Тема духовності українського суспільства була і залишається наріжним каменем всього історічного розвитку нашої держави, яка протягом багатьох віків у наслідку не розумної політичної орієнтації і користолюбивих займів політиків, які її очолювали, потрапляла у неволю, а таким чином і у політичну та духовну залежність. До теми духовнсті,у різні періоди зверталися видатні українські мислителі, філософи, релігознавці, письменники: Гринченко, Куліш,Огієнко та інші. Максимович вказував, що духовність - це, з одного боку, поезія, з іншого – релігія, віра. Поезія – вроджена якість духу людського,яка виявляє психологію народу, його характер, предмет пізнання ,,народності,,. Релігія торкається глибинно світогляду світу. Полуботко говорив, що тільки азійський тиран веде народи до знищення і узурпації влади у підкорених народів, щоб загнати їх у рабство і тиранити. Христянським же монархам це не підвластно з огляду християнського віровчення і моралі.
Представляти Дмитра Степовика означає, що оцінювати сучасних провідників моралі і духовності українського народу. Адже із Дмитром Степовиком і його твоpчим сходом розпочинається новітнє зростання і відродження духовності України.
Дмитро Власович являється провідним працівником Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. Максима Рильського Національної академії наук України, професор історії мистецтва Київської духовної академії, професор історії культури Українського вільного університету у Мюнхені.
У своїй творчій і науковій діяльності вивчає історію давнього українського мистецтва (гравюра, книжкова мініатюра, ікона), а також пов¨язує історію болгарського мистецтва i українсько-болгарських мистецьких зв’язків i образотворче мистецтво західно- української діаспори.
Він постійнй учасник всеукраїнських та міжнародних наукових конгресів і конференцій. Його запрошують читати курси лекцій із історії українського мистецтва і української культури у наукових установах і університетах Болгарії, Польщі, Канади, США, Італії, Великобританії, Німеччини, Франції. Він являється віце-президентом Українського біблійного товариства, членом головної ради Товариства охорони пам’яток історії і культури, заступником голови Українського представництва бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі, почесним головою Національної асоціації митців, входить до складу вчених рад Історичного товариства Нестора Літописця і Київського музею Івана Гончара, є членом Всеукраїнського товариства митрополита Іларіона (Огієнка), Республіканської асоціації україністів, Спілки художників України.
Головним кредом Дмитра Степовика сприяти консолідації у духовному єднані українського народу.У своїх творах і виступах він завжди звертається до тем, у яких піднімає питання мови, культури, мистецтва, релігії , суспільних відносин та історії України.
Нещодавно, у програмі ,,Радіо свобода,, , яку вів Віталій Портников, на запитанняя відносно,, духовного здоров’я » українців Дмитро Степовик відповів, що він особисто, як вихователь, викладач, професор, дщумає, що духовне життя у цілому українського суспільства зростає і у позитивному плані воно розвивається.
Далі пан Степовик характеризує протилежності і перепади, якими обумовлюється падінням духовності у світі, і що Україна не виняток. Він також говорить про зростання духовнсті серед української молоді, а особливо серед її інтелектуальної частини, яка бере участь у відродженні старих церков і будівлі нових, а також бере участь у сповіданні, що за радянської доби було не мислимо побачити молодь на сповіданні.
Пан Степовик звертає увагу , що серед українського суспільства духовна складова церковної діяльності зростає. І це не тільки стосується церкви УПЦ КП, але і Греко-католицької, Римо-католицької церков в Україні і протестантських церквах також.
Щодо мовного питання у проведенні літургії, то Дмитро Степовик підкреслює, що усі три Церкви християнського напрямку в Україні у більшьшості проводять службу українською мовою.Він говорить:,, От що мене порадувало , нещодавно було відзначення Різдва за григоріанським календарем 25 грудня, то трансляція Богослужіння Святої меси з костелу, власне, вони навіть не називали «костелом», а з церкви святого Миколи і Олександра передавалися українською мовою, хоча там є служби іспанською мовою і португальською, а частіше польською мовою,,.
