Вечір... На землю повільно, але впевнено наповзають сутінки. Вони хочуть її захопити – затягнути у світ темряви. На ранок все знов стане на свої місця: сонце світитиме десь вгорі, а внизу, на землі, знов буде світло, знов буде ясно.... Але тепер сутінки. Біля одного дому в звичайному селі тривожно ходили люди. Всі вони кудись поспішали... чогось хотіли. Вони були стривожені. Явно видно, що щось трапилося. Біля входу в під’їзд стоїть дівчина. Її очі зволожені – ще трохи і вони вже не зможуть стримувати сльози. Вона похилила голову донизу і боїться зустріти чийсь погляд. Вона знає, що заплаче, якщо це станеться. Заплаче і не зможе зупинитись, поки не закінчаться ці краплинки солоної води... Дівчина стоїть і покусує нігті на пальцях. Вона не може повірити, що це сталось. «Як? Як це може бути?.. Ні! Ні, ні, ні... Це – неправда. Я не вірю!..» - думала вона..
Люди бігли до однієї квартири. До однієї й тієї ж... Мабуть, там щось трапилось. Вони були такі... вирази облич цих людей. Такі, ніби хтось помер. Квартира була заповнена людьми, вони вже не мали, куди стати. Але потроху почали виходити і ось в квартирі залишилось всього кілька людей. На ліжку в кімнаті лежав чоловік. У нього з рота текла кров... Це страшна картина. Поруч сидить його дружина. Вона тримає його за руку і плаче. Плаче і не може зупинитись. Плаче і відчуває, що боїться майбутнього. Вона не хоче ЙОГО втрачати... На килимі посеред кімнати теж кров... Мабуть, він впав. Але чоловік живий. На його очах теж сльози, хоч він і мало розуміє.
В кімнату зайшла дівчина, яка стояла біля входу в під’їзд. Вона підійшла до мами і шепнула їй щось на вухо. Жінка підірвалася і вийшла... Атмосфера в кімнаті була важкою, напруженою... Батько важко дихав... Він вже навіть трохи посинів. Серце у грудях дівчини билось швидко, здавалось, що воно от-от вистрибне. Вона боялась... Тепер уже всього. Вона боялась навіть дихати. Їй хотілося, щоб час зупинився, а ще краще, щоб він повернувся назад і нічого цього не було, щоб всі були здорові і щасливі... Але цього не станеться. «І чому ж лікарі так довго їдуть? Їх викликали ще 15 хвилин тому... Чи то час так повільно тече?! Що ж робити?..» - проскакували думки в її голові. Дівчина підійшла до батька і подивилась на нього. Вона раптом подумала, що це останній день, коли вона може бути з ним поряд... з ним – живим. Захотіла сказати, як його любить, як він їй потрібен, але не змогла сказати нічого. Вона тільки плакала...
Нарешті приїхала «швидка». Лікарі оглянули чоловіка, зробили йому якийсь укол, посадили в машину і поїхали... Ніхто нічого не розумів. Дівчина залишилась вдома з молодшим братом, а мама поїхала. Їм теж нічого не пояснили... і залишили. Була вже ніч, на небі світив місяць. Люди почали розходитись – не було вже нічого цікавого. А дівчина так і стояла, тримаючи братика за руку.
До ранку мама не повернулася. Був понеділок і треба було йти до школи. Дівчина пішла. Вона мало що розуміла, все було, як в тумані... Навіть людей вона не впізнавала, просто нечітко бачила якісь постаті. Вона зайшла у свій клас, ні з ким не привіталась. Всі уроки просиділа, дивлячись у вікно. Здавалось, що всі від неї чогось хочуть. І чому саме зараз? Чому саме в цей день? Навіть вчителі ніби змовились: весь день викликають. А вона не знає, вона не готова до уроку... Їй погано, вона зараз розплачеться. Хочеться закричати, сказати всім, щоб відчепилися, розповісти, що сталося. «Але ні, не можна, не буду! Колись цей день скінчиться...» - зі сльозами на очах заспокоювала сама себе дівчина.
Приходить додому, дзвонить мамі... Питає, що там? Чи відомо вже щось?.. Мама лише каже, щоб вона брала брата і їхала в місто, у лікарню. І знов серце шалено стрибає в грудях, ніби хоче вирватись з них. «Невже це все? Він помирає? Не буду я більше бачити мого тата?.. Мого милого, любого тата.... Єдиного і найкращого...» - знов найгірші думки виринули в свідомості. І дівчина швидко почала збиратися. Вона хотіла встигнути... щоб не було надто пізно.
Ось вони з братом вже сидять в автобусі. Він переповнений. В ньому душно. Ще трохи і не буде чим дихати. Сльози вкотре з’являються на очах, а до горла підступає якийсь клубок. І знову погляд втуплюється у вікно. Там, на вулиці, все так швидко змінюється, будинки і дерева біжать кудись... тікають від автобуса... біжать туди, куди вчора бігли ті люди? Автобус все їде. Він зупиняється, стоїть і знову їде. І так завжди. На узбіччі стоїть розбитий автомобіль – була аварія. Можливо хтось помер. Чому всі помирають? Навіщо? Ми ж зовсім мало встигаємо зробити за таке коротке життя...
Нарешті автобус зупинився на потрібній зупинці. Дівчина вийшла. Братика знов тримала за руку. Як йому добре, що він ще так мало розуміє, він не боїться і не переживає, він просто йде. А у неї підкошуються ноги, тремтять руки, дрижить голос... Біля лікарні їх чекає медсестра. Вона зустрічає дітей з посмішкою і заводить в палату батька. Дівчина боїться. Вона думає, що батько вже помирає і це – прощання. Але, зайшовши в палату, бачить, що батько живий. Ще й який живий. Він сміється, обіймає дітей... Він радіє. А Вона – плаче. Нарешті не боїться стримувати свої сльози...

2009 р.