Після мене залúшиться дощ,
Перебита на слові промова.
Пригадати яку, хоч убий,
вже не зможе ніхто і ніде.

Тільки дивне таке відчуття -
недоречності кожного слова -
чáсом буде ще свідків моїх
турбувати, як місяць зійде.

А в калюжах смішні ліхтарі
будуть шлях у казки відкривати.
До яких я (хоч дуже хотів!),
але так і не зміг добрести.

Після мене залишиться дощ.
Я не зміг вам Едем показати.
Через що порожнеча в душí
і нетóркані жовті листи...

Подивись за кордон, той що сам ти для себе створив.
Чи ти зможеш його, хоч на крок, без страху заступити?
Чи не вийшло, мій друже, що в пастку тебе вже зловив
Власний розум і ти вже не здатен свободою жити?

Глянь на клітку свою - чи вона для душі не мала?
Чи ти можеш у ній вільно стати й розправити крила?
А навколо, куди тільки глянеш - стіна і стіна,
Ні дверей, ні вікон - лиш кривава, холодна могила.

І невже це не страх - залишатись у колі пітьми
І боятись ступити хоч крок за кордон цього кола?
Та не бійся його ти - згадай, як ми були дітьми -
І не було тоді ні стіни, ні кордону довкола.

Проте жах переміг - залишився лиш клаптик душі,
Де ти скуто стоїш, щоб стіну, боронь боже, торкати.
Бо кривавить твій світ ця стіна крізь страшні вітражі.
Але що ж там за нею - ти навіть боїшся гадати.

Придивися пильніше. Дивись - це лиш тільки папір!
Це малюнок страшний, а не всесвіт, що є за стіною.
Твій полон - це міраж, а кордон - неіснуючий звір,
Що з'явився на світ тільки власного розуму грою.

Розірви цей дурман! Заступи за кордон без вагань!
І порветься стіна, павутиння, немов, невагоме.
І ти сонце побачиш, і світ без страхý і страждань.
І тихенько заплаче душа: "Я нарешті удома!"

Прийми свій путь. Не плач і не стинай.
Нехай ламає біль та вітер крила.
Свій бачиш путь? Він твій до віку! Знай:
Хоч і брести тобі по нім несила,
Ти мусиш! - бо інакше цілий світ
Твоїх стремлінь покришиться на гальку.
А скільки літ, а скільки сотень літ
Його тобі вишіптував Ідальго
Серед піщаних бурь та темних снів,
Щоб ти колись підняв над морем сонце!
Прийми свій путь в долоні власних днів.
І ти побачиш: так, уже не сон це...

Стулки неба, замкнені на сірі дощі,
Прикривають зіниці забутого бога.
Листя. Вітер. Синиці. В холоднім плащі
Ходить осінь і плаче дорога.

Заступає лице темна хмара журби.
А в руках неприкритих - вольторна.
Грає осінь-жебрачка сонату води
Для оркестру і срібного горна.

І нехитрий мотив тихо лине здаля,
Заколисує очі та вії.
І цілує мій подих сумне янголя,
Янголятко дитячої мрії...

Є шлях, яким не кожному брести,
Вантаж плечей схиливши до каміння.
Не кожний зможе хрест свій донести
До власного пекучого прозріння,
Яке розíпне тіло в небесах,
Щоб Дух Святий зійшов у серце біллю.
Не кожний зробить крок у власний страх,
Лікуючи криваві рани сіллю...

Є шлях, що йде крізь терни до зірок.
Це шлях у ніч від ситої дороги;
Цей шлях страшний, неначе в прірву крок,
Але чомусь ЙОГО обрали Бóги,
Як шлях єдиний, що веде в Едем.
Хоч люди кажуть: Шлях цей - на Голгофу.
Пройди його з душі святим вогнем,
Якщо тобі є що сказати Богу...

В холодний морок сутінки бредуть -
Німі й похмурі, сиві пілігрими.
І тільки шерех, тихий шерех чуть -
Це плаче день минаючий за ними.

Вони ж несуть усі його дари.
Лаштують хрест, готуючи до страти.
А на горі - хрести, хрести, хрести...
І вже нема де на коліна стати,

Щоб день востаннє вимолив гріхи,
За те що був. За те що мусить вмерти.
І каже вечір: "Господи, прости!"
Та страту цю ніхто не може сперти...

Лиш сутінки поволі в ніч бредуть.
Розпявши день. Безмовні пілігрими.
І тільки шерех, тихий шерех чуть -
Це плаче день нероджений за ними.

Забути страх. Підняти очі ввись.
Хіба не ти про це так довго мріяв
У місті плах? То ж ну ж бо, не барись! -
На крила твóї вся твоя надія.

Зроби свій крок у прірву, щоб у мить
Злетіти в небо птахом чи душею
І на очах у всього люду плить,
Нагадуючи ельфа там чи фею,
Чи дивака, який забув закон:
Що люди, як і коні - не літають.
Забути страх. Згадати власний сон.
Де янголи тебе давно чекають...

Серед дивних дібров і безмежних ланів;
Серед вічно квітучого саду
Протікає ріка і від спомину днів
Заховалось од нас Ельдорадо.

Ти пожитки зібрав, щоб побачить хоч раз
Світ, який оспівáли балади.
Був таким як і всі, та щось сталось і враз
Ти шукати пішов Ельдорадо.

Ти стомився, змарнів, і до крові забив
Свої руки. Та що тобі рани! -
Як тебé вічний поклик постійно манив,
В недосяжне, святе Ельдорадо.

Все минали роки. Через пекло і рай
Ти даремно шукав стіни граду.
Та прийшла твоя мить і останній розмай
Шлях для тебе відкрив в Ельдорадо...

Немов все просто, та воднóчас - ні:
Заплуталось усе на цій землі,
Спливають у мaрнóтах ночі, дні.
І де кінець цьому - ніхто не знає.

Тепер в усьому золото глава,
Любов тепер на день, від сили - два,
А честь і совість - то лише слова.
І де кінець цьому - ніхто не знає.

І все життя летить скажено вдаль,
А прудко як - що не встоїть і сталь!
Душа ж сама покинута, на жаль.
І де кінець цьому - ніхто не знає.

І Бог тепер існує лиш в казках,
А грішні свій забули страм і страх,
У славі люди з кров'ю на руках.
І де кінець цьому - ніхто не знає.

О, пілігрим, ти плачеш? - В серці біль.
Тікай скоріш з театру божевіль!
Та пізно вже: ти також лицедій.
І де кінець цьому - ніхто не знає.