на вулиці, все так швидко змінюється, будинки і дерева біжать кудись... тікають від автобуса... біжать туди, куди вчора бігли ті люди? Автобус все їде. Він зупиняється, стоїть і знову їде. І так завжди. На узбіччі стоїть розбитий автомобіль – була аварія. Можливо хтось помер. Чому всі помирають? Навіщо? Ми ж зовсім мало встигаємо зробити за таке коротке життя...
Нарешті автобус зупинився на потрібній зупинці. Дівчина вийшла. Братика знов тримала за руку. Як йому добре, що він ще так мало розуміє, він не боїться і не переживає, він просто йде. А у неї підкошуються ноги, тремтять руки, дрижить голос... Біля лікарні їх чекає медсестра. Вона зустрічає дітей з посмішкою і заводить в палату батька. Дівчина боїться. Вона думає, що батько вже помирає і це – прощання. Але, зайшовши в палату, бачить, що батько живий. Ще й який живий. Він сміється, обіймає дітей... Він радіє. А Вона – плаче. Нарешті не боїться стримувати свої сльози...

2009 р.

- Прощавайте! Ви прикрашали наш світ, - прошепотіло дівча, дивлячись поперед себе.
- Що ти кажеш, доню?
- Нічого, мамо... – і замовкла.
Вони йшли, взявшись за руки, по безлюдній алеї. Сонце тільки сходило і роса ще не встигла відлетіти з рослинок в небеса.
Дівчинка саме проходила під деревом, коли їй на обличчя впала одна крапелька роси. Вона зупинилася і торкнулася пальчиком до щоки.
- Що знов сталося? Чому ти зупинилась? – трохи знервовано запитала мама.
- Вони плачуть...
- Хто – «вони»?
- Квіти... цвіт дерев.
- Не вигадуй дурниць. То просто ранкова роса. Квіти не можуть плакати.
- Ні, мамо. Можуть! – перебила її дівчинка. – Ти хіба не чуєш, як вони прощаються з нами? Вони ж зараз до нас говорять.
- Гаразд. – Вона підняла голову і сказала: - Прощавайте, квітоньки. – Потім знов глянула на доньку: - А тепер пішли скоріше. Ми запізнюємося.
Дівчинка взяла маму за руку і слухняно пішла поряд з нею. Але дорогою весь час поверталася до дерев і бурмотіла:
- Тільки не плачте. Ви подарували нам радість... Я вас не забуду... Тільки не треба плакати...

2010 р.

Бути ніким не поміченою, залишатися в тіні… так, це моє бажання… Мабуть… Часом… Саме в цю мить.
Хочеться просто зникнути – розчинитися в повітрі. Ніхто цього й не помітить. Просто на нашій планеті кількість людей зменшиться рівно на одиницю. А що таке одиниця серед шести з зайвим мільярдів? – Ніщо! Порошинка.
Але таке зникнення є неможливим… на жаль. Чи, може, на щастя?
Ось дивіться: йду я зараз по вулиці, навколо мене щомиті пролітають незнайомі обличчя… В цьому є якийсь сенс? Якщо є, то який? Навіщо взагалі потрібне це життя і цей світ? Ми приносимо комусь якусь користь? – Ні ж бо! Лише самим собі – людям. Та й то – не завжди. Повітря, воду, землю – все це ми вже занапастили, а тепер намагаємось захистити самі від себе. Ми винищуємо рослинний і тваринний світи, при цьому намагаючись їх зберегти. В кінці кінців, ми вбиваємо одне одного… Ні! Не всі. І не завжди… Але факт залишається фактом…
То яка з нас користь?
Ми навіть дожили до того, що називаємо надзвичайними ті здібності, які закладені в нас самою Природою.
То навіщо ми потрібні?
Сумно все це…
І хочеться розчинитись у повітрі...


