Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«Смутне врємя» в Московії з того почалося.
І чимало на трон сісти охочих знайшлося.
Годунови, Шуйські…Скоро Лжедмитрій з’явився,
Видавати за живого себе заходився.
Мовляв, в Угличі убили не його – другого,
Тепер прийшов, щоби трону повернути свого.
Привів із собою ляхів, що багатств хотіли,
Вони його на трон, врешті, в Москві посадили.
Став царем, поправив трохи, хотів щось змінити,
Щоб по-людськи в Московії люди стали жити.
Не сподобалось боярам, народ збунтували.
А москалі й у ту пору голови не мали.
Вбили того Лжедмитрія. Та новий з’явився,
Під Москву привів він ляське і козацьке військо.
Тобто, влади, як такої країна не мала,
Що хотіли там бояри, то і витворяли.
Народ взявся бунтувати та бояр громити.
Неспокійно зовсім стало в Московії жити.
Тож надумав король Жигмонт: що дарма сидіти,
Коли можна з Московії добрий шмат вхопити.
Хоч ті землі повернути, що москалі вкрали
У Литви, коли з самою нею воювали.
Бо ж то землі не москальські, а руські прадавні.
Коли вкрадене забрати, хіба ж то погано?
Тож узяв з собою військо й на Смоленськ подався.
Той Смоленськ москалям також від Литви дістався.
Хоч свої у них фортеці були дерев’яні,
А тут встигли звести мури зовсім непогані.
Не так легко ту фортецю можна було взяти.
Довелося аж два роки під нею стояти.
Бачить король, що не взяти йому ту фортецю,
Козакам, мабуть, вклонятись знову доведеться.
Коли в ляхів усе добре – вони зневажають
Козаків і їх за бидло звичайне вважають.
А, як почне припікати – на поміч гукають
І тоді вже і братами, навіть, називають.
Отож, клич король і кинув по всій Україні,
Що козаки йому в поміч прибути повинні.
А козакам вже без діла набридло сидіти,
Чого б не піти, копійку якусь заробити?
Та й на москалів давненько вони зуба мають,
Бо всю підлу їх натуру дуже добре знають.
Тож в загони в кілька тисяч козаки збирались,
Обирали отаманів та і відправлялись
Під Смоленськ, де королівське військо тупцювало.
Одні тут і залишались, мури штурмували
Та у розвідку ходили, харчі здобували.
Королеві, його війську добре помагали.
Другі краєм розійшлися – чого тут сидіти,
Коли можна якимсь містом їм заволодіти,
Поживитися у ньому – з того тільки й мали,
Бо ж від короля й копійки для них не давали.
Доки король під Смоленськом із військом сиділи,
Козаки по всій Московії, як вдома ходили.
Курськ і Білгород палали, і Твері дісталось.
Під Торжком та біля Вологди козаки з’являлись.
Попід Кострому бували, а дехто з завзятих
Попід самим Архангельськом зумів побувати.
Брали штурмом міста, села, монастирі часом,
Бо саме там могли бути чималі запаси.
Тож добряче погуляли за оті два роки,
Поки Жигмонт під Смоленськом мав собі мороку.
Врешті, москалі здалися, хоч ще сили мали.
Дарма лишень на підмогу два роки чекали.
Зайняли фортецю ляхи, москалів забрали,
З воєводами усіми у полон погнали.
Хоча війна ще тривала та король зібрався
Та і назад із військами своїми подався.
Козаки ж, хто повернувся назад в Україну,
Хто москалів грабувати і далі не кинув…
У корчмі біля Полтави козаки зустрілись,
Поверталися з походу та й розговорились,
Попиваючи із кухлів, про свої пригоди,
Про бої із москалями, бойові походи.
Один козак, уже літній з довгими вусами
Та із сивим оселедцем, довгим таким самим,
Почав першим: - Я з Дмитром ще під Москву подався.
Той у Тушинському стані надовго зостався.
Вже і вістка прилетіла, що король вступився
І Смоленську ту фортецю брати заходився.
Отож князь Роман Ружинський нам велів збиратись
Та у поміч королеві бігом відправлятись.