Він робить наголос на те, що церкви, залишаючись християнськими за своєю суттю, одночасно мусять знаюти, серед якого народу вони працюють. І незважаючи на колосальний тиск по новій хвилі русифікації України, усі церкви стоять на тих позиціях, що із народом цим треба говорити історичною мовою якраз титульної нації, тобто українською мовою.
У своїх останніх публікаціях та інтев‘ю Дмитро Степовик вбачає небезпеку вмішування Кремля в український фактор випроводжуючи у все частіші місійні походи Кирила (Гугдяєва).Він попереджує про його скриті антидержавницькі мотиви спрямовані проти суверенної держави. А також указує на те, що Кирило приїздить сюди в Україну, делегований Кремлем. Це ж традиція Російської церкви бути речником раніше царів, великих князів, імператорів, потім генсеків і тепер президентів і прем’єрів. Мінялася влада, але суть російського імперіалізму і шовінізму не міняється. Він пропагує російський шовінізм та імперіалізм у новій паперовій обкладинці під виглядом “русского мира”, до якого він відніс не тільки слов’янські держави, такі, як Україна і Білорусь, а чомусь і Молдову, хоч це народ романської групи. Йому очевидно самому не ясно, що мається на увазі під “русским миром”. Якщо йдеться про те, що люди розмовляють російською, так, скажімо, англійською мовою сьогодні говорить цілий світ, отже, архієпископ Кентерберійський, глава англіканської церкви, повинен сказати, що вся Європа і Америка, де говорять англійською, – це англійський світ. Логіки тут нема ніякої.
Підсумовуючи останні політичні і релігійні події в Україні пан Степовик звертає увагу на негативне ставлення до українських церков та їх віруючих з боку президентської адміністрації,депутатського корпусу і влади. Що із цього буде, час покаже? А ми усі, кому небайдужа доля нашої батьківщини повинні робити усе, щоб розбудити національну свідомість і духовність суспільства.

За молодих років чув, що у селі Леніно(давня назва Ставки) на Житомирщині, заарештували молодого хлопця за його політичні погляди, націоналізм ,та ще казали, що він ніби-то бандеровець.У центральній Україні та ще й націоналіст, бандеровець? Адже у регіоні Полісся на Житомирщині та Київщині московсько-совєтський терор був таким сильним та брутальним, що не залишилося нічого, що свідчило б про патріотизм та національну гідність людей.Із корінням були знищені усі паростки свободи та національної гідності , свідомості, а виховання молоді була спрямоване лише у любові до комуністичної партії і Совєтського союзу.Люди пам‘ятали репресії 30 -50 років, і шоб не мати проблем із каральними органами і репресивним апаратом не сунулись у політику, були інертні і поступово деградувались у політичному відношенні .Старше покоління , яке пройшло через страхіття чисток і репресій мовчало, а із молоді вирощували нові зманкуртовані кадри.Жовтенята, піонери, комсомол – це все, чим мусило пройти молоде покоління і брати участь у цих грах. Батьки, які не дозволяли своїм дітям вступати до цих організацій, мали проблеми із керівним та адміністративним апаратом.Дітей, котрі не приймали участі у молодіжних комуністичних спілках ганьбили і принижували.У школах та інших учбових закладах їм створювали нестерпні умови.Пройшовши особисто цю ,,виховну школу,, я якось трохи з недовірою поставився до цієї інформації, про арешт молодого краяна. Я поїхав навчaтися до Києва та якось і забув про цей випадок, хоч інколи й згадував про цю людину,призвіща якої зовсім не знав.Пройшли роки, Україна стала окремою державою, звільнилася від московських тенет, почали друкуватися книги та мемуари жертв політичних репресій, дисидентського руху, учасників Гельсінської спілки. Якось блукаючи на сайтах інтернету, віднайшов свого земляка, де довідався , що він був і являється патріотом України та належить до наймолодшої скупини дисидентів, котрі пройшли випробування в совєтських тюрмах і таборах. Це – пан Василь Овсієнко, письменник і публіцист, лауреат премії ім. В.Стуса. Писати про нього щось нове ніби й не має чого.Вже багато про Василя Овсієнка написано, та і він сам видав декілька публікацій та спогадів про учасників дисидентського руху України та СРСР. Саме він, у даний період свого життя, проводить величезну працю по збірці матеріалів та фотодокументації пов‘язаної з дисидентським рухом та наслідками терору органів КГБ СРСР, проти громадян України та СРСР.Як сам Василь Овсієнко каже:,, То св‘ята моя повинність задокументувати правду про борців за долю і волю України,,.