7/05/2010

Зима. Вечір. Та на вулиці зовсім не темно. Сніг казковим білим килимом вкрив усе: кущі, будинки, дерева... Тепер замість сонця був він. Ця кристалізована, розбита на дрібні частинки, які знов злилися докупи, вода була в цей час не просто водою. Вона вловлювала світло, що якимось чином торкалося її, з усіх джерел і знову давала його людям. Та захмареному небу мало було того, що воно уже створило. Тому воно все спускало і спускало на вже холодну землю малесенькі сніжинки, які так старанно і вправно танцювали свій танець зими. Вони летіли з хмар донизу. Летіли, щоб померти... Свого роду камікадзе. Але весь політ був сповнений любові та щастя, неземного щастя. Сніжинки раділи. Вони знали, що рано чи пізно, але все ж таки спустяться на землю і відчують її ще не до кінця заморожений зимою дотик і... помруть. Або впадуть на гору снігу і житимуть ще, але вже без польоту, без пісні, що є гіршим, ніж злитися із землею в єдиному танці одразу. Була зима і вона жила.
На вулиці стояв ліхтар, та він не світив. Хоча в цьому і не було ніякої потреби. Але якби цей ліхтар все ж світив, то його блідо-золотаве світло якраз заглядало б у вікно одного затишного будиночку. Воно падало б на диван, на килим... на маленьку дівчинку, яка сидить зараз перед каміном і грається з якоюсь іграшкою. Вона уважно, з ясними, розумними і зацікавленими очима, розглядає свою ляльку. Лялька ця зроблена з білої з рожевим відтінком тканини. У неї на голові з боків висять дві жовті кіски, очі вишиті блакитними нитками і такі великі-великі, що здається, в них можна потонути. Навколо носика в неї розкидане ластовиння, але це лише додає якоїсь особливої миловидності, ніжності обличчю ляльки. Одягнена вона у червоне платтячко з маленькими чорними квіточками. Ото й усе. Але дівчинка з таким розумним виглядом розглядає оцю ляльку, що здається, ніби в ній є якась загадка, яку не під силу розгадати у цьому світі нікому, крім Юсі.
Так, ви правильно зрозуміли. Це мале янголя звуть Юстинкою. Вона, як і всі діти, дуже щира у всіх своїх діях і бажаннях. За свої чотири роки вже встигла побачити зло, але, на щастя, не сприйняла його близько до серця. Вона досі дивилася на світ такими наївними, але такими добрими очима... Мама і тато були її всім. Вони дали їй життя і були її життям.

