В моє вікно постукала журба,
Осіння, тиха, жалісно-мрійлива.
Душа умить запрагла того дива,
Найбільшого понад усі дива.
Стою на перехресті ста шляхів,
Уперше, як укотре, я шукаю
Потрібних слів в життєвому розмаю,
Лебідку з-поміж безлічі птахів,
Доріжку з-поміж безлічі стежин,
Зупинку з-поміж безлічі розломів
І відпочити мрію від утомів,
Що коден з нас уже її нажив.
Я розпустити крила мрію стрімко,
Душа моя - мільйони голосів.
Кому потрібні мрії? Досить снів.
Життям простую. Небо кличе: "Гірко!"

Too much for you,
Too less for me,
If only you
Could disagree.
Black sky's above,
Dark soil is under,
Good bye, my love,
I hear: it thunders.
Too great to be,
Too late for wisdom,
If I'd be free,
If I'd be with you.
I'll never cry,
The soul is stony,
But I can try
To make you call me.
To be the one
For you for ages,
Return the best,
The greatest pages.

Періщить дощ, над світом злива,
Холодна слива на вікні.
Чиясь фантазія примхлива
Думки породжує сумні.
Із сливи ллється підвіконням
Блакитний сік, як кров сріблиться,
Німотно плаче мокрий сонях
І тротуарами струмиться
Вода, не знаючи спочинку,
Весь світ - потік людей і сліз,
І тільки жінка, змокла жінка
В полоні зливи має зміст.

Бракує пауз,
Немає слів,
Самотній дощ
Давно зітлів.
Мої світи,
Твої листи,
З тобою ми
Давно на «ти».
Нікого тут,
І ноги босі,
Із неба впала
Змокла просінь.
Самотній дощ
Давно зітлів.
Бракує пауз,
Немає слів…

Колись моє тіло звиє від миттєвого болю
і скаже спасибі йому тому кому
щоночі залишатиму на простирадлі теплий слід
аби він забирав його із собою й волочив по світах
немовбито й мене тягнув би кудись
у невідомість його вічної спеки
заплутував у свої сіті
і щоранку називав дружиною
дружкою жінкою зимньою ніжною гіркою зіркою
на всі боки але повз нього не на нього не у нього і навіть не через нього
а через свою заломлену призму
бо пряме світло сліпить й створює хиби на наших обличчях
на світанку коли я встаючи із теплої постелі
лишаю на простирадлі теплий слід
2011

Молитися – єдине поклоніння
Тих місць, де неба простір поєднався
Із мідною червоною землею
Садів цих райських.
Одежа невибагливо і просто
Вкриває всю оголену тілесність,
Душі твоєї тонкощі земні
В садах цих райських.
На лаві спокою знайти спочинок,
У тінь зелену увійти в пустелі, -
Наближення до Бога і до Себе
В садах Бахайських.

Руїни, залоскотані вогнем,
Крізь товпища зрадливих і злидарців,
Нужденну порожнечу душ – усе
В собі несуть німії свідки-старці.
Батальні подвиги і сором легкодухих,
Зів’ялі в битвах, полум’ї й очах,
Що тисячі їх світять на нічному
Пекельно-чорному сліпому полотні.
Лиш вогкий вітер кинеться зі скель
В бездонні середземні синевири.
Чиясь рука возведена до неба
Серед уламків міста Кесаря.

Поверніть мене знову у місто із білого мармуру,
Я сидітиму на траві, схрестивши ноги, і питиму холодну золотаву каву
Із білих паперових філіжанок.
Потім робитиму з них кораблики й пускатиму їх трьома морями
До пристані, де я народилася і думала, що й справді-таки жила,
З іншої, де й досі сидить моя душа,
Звісивши ноги, заграючи з величезними метеликами, хапаючись за гвинти літака.
Виходить, я тепер вдома?
У переддень Нового року прошепочу Містеру Клаусу одне бажання:
«Поверніть мене знову у місто із білого мармуру».

Півкроку в вічність, одночасний видих-вдих,
За нами стежать зорі гостроокі.
Суперник-місяць і собі затих
В німій задумі, в спогаді глибокім.
Чаруючі, сп’янілі миті ці безумства
У простирадлі мрій блукають сни.
В полоні тіл ікс з ігреком зіткнувся
На гойдалці всесвітньої весни.
Ілюзії колишнього – усе лише сміття,
Ми вимкнули зображення і звук.
Маленька зав’язь нового життя –
Черпає сили у сплетінні рук.