Приїхавши у село Леніно я запитав як знайти сім'ю Овсієнків, хоча надії на зустріч з паном Василем Овсієнком і несподівався .Знав що він мешкає у Києві.По дорозі хтось із місцевих людей сказав, що бачив як Василь Овсієнко йшов з дітьми до батьківської хати, де зараз проживає його брат Микола.Будинок знайшов відразу. Увійшовши на подвіря, нікого не побачив, тільки на гавкіт собачки із хати вийшла дівчинка.Отож її запитав чи є дома хтось із дорослих.Поки дівчинка відповідала із садка вийшли двоє чоловіків, які прямували на подвіря в напрямку до мене.Привітавшись, я назвав своє прізвище і сказав, що приїхав познайомитись особисто з паном Василем Овсієнком , якого відразу впізнав, адже його фотографії бачив на сторінках інтернету.Моложавий, середнього росту чоловік,мав уважний проникливий погляд .
У розмові із паном Василем Овсієнком мені хотілося почути його думки відносно сьогоднішньої політичної ситуації в Україні. Із багатьох творів та статей, написаних ним знав , що пан Василь Оасієнко високоінтелектуальна освідчена людина , яка уболіває за долю України її народу, культуру,мову,церкву та історію.Те що він сказав, співпало з моїми особистими думками.,,Чужинець править у державі,,.Десь раніше, читав історичну літературу про Україну і натрапив на думку ,що за царизму на Україні корінний український народ не був допущений до великого капіталу. Всі основні галузі промисловості були зконцентровані у руках російських капіталістів,польської шляхти,німецько-чешських колоністів або євреїв- вихристів.Саме капітал не працював на Україну та не розвивав політичні та економічні відносини для розвитку і створення державності , не підтримував розвиток освітянських та культурних осередків.Мова , література ,мистецтво корінного народу були заборонені. Діяли заборонні циркуляри і постанови відносно України. І саме це сказав В.Овсієнко , що нині капітал в Україні не носить національний характер і не створює економічні і політичні передумови для виконання українського законочинства, тому що майже усі засоби масової інформації належать людям, які байдужі до всього українського будь-то культура, преса, радіо, телебачення, інтернет, література і взагалі вороже ставлятся до надбань корінного народу.Із паном В. Овсієнком я цілком згідний, адже у своїй статті, що вийшла 17.7.2007:, « Рік великого терору.Пора робити інакшу історію » Василь Овсієнко пише : « Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні не піддається підрахунку. Це була приблизно третина українського народу. У результаті «чистки», яка тривала весь радянський період, ми залишилися без своєї національної провідної верстви, як отара овець – без пастирів. Ми залишилися нацією з неповною соціальною структурою. Панівна верства в Україні була – і досі залишається – неукраїнською або надійно денаціоналізованою. Бо вступити у комунізм українцем не можна було в принципі. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля, де “на нашій – не своїй землі” (Т.Шевченко) українці опинилося у ролі національної меншини, хоча вони становлять майже 80% населення...