А що нам? Чи під Москвою тут дарма сидіти,
Чи де місто захопити та й добра нажити.
Отаман не до Смоленська нас повів, одначе.
«Чого - каже, - під Смоленськом я отим не бачив?
Краще підем, якесь місто візьмемо на списа.
Там добряче поживитись зможемо ми, звісно!»
І повів він нас на Білу, теж фортеця гарна.
На шляху москалів стріли, намагались марно
Вони там нас зупинити. Та ми їх побили,
Зо три тисячі вояків в бою положили.
Підступили під ту Білу, стали вимагати,
Що присягу королеві місто має дати.
Та москалі не схотіли, із мурів кричали,
Та всіляко короля та і нас ображали.
Як могли ми то стерпіти? На стіни подались,
Одну вежу запалили, на вали забрались.
Та москалі із мушкетів так рясно палили,
Що не втримались ми, врешті та і відступили.
Мусили тоді ту Білу у облогу взяти.
А ви ж знаєте, як важко без діла стирчати.
Тож стали ми по окрузі по селах ходити.
Добра всякого у табір притягали звідти.
Оковитої чимало також здобували,
У маєтках у багатих її там чимало.
Ну, а там, де оковита, чом не погуляти?
Пісень наших українських чом не поспівати?
Хоча дехто й не знав міри. Ото пам’ятаю,
Москалі вже заявили: здаватись бажають.
Надіслали воєводи посланців із міста
Домовлятись, як здаватись вони будуть, звісно.
Наче ж все обговорили, досягли угоди.
Та прибіг Микита п’яний та й наробив шкоди.
До одного москаля він чогось причепився.
Видається, що багато занадто напився.
Кричав, начебто із мурів отой неборака
Йому – славному козаку показував сраку.
Вихопив свою шаблюку й рубонув небогу.
Ніхто з наших не встиг, навіть зробити нічого.
Ну, москалі розвернулись, вбитого забрали.
А ми далі у облозі фортецю тримали.
Отак з-за одного дурня довелось стирчати
Іще довго, поки Білу удалося взяти.
- А ми, - тут другий озвався, - на Мосальськ ходили.
Тисяча зібралась наших, тисяча схотіли
З пахолків й собі сходити та добра набрати.
Ляхи, видно не схотіли своїх слуг спиняти.
Тож, обрали отамана та і подалися.
І одразу штурмувати місто узялися.
Взяли місто, за ним замок, усе запалили,
Людей усіх постинали, кого лиш зустріли.
А добра у тому місті знайшлося багато.
Повні вози добра того ми змогли набрати.
Як закінчили ту справу, відійшли та й стали.
Звісно, в місті оковиту, що знайшли, забрали.
Та й взялися святкувати. Святкуєм, одначе,
Все, що робиться навколо, знане діло, бачим.
Пахолки окремо стали. Хоч місто й не брали,
Тільки позад нас товклися й голосно кричали.
Та, як справа до грабунку, вони вже дорвались.
І добра собі ще більше, ніж ми нахапались.
А тепер, аби із нами добром не ділитись,
Відійшли від нас подалі та стали дивитись,
Як то ляхи – як на бидло. Бо ж тепер багаті.
Три дні нам під тим Мосальськом прийшлось простояти.
І ті пахолки три дні всі до міста вертали,
Та усе, що тільки знайдуть, на вози таскали.
Жадоба їх і згубила. Ми, хоч випивали,
Але з доріг навколишніх ока не спускали.
Хтось з москальських воєвод був про Мосальськ провідав
Та і послав кілька тисяч дончаків по сліду.
А пахолки на дорозі їм якраз стояли.
Отож, саме на них перших москалі й напали.
А від їхнього волання ми попрокидались
Та із возів собі табір будувати взялись.
Поки дончаки старались, пахолків ловили,
Ми уже їх за возами з мушкетами стріли.
Вони трохи покрутились, взнали, що ми з Січі.
Зрозуміли: поживитись їм тут буде нічим.
Отож, далі подалися пахолків ловити,
А ми табір розвернули та й рушили звідти.
