‘За картавість ніхто не картає’, –
Думав хлопчик, над трупом стоячи.
Депресивним узбіччям звичаєм
Їхав потяг, суглоби ломлячи.
Млосним жиром засмажено-плісних
До пательні млинців приклеєних
Роздувало в відчинені вікна
І нестримно тягло алеями.
У сусідів гуляли весілля,
Тхнуло тортом надміру зсолодженим.
До кватирки вдиралося гілля,
І кричало життя народжене.
Бігли двором дівчата з кісками,
А любасі, забувши про сором,
У екстазі зі сміху прискали
І тікали лунким коридором.
На асфальті, спеченім спекою,
Діти голосно в класики грались.
Він себе уявив лелекою,
Бо йому тоді так здавалось.
Він себе уявив усміхненим,
На одній нозі баластуючи,
І розміреним кроком стишеним
Він подався, з вікна простуючи.
А дівчата манірно стрибали,
Виробляючи ніжками па,
Тільки хлопчик дивився схиблено
Із затемненого вікна.
Він хотів щось сказати татові,
Той в багрянці вже міцно спав.
Й посеред віртуозно-дівчачого
Загубилось хлопчаче: ‘ПА…!’