* * *

На снігу з більшою силою заблищало світло, почувся гул мотору. З-за повороту виїхав чорний джип. Через скло в автомобілі можна було розгледіти дві постаті: чоловіка та жінку. Чоловік був міцної статури, трохи повнуватий, одягнений у теплий чорний светр, на голові – чорний картуз. Але це не заважало розгледіти, що чоловік мав лисину. Складалося враження, що це – товстуватий художник-француз. Чомусь він одразу уявлявся біля мольберта і з пензлем у руці. В його погляді було щось, що викликало тепло, але у всьому іншому він здавався цілком холодним і неприступним. Лише на короткі миті куточки його губ піднімалися вгору, що символізувало посмішку. Справа від нього сиділа жінка, хоча жінкою її назвати доволі складно: надто вже юний у неї вигляд. Вона мала свіже, як квітка навесні, обличчя і блакитні, як літнє небо, очі; сяяла зсередини, хоча зовні її обличчя було більше втомленим, аніж щасливим. Ця дівчина, чи то жінка, мала повне право називатися мамою Юстинки, а тепер вона поверталася з роботи (працювала в новому київському журналі, який багато обіцяв). Звали її Анна. А цей водій – Анчин друг і колега по роботі Михайло Олександрович. Вони знайомі ще з університету і вже як рідні.
- Мишко, дякую тобі дуже. Вкотре виручив мене! Обіцяю, що через тиждень вже тебе не турбуватиму, - з усмішкою сказала Аня, виходячи з машини.
- О... Юрко твій приїде?
- Угу!
Аня попрощалася і відчинила ворота у своє подвір’я. Машина повернула назад. З дому вибігає Юстинка... Така рада, така щаслива, що мама нарешті вдома:
- Мамосько, ти плиїхала! Маса взе пісьла... Казала, сьо не мозє тебе дочекатися... А сє за нею плиїхали...
- Привіт, моє сонечко. Як це «пішла»? Вона ж сама мені дзвонила і казала, що почекає... То ти одна тут сиділа? Маленька моя... Дай я тебе обійму.. Ой! То в тебе волосся мокре? Чого ж ти на вулицю вийшла? Ану, швиденько додому біжи, бо ще застудишся! Що ж ти нічого не кажеш, що голова мокра? А? Юська, Юська...
Вони зайшли в дім, а там розривається телефон. Дівчинка одразу кинулася до нього:
- Альо!
- Мала, привіт! Як ти там?
- Татко! Я добле... А ти?
- Краще всіх, моє сонечко. Мама вдома?
- Вдома... Залаз їй дам...
- Добре, зайчик. Цьомаю тебе.
- І я тебе, тату...
- Юра? – пролунав у слухавці жіночий голос.
- А кого ж ще наша Юська татом називати буде? – усміхнувся голос на іншому кінці проводу.
- Юрка!.. Як я сумую. Чого твої розкопки такі довгі завжди? – сумно промовила Аня.
- Ей! Не сумуй мені там! Вище носа! Ти знаєш, звідки я телефоную?
- Ну... Ще секунду тому думала, що знаю.
- Яка ж ти хороша! – Аня уявила посмішку на обличчі свого чоловіка. – Я вже в Римі. А завтра зранку буду в Києві. Зустрінете мене?
- Завтра? Ти серйозно?! Я тебе тільки через тиждень чекала... Звичайно зустрінемо... Ти ще й питаєш... А... Ой... Я не зможу завтра... Пробач..
- Гм... А що таке?
- На роботі з самого ранку збори.
- Та нічого. Ань, не засмучуйся, не загублюсь я. Люблю тебе!
- І я тебе, сонечко. Не ображайся... Добре?
- Звичайно. Я все розумію. Завтра ввечері на тебе вдома чекатиме сюрприз. А тепер мушу бігти. Цілую міцно-міцно!
- Кохаю! До зустрічі!
І в слухавці залишилися самотні гудки. По той бік не було нікого. Аня простояла біля телефону десь хвилину. Вона раділа, хотіла стрибати від щастя. Але водночас з цим на очах з’явилися сльози... Підбігла Юстинка і смикнула маму за плащ – вона хотіла їсти.
Мама з донькою пішли на кухню і почали різати салат. Ну, хто різав, а хто вчився тримати в руках ніж. Юся розповідала, що Маша вчила її малювати, а Аня думала, що треба з Машею поговорити, бо не може няня, якою хорошою знайомою вона не була б, залишати малу дитину без нагляду... тим більше, не попереджаючи.
Повечеряли. Аня розповіла Юсі, що завтра додому приїде тато, і... почалось! Дівчинка літала з кімнати в кімнату і збирала всі свої іграшки – готувалася до зустрічі з татом. Через годину Аня її ледве заспокоїла. Нарешті Юся пішла спати. А от мама ще й не думала про сон. Вона згадувала Юру, уявляла, як ввечері його побачить... Побачить після місяця розлуки. І знову: «Чому ж ті розкопки так довго тривають?»

***

Настав ранок. Крізь ніжний жовтий тюль у кімнату пробивалися промінчики вранішнього сонця. Так гарно: зима, ранок, світить сонце... Та все ж, на вулиці царює лютий мороз. Чи довго то ще так?
Аня розплющила очі. Під ковдрою було так добре, так тепло... що вилазити з ліжка і ступати на холодну підлогу зовсім не хотілося. Але тут задзвонив мобільний і всі ранкові ніження в ліжку в напівсонному стані довелося залишити на наступний ранок.
- Алло, я слухаю.
- Анно Миколаївно, - почувся голос секретарки, - не забудьте, що у нас сьогодні збори. Вас там чекатимуть.
- Так, Оксанко. Дякую. Я пам’ятаю.
- Але їх перенесли з десятої на дев’яту.
- Як?! Хм... Мені треба поспішати, - ніби сама до себе сказала Аня. – Ще раз дякую. До побачення!
- Всього найкращого!
«Та що ж це таке? Мало того, що через ці збори не зможу Юру зустріти, так їх ще й на годину раніше перенесли... Треба збиратись!»
Вона подзвонила Маші й попросила прийти сьогодні до них раніше. Встала і потягнулась перед вікном, а потім одягла халат і побігла на кухню. Коли сіла на стілець, щоб випити каву, зловила себе на думці, що без Юри варить її звечора... А в очах блистіло щастя: «Як добре... Сьогодні я його побачу...» Глянула на годинник – час збиратися.
Аня одяглася, зібрала всі потрібні для виступу матеріали в папку та пішла подивитися, як там Юся. А маленька закуталася в ковдру, згорнулася в клубочок і міцно спала. Мама вирішила її не турбувати і пішла, сподіваючись на те, що Юська не прокинеться за п’ять-десять хвилин.