Далі Василь Овсієнко пише: Погляньмо на сучасний уряд України: чи багато знайдемо там українців? Та це майже така само «сборная СРСР», ціль якої не інтереси українського народу, а панування над українським народом. Бо Україна для них не батьківщина, а територія і населення, над яким хочеться попанувати. А українцям – лише популярна пісенька: «Запануємо ми, браття, у своїй сторонці».
Проїдьте в київських маршрутках і послухайте ту російсько – тюремну попсу, що висилають з магнітофонів.Та музика не варта ломаного гроша .Пісні, якщо їх можна так назвати, наповнені грубими не цензурними словами , котрі слухають діти та молодь.І хотять вони того чи ні, змушені заучувати напамять цю похабщину, іншого вони не чують.
Так як Україна була представлена на Євробаченні 2007, так і про нас думає світ.Вєрка Сердючка –це феномен пародійно-карикатурного мистецтва, яке наглядно показує що діється в Україні, які смаки до вподоби сьогоднішній зкриміналізованій базарній публіці. Про це можна сказати, як про криве дзеркальне відображення ситуації в Україні з її російськомовним ,,елітним,, керівництвом, бо саме ця шпана, що прийшла до коридорів влади, намагається довести Україну її народ, українську мову , культуру , літературу ,пресу до її повного знищення.
На київському книжковому базарі продається величезна сила книжок, журналів, газет, але 99% російською мовою і тільки 1% українською.Коли проходиш рядами лавок з книгами, настає враження, що ти не в Україні, але в російському місті.Мене особисто вражає те приниження всього українського і де? У столиці держави, що носить назву Україна.Приїхавши у столицю на батьківщину, хотів спілкуватися на рідній мові, але місто ніби виродилося, спілкується лайливою мовою російського окупанта, і на запитання в українській мові відповідають грубо із презирством, та ще скрізь зуби.Оце незалежність?
Оце самостійність?.Телебачення і радіо огидно слухати, адже інформація і новини подаються українською, а реклама і попса -російською.
На превеликий жаль, у практичних побутових стосунках, починаючи від депутатської команди, судочинної, виконавської, адміністративної влади йде повне ігнорування державної української мови , а звідси і весь інформаційний простір України блокований новими капіталістами –підприємцями, які тримають в своїх руках засоби інформації і котрим все українське чуже.
На даний момент в Україні виникла криза влади і президент вимушений був виголосити позачергові вибори до парламенту(Верховної Ради),щоб очистити його від осіб, котрі підозрюються у корупції та різних маніпуляціях. Тривала й довга тяганина між Верховною Радою, урядом та президентською адміністрацією скінчилася і переміг накінець здоровий глузд. Виборча компанія розпочалася.На моє запитання відносно виборів В. Овсієнко передбачає, що більшість українців зробить правильний вибір і проголосує за демократичні сили українського національного спрямування.Не можна допустити, щоб уряд та президентська адміністрація були антидержавні, як це було за доби президентів Л.Кравчука та Л.Кучми.Помаранчова революція показала єдність народу і що народ не хоче тільки косметичних реформ, а радикальних змін , які б вели до покращення добробуту людей, європейської інтеграції та подальших зв‘язків з світовою спільнотою.Потрібно брати державу у свої руки,піднімати та будити народ від вічної сплячки, інакше попадемо в рабство, в якому ми вже були.Адже сьогоденні економічні, релігійні, культурні державницькі стосунки затягують Україну у російські лещата.Чим далі Україна буде залежати від Росії економічно, духовно, медіально, релігійно, тим помаліше буде продовжуватися процес державотворення України.Василь Овсієнко є оптиміст, який правді дивиться в очі. Пройшовши навчання, як сам про себе каже, у« Мордовських університетах» та знущання тюремних катів у совєтських в‘язницях, він перейняв дух боротьби за незалежну Україну від мудрих та чесних людей - патріотів нашої землі таких , як Є Сверстюк ,О.Мешко, В.Симоненко,І.Дзюба,І.Світличний,В.Стус та інші. Він з надією дивиться в майбутнє ,хоч і констатує:
« Така сумна перед нами руїна. Але не впадаймо у відчай. Ніщо само собою нам не зробиться. Маємо мирний час. Він працює на нас. Маємо свободу слова: стань на белебені і говори, що хочеш. І «ніхто не поведе тебе в кайданах». Тяжко, поволі, але українство відроджується й опановує Україною. Українців стає все більше в порівнянні з нащадками чекістів-енкаведистів і хохлами. Маємо під боком ослаблену Росію, яка ближчим часом не піде на нас війною. Тож закачуймо рукава і працюймо насамперед на звільнення свого духа. Раз Господь вихопив Україну з-над самісінької прірви – то ми Йому для чогось потрібні. Ми таки станемо повновартим народом, якому національний геній недарма пророкував роль творця нової цивілізації, де пануватиме Правда:

...Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить.

