Подивись за кордон, той що сам ти для себе створив.
Чи ти зможеш його, хоч на крок, без страху заступити?
Чи не вийшло, мій друже, що в пастку тебе вже зловив
Власний розум і ти вже не здатен свободою жити?

Глянь на клітку свою - чи вона для душі не мала?
Чи ти можеш у ній вільно стати й розправити крила?
А навколо, куди тільки глянеш - стіна і стіна,
Ні дверей, ні вікон - лиш кривава, холодна могила.

І невже це не страх - залишатись у колі пітьми
І боятись ступити хоч крок за кордон цього кола?
Та не бійся його ти - згадай, як ми були дітьми -
І не було тоді ні стіни, ні кордону довкола.

Проте жах переміг - залишився лиш клаптик душі,
Де ти скуто стоїш, щоб стіну, боронь боже, торкати.
Бо кривавить твій світ ця стіна крізь страшні вітражі.
Але що ж там за нею - ти навіть боїшся гадати.

Придивися пильніше. Дивись - це лиш тільки папір!
Це малюнок страшний, а не всесвіт, що є за стіною.
Твій полон - це міраж, а кордон - неіснуючий звір,
Що з'явився на світ тільки власного розуму грою.

Розірви цей дурман! Заступи за кордон без вагань!
І порветься стіна, павутиння, немов, невагоме.
І ти сонце побачиш, і світ без страхý і страждань.
І тихенько заплаче душа: "Я нарешті удома!"