***

По слизькому тротуару біжить жінка. Це – Аня, а квапиться вона на збори (виступати має першою). Ось вона в редакції, нарешті. Заходить в залу, а тут... всі вже зібралися, чекають на неї. Аня замає своє місце і починає розповідати ідеї щодо нововведень в журналі. Здавалося, що зірка, яка зранку ніби відреклася від неї, зараз засяяла ще дужче, ніж зазвичай, - так добре проходив виступ.
Після зборів до Ані підійшов її шеф і звернувся до неї з такими словами:
- Ну, що я можу сказати?.. Ви молодець, Анно. Ту нову колонку, що Ви запропонували, я пропоную доручити вести... як Ви гадаєте кому? – на його обличчі з’явилася самовдоволена посмішка. – Ну що? Кажіть! – продовжував «пан начальник». Він ніколи не поважав своїх підлеглих і завжди намагався їм якось «насолити». При цьому завжди почухував свій товстий живіт. Ось і тепер. Він знав, що у Ані й без цієї колонки багато роботи, що вона не встигає, що не має ніякого бажання отримувати нові завдання. Але ж ні! Як без того, щоб не зробити комусь неприємність...
Але Аня нічого не відповіла. Тільки на її обличчі застиг питальний вираз.
- Ну що ви мовчите? Кажіть хоч здогадки якісь. Не знаєте? Хе-хе!.. Добре, не буду Вас більше мучити. Гм... Ви вестимете цю колонку. Хе-хе-хе. І не дякуйте! Я ж тільки радий Вам якось допомогти. Хе-хе! Бувайте здорові! – сказав він і, чухаючи живіт, як джинову лампу, пішов.
Аня залишилася в залі сама. Всі давно пішли, а вона так і стояла, не зрушивши з місця.
- Ну... Тепер у мене багато роботи. Ще й книгу треба дописати, а я навіть до середини не дійшла... Але то – нічого, сьогодні має приїхати мій Юрко. А разом ми з усім впораємось, - мовила вона сама до себе. Але тут задзвонив телефон. На дисплеї висвітилося «Коханий»...

***

Маша, поговоривши з Анею, почала збиратися. Дівчина не хотіла, щоб Юстинка прокинулася в порожньому будинку: «Вона ж маленька ще зовсім... Перелякається...»
А бігти було що... На одному з поворотів Маша мало не збила бабцю. Так ніяково потім було. А ще, як та бабуся почала кричати, яка сучасна молодь некультурна...
- Взагалі неуки пішли тепер. Ніщо і нікого, крім себе, не бачите. Летите кудись... Все рівно, чи не зіб’єте когось! А якби я впала?!.. Ніхто ж не допоміг би тоді...
Та Маша вже давно зникла, забігла на іншу вулицю. Вона знала, що винувата перед тою бабусею, але ж не настільки. Та і вибачилась вона вже...
Дівчина бігла далі. Вже бачила будинок, але все рівно боялася, що Юся вже прокинулася і, може, злякалася, що нікого нема, й плаче десь в кутку. Маша відчиняє двері в будинок і влітає у нього. Мчить у кімнату своєї маленької підопічної.
- Фух! Ще спить! Слава Богу!..
Вона виходить у вітальню, сідає на диван відпочити.