Історично склалася доля нашої землі, що населення, яке себе ідентифікує із Україною, її мовою і культурою, проживаюми у тенетах імперій у позиції поневолених меншин, не мало змоги протягом багатьох століть розвивати і примножувати свої національні, політичні, економічні, дипломатичні, військові, наукові, освітянські, літературні, культурні, мистецькі і релігійні досягнення.
У новітній період державотворення України, яке фактично починалося із основ будування зовсім нової держави, недостатньо освітянсько-філософських державотворців,які мають певну громадянську і державницьку позицію, кваліфікованих вчених, які б могли у якісно-новій і модерній формі спрямувати філософське мислення молодшого покоління і дати повний аналiз стану розбудови суспільства.
За Радянського Союзу величезний потенціал вчених не звик самостійно і відкрито висловлювати свої думки, а до того ж аналізувати і прогнозувати розвиток політичних і суспільно-економічних явищ було із політичної точки зору на той час, досить небезпечно. Українська інтелігенція не була підготовлена до самого розуміння суті незалежності України, а радянській спосіб мислення цієї більшості, не зміг прийняти факт незалежності України із її подальшим розвитком.Таким чином, на Україні виник вакум філософського і державницького мислення, який заповнився і продовжує заповнюватися не зовсім, на мою думку, здоровими істинно патріотичними силами. Головними виразниками ідеології суспільства, її фіософської моралі і духовності є представники українського дисидентського руху.
Одним із них Євген Сверстюк –письменник, яскравий представник сучасної української філософської і публіцистичної думки.
Про пана Євгена Сверстюка як людину,українця, вченого,історика не можна сказати одним словом. Істинного громадянина, патріота, його творчість і позицію, Україна ще недостатньо знає. Проживши не легке життя поневірянь у радянських тюрмах і таборах за свою громадянську позицію та літературну діяльність, він не втратив чистоту душі та совість,яку вібрав у себе із материнським молоком.Його життя і мислення, простого волинського хлопця, у процесі життєвих самостудій перетворилось і сформувалось у високоосвіченого вченого-енциклопедиста світового рівня.Його без перебільшення можна назвати патріархом української публіцистики і модерної філософії.Незважаючи на те,що він є президентом Українського ПЕН-клубу,редактором газети „ Наша Віра“,лауреатом Шевченківської премії і членом комісії ЮНЕСКО „За міжетичну і міжконфесійну толерантність“письменник залишається простою, доступною та порядною людиною.
Перше знайомство із публіцистичними роздумами над долею України,українського народу приходили до українців із радіопередач“ Радіо Свобода“.Протягом багатьох років український слухач має змогу слухати у ефірі живе слово відкрите, глибокомислене,повне правди і самобутності.Коли слухаєш Євгена Сверстюка, отримуєш дійсно позитивний енергетичний заряд, який глибоко проникає у душу.
