Історично склалася доля нашої землі, що населення, яке себе ідентифікує із Україною, її мовою і культурою, проживаюми у тенетах імперій у позиції поневолених меншин, не мало змоги протягом багатьох століть розвивати і примножувати свої національні, політичні, економічні, дипломатичні, військові, наукові, освітянські, літературні, культурні, мистецькі і релігійні досягнення.
У новітній період державотворення України, яке фактично починалося із основ будування зовсім нової держави, недостатньо освітянсько-філософських державотворців,які мають певну громадянську і державницьку позицію, кваліфікованих вчених, які б могли у якісно-новій і модерній формі спрямувати філософське мислення молодшого покоління і дати повний аналiз стану розбудови суспільства.
За Радянського Союзу величезний потенціал вчених не звик самостійно і відкрито висловлювати свої думки, а до того ж аналізувати і прогнозувати розвиток політичних і суспільно-економічних явищ було із політичної точки зору на той час, досить небезпечно. Українська інтелігенція не була підготовлена до самого розуміння суті незалежності України, а радянській спосіб мислення цієї більшості, не зміг прийняти факт незалежності України із її подальшим розвитком.Таким чином, на Україні виник вакум філософського і державницького мислення, який заповнився і продовжує заповнюватися не зовсім, на мою думку, здоровими істинно патріотичними силами. Головними виразниками ідеології суспільства, її фіософської моралі і духовності є представники українського дисидентського руху.
Одним із них Євген Сверстюк –письменник, яскравий представник сучасної української філософської і публіцистичної думки.
Про пана Євгена Сверстюка як людину,українця, вченого,історика не можна сказати одним словом. Істинного громадянина, патріота, його творчість і позицію, Україна ще недостатньо знає. Проживши не легке життя поневірянь у радянських тюрмах і таборах за свою громадянську позицію та літературну діяльність, він не втратив чистоту душі та совість,яку вібрав у себе із материнським молоком.Його життя і мислення, простого волинського хлопця, у процесі життєвих самостудій перетворилось і сформувалось у високоосвіченого вченого-енциклопедиста світового рівня.Його без перебільшення можна назвати патріархом української публіцистики і модерної філософії.Незважаючи на те,що він є президентом Українського ПЕН-клубу,редактором газети „ Наша Віра“,лауреатом Шевченківської премії і членом комісії ЮНЕСКО „За міжетичну і міжконфесійну толерантність“письменник залишається простою, доступною та порядною людиною.
Перше знайомство із публіцистичними роздумами над долею України,українського народу приходили до українців із радіопередач“ Радіо Свобода“.Протягом багатьох років український слухач має змогу слухати у ефірі живе слово відкрите, глибокомислене,повне правди і самобутності.Коли слухаєш Євгена Сверстюка, отримуєш дійсно позитивний енергетичний заряд, який глибоко проникає у душу.
У багатьох радіопередачах на хвилях “ Cвободи“ Євген Сверстюк піднімає такі теми як „Духовні тривоги України“ „Авторитет церкви,,Духовна криза,, Про гідність,,В обороні правди,,Розгойдані дзвони памяті,,Які ми є українці,,Суворість демократії,,Особи,, та багато інших .Всі теми –це осмислене світосприймання сучасного стану України з його повсякденним життям.Даючи глибокий аналіз та оцінку різних аспектів, автор спирається на весь історичний процес України аж до її сьогодення.
У одному із есеїв – промов у 1969 році
„Собор у риштованні“ Є.Сверстюк звертається до теми людини і її призначення.Зокрема, він розмірковує:“ Щоб залишитись людиною їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу.Вона мусить відродитись- щоб зрозуміти, що на ній все лежить- і спадщина предків,і доля землі , вітчизни і людей.“Далі Є.Сверстюк говорить,що як ніколи в історії ,кожен має бути
людиною в людстві і почувати себе органічною частиною великого собору людської цивілізації та бути пружним каменем у цьому соборі,шоб самовіддано тримати на собі його споруду“.Є.Сверстюк не має на увазі поетизований вселенський Собор, але передусім цілком конкретну властність народу,надійної опори культурного та духовного життя .Він пояснює,що виникає перед кожним різка альтернатива: бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером.
У пошуках свого місця в житті єдинець натрапляє на важіль відповідальності і замислюється над своєю свідомою і не свідомою участю у великих справах сучасності.Фактично вже цілком видно ,що український обиватель активно брав співучасть в процесі суспільної деградації,потуранні руйнівної активності і не розумної волі,що користується нашим мовчанням як знаком згоди.
Далі він підводить нас до моменту де подвиг робить той, хто вихопився зі стану пасивного комформізму і йде за голосом сумління.“Обережні- найбезвідповідальніші.Вони знають єдину науку- не встромити пальців у колеса.Байдуже чи ті колеса крутяться вперед і чи взагалі вони щось тягнуть,їм здається,що досить утриматися від нечистих справ і перечекати,доки їх зроблять інші.
Сверстюк говорить ,що нам історія просто на чолі записала всю обережність,пасивність,перечікування і лінь предків,і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів.
Торкається Є.Сверстюк нашої історії,тобто історії України і як небезпечно було бути істориком. .Як і у якій формі нам її подавали . Він говорить про українську інтелігенцію, про селянство і його відчуждення від землі, відчуждення від освіти, релігії,звичаїв,вірувань.Але головним каменем і тягарем душі є відчуждення від мови та засилення російськомовної преси, літератури, радіо та телебачення. На жаль і до сьогодні мовне питання на Україаїні є невирішене.Російськомовний інформаційний потік спрямований проти розбудови державності та її майбутнього.
Автор дає оцінку нашим дипломованим співвітчизникам,які не знають історії і не цікавляться нею.“ Бо що з неї? На загальному тлі той,хто цікавиться історією України,і досі викликає підозру не тільки в чиновників, а навіть у кандидатів історичних наук.“
Поступово автор нас підводить до явища бездуховності, національного вихолощення та духовної деградації українців, зокрема, про новий тип керівника від „низу на гору“. Про комплекс хамства у керівництві держави, в якому він вбачає соціальне явище, що має спільне соціальне походження.Наводить Є.Сверстюк слова французського історика Мішле ,який колись сказав,що національність,батьківщина –головне в житті.Коли вмирає батьківщина –вмирає все.
Багато років тому ці слова були проголошені в одній з радіопередач на хвилях „Свободи“.Нині - Україна самостійна держава із президентсько-парламентською структурою влади.Начебто йде розбудова,але чого і для кого не можливо похопити.Святі слова про державницьке хамство,які сказав колись Є.Сверстюк наповнились сьогодні у повній мірі.Не дай ,Боже ,із хама пана.