***

Тим часом в Бориспільському аеропорту сів літак маршрутом «Рим – Київ». По трапу почали спускатися люди. Ось і Юрина нога ступила на українську землю. Він оглянувся... Все, навіть аеропорт, здавалося своїм, рідним. Радість переповнювала його... Невдовзі він побачить двох найважливіших жінок свого життя.
«Пройшов цілий місяць...»
Юра глянув на годинник – пів на десяту. «Аня якраз в дорозі. Не турбуватиму її». Він пішов за багажем. Навколо повно людей. Всі кудись поспішають... І Юра теж хоче якнайшвидше забрати валізу, а далі... А далі – додому. Ось уже й жовте таксі, і слова «На вулицю...», і такі знайомі місця.
Ох, як же добре повертатися туди, де тебе чекають, туди, де ти залишив своє серце і свою душу. І повітря здається чистішим, і небо яснішим, а червоний м’яз у грудях калатає з незнаною раніше силою. Ти в передчутті того, що знов побачиш найдорожчих, найрідніших тобі людей, знов відчуєш їхній запах, почуєш їхній голос, не спотворений телефоном... і побачиш свій дім, в якому відчуєш себе повністю захищеним.
За вікном таксі пролітали вулиці Києва. Падав сніг... Дорога була слизька... Затори. Юра хотів спати. Після двох діб без сну очі втомилися і почали заплющуватися без дозволу свого «господаря». Пройшло більше години і таксі зупинилося біля будинку, на який щовечора може падати світло з вимкненого ліхтаря. Він вийшов з машини, взяв валізи і зупинився перед домом: чув, як десь за рогом затих мотор таксі, а потім знов загарчав і автомобіль поїхав далі: уявляв обличчя донечки, коли даруватиме їй подарунки з далеких країн... І очі коханої, коли казатиме, як сильно він за нею скучив...
Дзвінок у двері. Відчинила Маша. Вона радісно привітала свого дядька і отримала маленький сувенірчик. Але одразу змушена була попрощатися, бо вже скоро мали початися заняття в університеті... Стук дверей, клацання замка і знову тиша... абсолютна. Здавалось, що в будинку нікого нема. Юра знов відчув неабияке бажання заснути, але вирішив заглянути в Юстинчину кімнату.
Дівчинка лежала, повернувшись до вікна, і здавалось, що вона спить. Та батько захотів поцілувати свою доню і обійшов навколо ліжка, щоб побачити личко малої. Юся не спала. Вона побачила тата, зраділа і обійняла, але чомусь плакала... Беззвучно. Просто сльози текли з її очей, дівчинка важко схлипувала. З червоного личка жалісно дивились на батька заплакані блискучі очі. В них було стільки болю і страждання... Та від чого? На питання «Що в тебе болить?» дівчинка відповіла: «Не знаю... Все...». Вона плакала. Юра поцілував її лобик і відчув, що він гарячий... Він посадив Юсю в машину і поїхав у лікарню. Дорогою він подзвонив Ані та про все розповів.
Юра дуже поспішав. Він чимшвидше хотів відвезти доньку до лікаря і дізнатися, що з нею. А Юстинка все плакала... Тепер навіть почала просити батька, щоб він їй допоміг.
- Зараз, доню, зараз. Все буде добре... Ти тільки не плач. Сонечко.. не плач... Тихенько. Скоро ми вже приїдемо...
Він повернувся до Юсі і посміхнувся. А коли знов глянув на дорогу, побачив перед собою перехрестя, червоне світло на світлофорі і вантажівку попереду... Загальмувати не встиг. Автомобіль на швидкості врізався у вантажівку і вона перекинулася. Юру викинуло з вікна... У шкіру врізалися шматки скла... Навколо нього калюжею розтеклася кров. Юстинка ж тільки впала з сидіння...
Почулося завивання сирен. Швидка вже прибула на місце аварії... Міліція також. Навколо «товклася» купа людей. Всі хотіли подивитися, що сталося і чи хтось помер... От дивовижно: невже так цікаво? І чому перше питання не «Всі живі?», а – «Хтось помер?»? Невже нас, людей, тішить, якщо у когось нещастя?.. Сподіваюсь, що мені лише здалося...
Юся з татом їхали в одній машині «Швидкої». Він лежав, а вона сиділа поруч. Вхопилася маленькою ручкою за татові пальці, але у відповідь не отримала нічого... Він ніяк не реагував, рука була ніби мертва... з пальців капала кров... Юся вже не плакала – не могла: не залишилося сліз. Вона бачила, що тато не рухається, але не могла зрозуміти, що трапилося. Була у стані шоку і просто стискала татові пальці.
Тут запищав якийсь пристрій і лікарі відсунули дівчинку. Вони почали «чаклувати» над татом, голосно говорити... і швидко щось робити. Потім зупинились і знов підпустили Юсю до Юри... Так доїхали до лікарні. А тут знов все робилося швидко. Мала не розуміла, що відбувається. Її водили то туди, то сюди. Аж раптом вона побачила маму... заплакану і перелякану. Вона обняла дочку і казала, що любить її. Юсю забрав лікар. Травм від аварії не було, але дівчинка температурила...
- У Вашої дочки грип. Скоро ми її вилікуємо. Не переживайте, - сказав лікар.
- А як... Юра? Що з ним? Він виживе?
- Ще нічого не відомо. Він в операційній.
- Але щось вже можна сказати?
- Я не хочу Вам давати марні надії... – і лікар пішов.
Аня самотньо стояла посеред лікарняного коридору. Весь шум злився в нестерпний і пронизливий звук. Жінка розуміла, що надії нема... чи майже нема. Але це «майже» зовсім не тішило...
- Навіщо це все? Що я маю зрозуміти? Що я робила «не так»? – прошепотіла Аня, дивлячись угору.
І вона пішла до доньки. Та вже лежала в палаті... Спала. Аня посиділа там, але зрозуміла, що більше не може... «Це через неї Юра так швидко їхав... Через неї... Бо вона вчора вибігла з мокрим волоссям на вулицю і тепер хвора... А Юра...Чому? Я завжди казала йому, щоб був обережніший... Юра...» - вона заплакала і вийшла в коридор. Тут її зустрів лікар і сказав, що Юра помер. Весь світ ніби потемнів. Більше не хотілось жити.... «Як це? Його більше нема? Що ж я буду робити сама? Ні... Це всього лиш чийсь злий жарт! Невдалий... несмішний... Ні!» - сльози великими краплями котились по щоках.
- Не переживайте так. Життя триває... Ще й не таке переживають люди. Це – не кінець світу, - говорив лікар. – Вибачте, мені час іти. Тримайтесь. У вас є донька...
І він пішов. Знов Аня стояла посеред коридору... Одна.