Тут і третій обізвався: - А в нас веселіше.
Нам із нашим отаманом удалося більше.
Про Іскорку-отамана, всі, напевно чули.
Так от, ми до Стародуба спершу завернули.
Замок там, скажу, дебелий встигли збудувати.
Його ні литві, ні ляхам не вдавалось взяти.
Перед штурмом, як годиться, стали ми питати,
Чи не хочуть добровільно вони місто здати.
Щоби кров не проливати, майно не губити.
Та пихаті стародубці, з нічого робити,
Наших посланців побили, відміряли кпинів,
Та добряче надавали дрючками по спині.
Непристойними словами наших проводжали,
На спинах наших до Польщі аж в’їхать обіцяли.
А трьох козаків із наших, взагалі схопили
І на мурах перед очі наші люто били.
Роз’ятрені з пихи тої, ми з чотирьох боків
На той замок ударили і билися, поки
Примушені відступитись, взялись по другому:
Із двох боків запалили стіни в замку тому.
Налетів нам в поміч вітер, той вогонь роздмухав.
Криків отих стародубців вже ніхто не слухав.
Хтось із них в вогонь кидався, аби не піддатись,
Але багатьом прийшлося у полон нам здатись.
Тих пихатих стародубців кілька тисяч вбили,
Передмістя, як і замок дощенту спалили.
Узяли гармат п’ятнадцять, князя-воєводу,
Що тим містом непокірним тоді верховодив.
Ще й шістьох бояр багатих. В’язнів не тримали,
Королеві в подарунок тоді ж відіслали.
Та на згарищі отому не стали сидіти
І до Почепа скоріше подалися звідти.
Там же зовсім недалеко. Прибули на ранок.
Москалі не починали ще, певно й сніданок.
Тут не стали умовляти та час витрачати.
Прибули та і одразу взялись штурмувати.
Гармати у нас вже були, тож вдарили ними,
Що й сніданками вдавились почепці своїми.
Та й подерлися на мури. Та ті похопились,
Швидко вибрались на мури й вперто боронились.
З ранку до самої ночі битись довелося,
Врешті, замок підпалити нам-таки вдалося.
Як вже полум’я подерлось на високі стіни,
То вже почепці, нарешті впали на коліна.
Воєвода перший з замку отого спустився,
За ним попи, тоді й мир весь в ноги повалився.
Дарма тільки боронились: кілька тисяч вбили,
Замок їхній дерев’яний дощенту спалили.
Нашим, звісно, теж дісталось – триста душ пропало:
Сотню вбито, а ще двісті там рани дістали.
Тож ми добре погуляли, добром розжилися.
Та й Московією далі гулять подалися.
- Ну, а ми, - четвертий каже, - отим скористались,
Як з Почепом й Стародубом ви так розібрались.
Гунченко – то наш полковник, як про то дізнався,
Взяв три тисячі з собою та й бігом подався
До Новгорода-Сіверського, аби його взяти.
На той час сніги навколо стали розтавати.
А в Москальщині ж дороги…тобто, їх немає.
Як весна, то все в болоті ураз загрузає.
Тож прийшлося де їхати, де човнами плисти.
Та дісталися, нарешті ми майже до міста.
По дорозі пощастило сторожу схопити.
Вони дуже налякались, стали говорити,
Що місто вже укріпили і нелегко взяти.
Але нас словами тими важко налякати.
Підійшли під самі мури, здатись зажадали.
Там про долю Стародуба й Почепа вже знали.
Тож ворота відчинили, вийшли воєводи,
І бояри, і дворяни, і купа народу.
Тут же і присягу дали в ім’я Владислава.
На тім, власне й закінчилась та наша виправа.
Правда, зброєю у місті добре підживились.
Сто гаківниць нам дісталось, згодом знадобились.
Два десятки гармат, ядра та порох, та кулі.
Цілий арсенал у місті ми тоді здобули.
А із таким арсеналом можна й погуляти,
Адже з ним високі мури буде легко брати.
На вулиці вчувся гомін, козаки схопились.
Тож на тому їх розмови, врешті й припинились.