У багатьох радіопередачах на хвилях “ Cвободи“ Євген Сверстюк піднімає такі теми як „Духовні тривоги України“ „Авторитет церкви,,Духовна криза,, Про гідність,,В обороні правди,,Розгойдані дзвони памяті,,Які ми є українці,,Суворість демократії,,Особи,, та багато інших .Всі теми –це осмислене світосприймання сучасного стану України з його повсякденним життям.Даючи глибокий аналіз та оцінку різних аспектів, автор спирається на весь історичний процес України аж до її сьогодення.
У одному із есеїв – промов у 1969 році
„Собор у риштованні“ Є.Сверстюк звертається до теми людини і її призначення.Зокрема, він розмірковує:“ Щоб залишитись людиною їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу.Вона мусить відродитись- щоб зрозуміти, що на ній все лежить- і спадщина предків,і доля землі , вітчизни і людей.“Далі Є.Сверстюк говорить,що як ніколи в історії ,кожен має бути
людиною в людстві і почувати себе органічною частиною великого собору людської цивілізації та бути пружним каменем у цьому соборі,шоб самовіддано тримати на собі його споруду“.Є.Сверстюк не має на увазі поетизований вселенський Собор, але передусім цілком конкретну властність народу,надійної опори культурного та духовного життя .Він пояснює,що виникає перед кожним різка альтернатива: бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером.
У пошуках свого місця в житті єдинець натрапляє на важіль відповідальності і замислюється над своєю свідомою і не свідомою участю у великих справах сучасності.Фактично вже цілком видно ,що український обиватель активно брав співучасть в процесі суспільної деградації,потуранні руйнівної активності і не розумної волі,що користується нашим мовчанням як знаком згоди.
Далі він підводить нас до моменту де подвиг робить той, хто вихопився зі стану пасивного комформізму і йде за голосом сумління.“Обережні- найбезвідповідальніші.Вони знають єдину науку- не встромити пальців у колеса.Байдуже чи ті колеса крутяться вперед і чи взагалі вони щось тягнуть,їм здається,що досить утриматися від нечистих справ і перечекати,доки їх зроблять інші.
Сверстюк говорить ,що нам історія просто на чолі записала всю обережність,пасивність,перечікування і лінь предків,і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів.
Торкається Є.Сверстюк нашої історії,тобто історії України і як небезпечно було бути істориком. .Як і у якій формі нам її подавали . Він говорить про українську інтелігенцію, про селянство і його відчуждення від землі, відчуждення від освіти, релігії,звичаїв,вірувань.Але головним каменем і тягарем душі є відчуждення від мови та засилення російськомовної преси, літератури, радіо та телебачення. На жаль і до сьогодні мовне питання на Україаїні є невирішене.Російськомовний інформаційний потік спрямований проти розбудови державності та її майбутнього.
Автор дає оцінку нашим дипломованим співвітчизникам,які не знають історії і не цікавляться нею.“ Бо що з неї? На загальному тлі той,хто цікавиться історією України,і досі викликає підозру не тільки в чиновників, а навіть у кандидатів історичних наук.“
Поступово автор нас підводить до явища бездуховності, національного вихолощення та духовної деградації українців, зокрема, про новий тип керівника від „низу на гору“. Про комплекс хамства у керівництві держави, в якому він вбачає соціальне явище, що має спільне соціальне походження.Наводить Є.Сверстюк слова французського історика Мішле ,який колись сказав,що національність,батьківщина –головне в житті.Коли вмирає батьківщина –вмирає все.
Багато років тому ці слова були проголошені в одній з радіопередач на хвилях „Свободи“.Нині - Україна самостійна держава із президентсько-парламентською структурою влади.Начебто йде розбудова,але чого і для кого не можливо похопити.Святі слова про державницьке хамство,які сказав колись Є.Сверстюк наповнились сьогодні у повній мірі.Не дай ,Боже ,із хама пана.