***

Пройшов місяць від часу смерті Юри. Аня з головою поринула в роботу і віддалилась від Юсі... Ні, вона любила дочку, але щось її відштовхувало. Щось всередині... Щось, що з’явилося недавно.
В цей вечір Аня сиділа вдома і працювала над новою книгою. Знов горіли всі строки, треба було поспішати. До неї підбігла Юстинка і обійняла маму. А потім довго дивилася в очі... Вона вже розуміла, що з мамою щось сталося і часто думала, що мама її просто не любить. Ще вона сумувала за татом і знала, що він тепер спостерігає за нею з небес... Як йому там? Чи сумує він за сім’єю? А мама... Мама стала чужою. Звичайно, вона говорить з дочкою, відповідає на її питання, годує, одягає, купає.. але не більше. Вона не дарує дочці душу, а навпаки відгороджується. Завжди знаходить якісь термінові справи, які змушують піти з дому. Тепер тут частіше буває Маша. Нерідко їй доводиться ночувати з Юсею...
Але сьогодні Юстинка мала план: вона хотіла поїхати з мамою до бабусі й дідуся – татових батьків. Зараз вона їм подзвонить і запитає, чи можна приїхати. А тоді відпочине разом з мамою і знов все буде, як раніше... тільки без тата.
Бабуся привіталася радісним старечим голосом – не часто бували вісті з Києва після Юриної смерті. Вона сама запросила Юсю в гості, не довелося навіть напрошуватися. План виконано. Мама пообіцяла, що вони разом підуть в ліс... погуляють.