Скраплявся вечір в долоні моря,
Бриніли зорі на видноколі,
Гірські троянди і подих вітру
Злились у єдність монолітну.
Запахло сонцем і вогким жаром,
П'янким світанком, гірським стожаром.
Блідою тінню іду в сутіння.
Тепер нас двоє -
Тінь-і-Я...

Велика септима дратує вуха скреготом,
Прозоро-білий весельчак гойдає решето,
Збирає сяйво у сферичні кола-видива,
Куди коханий повсякчас свій погляд кидає.
Руйнує думка родіоли слів скуйовджених,
Це є початок, не кінець на гору сходження.
Парадоксує відшуміле гасло раціо
Із рухом потягів, що гучно мчать від станції.
Кидаєш потайки ідею у прогалину –
Критичне вето універсуму заспалому.
Невпинний рух у далі кличе знову
І хочеться почати все ab ovo.

‘За картавість ніхто не картає’, –
Думав хлопчик, над трупом стоячи.
Депресивним узбіччям звичаєм
Їхав потяг, суглоби ломлячи.
Млосним жиром засмажено-плісних
До пательні млинців приклеєних
Роздувало в відчинені вікна
І нестримно тягло алеями.
У сусідів гуляли весілля,
Тхнуло тортом надміру зсолодженим.
До кватирки вдиралося гілля,
І кричало життя народжене.
Бігли двором дівчата з кісками,
А любасі, забувши про сором,
У екстазі зі сміху прискали
І тікали лунким коридором.
На асфальті, спеченім спекою,
Діти голосно в класики грались.
Він себе уявив лелекою,
Бо йому тоді так здавалось.
Він себе уявив усміхненим,
На одній нозі баластуючи,
І розміреним кроком стишеним
Він подався, з вікна простуючи.
А дівчата манірно стрибали,
Виробляючи ніжками па,
Тільки хлопчик дивився схиблено
Із затемненого вікна.
Він хотів щось сказати татові,
Той в багрянці вже міцно спав.
Й посеред віртуозно-дівчачого
Загубилось хлопчаче: ‘ПА…!’

***
Бліда змія впилася в очі хижо,
Направду жало тягне до руки.
На чоловіка хлинули думки
Гіркі, звабливі, радісно-нервозні…
Давай станцюєм твіст на струнах ночі,
Крізь вогкі пальці, змочені в вині.
Пізнай мене. Ми в темряві одні.
Сумні, дурні. Живемо час від часу…
Він п’є, ковтає жадібно, нестримно,
Мільйони шпильок в горло уп’ялись.
Солодка трута тягне тіло вниз.
Він хочу жити зараз, тут, тепер…
Готовий трунок. Зирить в очі смерті.
Цілюще питво вип’є без терзань.
У світі забагато зайвих знань.
Дивак сьогодні не на жарт відвертий…
Зведи у небо очі, милий друже,
Ти сам спаситель власного життя.
Іде-простує стомлений кістяк.
Поглянь… навколо…й не чини гріха.

Філософе, прекрасний, незрівнянний,
Лишіть матерію сувору хоч на мить.
Легка незграбність, молодість духмяна
Ще грають в вас, хвилину зупиніть,
В моїй уяві, збудженій до краю,
Субстанціально виражена тінь.
Думок химерних матові примари
Штовхають розум в ординату змін.
Прозорих суджень товпище за муром
Мого єства. Лиш матрицю пізнать.
Ідеї світ статичність нівелює,
І 2Х2 ще може бути п’ять.

***
Не оплакуй мене. Хто тобі сказав, що я померла?
Я просто хвилинно перестала жити,
Втомилась від байдужого чекання твоєї незмінної відповіді:
«Спасибі. Тобі того ж».
Скупо. Все, що ми написали один одному.
Круто. Бур’янчики життя водять нас навколо пальця.
Зимно. Від пекельного полум’я у душі через тебе.
Жахливо. Від передчуття того, що ми ніколи більше не летітимемо поруч у цьому житті.
Меланхолійно. Птахи знову несуть пахощі моїх парфумів у київські мурашники.
Докорінно. Змінюю свої переконання і авторитет «зубрилки» .
Стильно. Від сьогодні починаю жити по – іншому. Табула раса.
Вільна. А може, просто належу іншому?