***

Квитки на потяг куплені, валізи зібрані, таксі чекає на вулиці. Аня замикає двері і... двійко дівчат вирушає в путь.
Вагон був майже порожній, бо час тепер не той... Зима закінчується, снігу нема. Навіщо ж їхати в гори?
За вікном пролітали українські пейзажі, а потім настала ніч. І не було видно нічого. Лише ліхтарі сумно світили кожні ...дцять метрів. Аня дивилася на свою дочку: «Яка ж вона.. моя... Моя маленька донечка. Пробач мене, якщо зможеш. Я тебе дуже люблю... Ти – єдине, що у мене залишилося в цьому світі. Я виправлюсь, але потрібен час... Пробач мене. Знай, що все у нас буде добре. Я просто не дозволю, щоб сталося інакше... Ти моя, а я – твоя... Люблю тебе...» І вона поцілувала Юстинку.
Зранку наступного дня потяг прибув у Франківськ. А вже звідти треба їхати автобусом у те село, де живуть дід з бабою... Автобус виявився не з найкращих. Тобто, далеко не з найкращих... Салон пропах вихлопними газами... Словом, поїздка залишала бажати кращого. Але все погане, як і хороше, рано чи пізно закінчується.
Автобусна зупинка при дорозі не являла собою нічого особливого – просто кілька стін і дах... пофарбовані в рожевий колір. Тут на маму з дочкою вже чекали: дві худенькі постаті стояли біля цієї рожевої споруди. Обличчя були усміхнені, а очі сумні та втомлені. Видно було, що ці люди пережили багато випробувань у своєму житті, але ж вони жили... І раділи цьому життю. Тепер до них приїхала онучка – маленька дівчинка, яка є дочкою їхнього єдиного сина, яка є єдиним, що він залишив у цьому світі після себе. Маленька дівчинка з блакитними очима, яка втратила батька і не хоче втрачати маму. Тому, власне, вона тут...
Усмішки. Поцілунки. Обійми. Розпитування про життя... Все, що потрібно зробити при зустрічі. А потім ґрунтова дорога, яка веде до самотньої хатинки в горах. Дорогою бабуся все дивилася на Юстинку... «Яка ж вона вже велика. І на Юрика схожа... Ех, дівчино, важка тобі доля випала...» - скупа сльоза скотилася по щоці. Дід мовчки ніс валізи. Він сумував: приїзд Ані нагадав йому про сина, про того молодого парубка, який так прагнув самостійного життя, а потім закохався і пізнав життя сімейне... і виховував маленьку доньку, і радів всьому тому, що мав, і не хотів змін, і... помер. Аня замикала цю четвірку. Вона намагалася ні про що не думати, а просто відпочити від життя, від усього, знов стати ближчою до доні, зламати себе, якщо буде треба. Вона дивилася на гори: «Яка ж тут краса... Вони такі величні, наші Карпати, такі вільні і живі. Хм... Десь там, далеко, маленькі будиночки... і в них теж хтось живе. А там ліси... Густі, зелені... будуть трохи пізніше. Скільки ж там тварин? Кожного разу, як тут буваю, дивуюся цій красі... Але ж так чарівно! А небо. Воно не таке, як в Києві. Воно живе. Кожна хмаринка особлива – чиста і ніжна. Пожити б тут хоч рік, подалі від всіх проблем, від того журналу... І дихається так легко. Розумію, чого Юра так часто возив сюди Юстинку... Тепер він цього вже не робитиме.. Вже не робитиме...»
Підійшли до будинку. Це стара, але ще в хорошому стані хатинка... біленька і чепурненька стоїть самотньо посеред гір. Всередині всього кілька кімнат, але всі затишні і прибрані. Тут Аня з Юсею проведуть наступний тиждень...




***

Ранок. Цілу ніч падав дощ, а тепер затихає... Мабуть, останні краплинки постукують по склу. Такий приємний тихий звук, зовсім не заважає. Просто є і все, чудово співіснує з людьми.
В руках у Ані чашка гарячого чаю. Вона слідкує, як по склу стікають донизу краплинки води, малюючи за собою доріжки. «Вони ніби грають в перегони – хто швидше дістанеться до підвіконня,» - промайнуло в її думках. Вона взяла ноутбук і почала друкувати свою книгу. Гори її надихали, приносили нові ідеї. Прийшло таке бажання писати, що Аня дивувалась. Вона захопилася. Слова самі лізли в голову, потрібно було тільки встигати їх друкувати. До неї підійшла Юся і попросила піти на прогулянку. Аня не хотіла. Вона відговорювала дівчинку, що ще йде дощ, що зранку холодно, та й вона зайнята зараз. Юся ніби заспокоїлась і не наполягала на своєму. Вона сіла поряд з мамою і задумалась, а трохи згодом вийшла на подвір’я і сіла на лавочку. Посиділа, помахала ногами в повітрі і знов пішла до мами. Але та досі не збиралась гуляти. Дівчинка вийшла... Походила навколо дому і вирішила, що може сама піти в ліс: «Він зе біля дому. Я сколо повелнуся...»
Юся вийшла на стежку і пішла... Дерева стояли голі. Де-не-де ще залишився сніг. Під ногами чавкало темне місиво, яке люди звикли називати болотом. Але в цілому картинка була красивою. Трохи моторошною, але красивою. Юся ходила навколо дерев і поміж деревами, дивилася як крапельки дощу падали з гілок, як з-під землі пробивається перша травичка, але почула шурхіт в кущах і злякалася. Вона почала тікати... думала, що додому, а насправді – глибше в ліс. Дівчинка бігла і не оглядалася назад, просто тікала від свого страху. Та раптом наступила, на щось не таке, як завжди, не таке, як земля... І за лічені секунди зрозуміла, що падає в якусь яму... Різкий біль в животі, слова «Пробач, мамо...» і темнота. Все, більше вона нічого не відчувала. Знову почався дощ...

***

Тим часом Аня написала кілька розділів своєї книги і вирішила, що треба знайти Юсю та піти з нею прогулятися. Вийшла на двір – не знайшла нікого. Обійшла навколо будинку – теж нікого. Почала гукати дочку – тиша у відповідь. Аня почала переживати, боятися, чи не сталося щось. Страшні думки приходили в голову... не хотілося в них вірити. Вона все те відкидала, казала собі, що дівчинка просто пішла до сусідів і зараз вона її там знайде. Тож жінка пішла до сусідів, у яких була маленька дівчинка Юстининого віку. Але Юсі там не було...
«То де вона? Що сталося? А може... Ні. Вона не могла піти в ліс сама... А якщо..? Та ні... Але треба перевірити...»
Аня попросила знайомих, щоб вони допомогли їй шукати дочку. Ті погодилися... Зібралося чоловік двадцять і всі вони рушили в ліс. Враховуючи те, що дівчинка ще мала, вони вважали, що далеко зайти вона не могла, тому розділилися по двоє і почали «прочісувати» найближчу територію... Через кілька годин Ані сказали, що Юсю знайшли... Але повідомили про це зовсім не радісно. Серце у грудях закалатало так швидко, що готове було вистрибнути. І тут слова:
- Анно... Тобі сісти краще... Ти заспокойся... Юся твоя... Вона... у вовчу яму.. впала... Але померла швидко, без болю...
Більше Аня нічого не чула. Слова стали незрозумілими і в очах все розплилося. Дощ падав прямо в обличчя і змішувався зі слізьми... Юстинки більше не було... Так само, як і Юри... Вже двох... Тепер вони разом спостерігають за Анею. Загримів грім, лився дощ, почав кружляти сніг. Плакало саме небо. І біль, гіркий присмак болю в роті.
Аня захотіла подивитися на Юстинку... востаннє. Її не пускали, але вона наполягала. Побачила... мале, худеньке тіло з великою червоною плямою на животі. І перелякані очі, і скривлений ротик... з якого теж текла кров... колись, тепер вона застигла. Аня обійняла свою дівчинку. Обійняла і мовчала. Сльози все говорили за неї... Потім встала, взяла Юстинку за руку і сказала: «Пробач...», поцілувала її в лоб і сіла поруч. Вона дивилася в сіре небо і намагалася зрозуміти, навіщо це все треба, за що...
«Знаю... Знаю, що я не ідеальна людина, що маю гріхи. Але ж в цьому не винна Юся і.. Юра теж. Їх за що? Юся... Моя маленька Юся. Як я її любила. Чому вона пішла в той ліс сама?.. Я в цьому винна. Не треба було писати ту дурну книгу... Юся, дівчинко моя, де ти зараз? Пробач мені, моя маленька... Я тебе не виню у смерті тата... то я дурною була... Пробач мене за все... Я житиму для тебе і для тата. Житиму за нас трьох... щоб вам не було за мене соромно. А потім ми зустрінемося... там – на небі. Пробач... Пробач... Пробач...»



2010 р.