Каральна операція "Захід", проведена радянськими органами держбезпеки 21–22 жовтня 1947 року, стала однією з наймасштабніших депортацій у повоєнній історії Західної України. У ході цієї акції, організованої МДБ СРСР, зі своїх домівок було насильно виселено понад 76 тисяч осіб — переважно членів родин учасників українського визвольного руху.

Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те переживають,
Бо у когось в очах сльози, зрідка витирає,
Хтось тремтячими руками люльку набиває.
В кожного є що згадати, про що розказати,
Хоч відтоді і минуло літ, ой, як багато.
Не загоїлися рани на серці й донині…
Кожен спогад – то кривава рана України.
- Десь, напевно о четвертій, - каже дід Микита, -
Узялися нам у вікна раптом торохтіти,
Що аж шибки задрижали. В двері молотили:
«Открой!» Тато бігом встали, пішли, відчинили.
Вповноважений ввалився та понятих двоє.
А під вікнами солдати і усі при зброї.
Вповноважений бумажку дістав, став читати:
«Ви ізмєннікі, поскольку ваш старший -прєдатєль,
Висилаєтєсь семьйою в область за Уралом…
На сбор – час!..» А де та область, чи ж ми тоді знали?!
За оту одну годину ми зібратись мали.
На одного – один мішок, більше не давали.
А що туди можна взяти? Подушки, щоб спати.
Тато в два мішки пшениці взявся насипати.
Муки не було. Збирались їхати до млина
Саме нині. А тут якраз ця лиха година.
Мама тісто поставила, а хліба не було.
Тут сусіди назбігались, бо крики почули.
Солдати на них кричали та не підпускали,
Аби зайвого, напевно ми їм не сказали.
Стоять вони попід тином, мама вийшла з хати:
«Нема, - каже,- й крихти хліба дітей годувати».
Люди бігом розійшлися та зносити стали
Хто що міг…Але солдати близько не пускали.
Взялись вони хліб кидати, я – його ловити.
Цілий мішок назбирався. Буде як прожити.
Привезли нас у Анжерку, в пекарню вселили,
Стару уже, непотрібну. Нари поробили.
А місцеві вже чекали, бо ж казали: «Скоро
Прівєзут на нашу шею проклятих бандьоров!»
Ми сиділи на тих нарах, вони заглядали:
« Да оні такіє ж люді!» - між себе казали.
Думали, що ми з рогами, мабуть і з хвостами…
Привезли нас на чужину серед зими прямо.
Не було в нас ні копійки, не було нічого.
Залишалося, хіба що молитися Богу.
А сніги ж там, закурило до самого даху.
І морози. Чи ж зігріють людське тіло лахи?
Дід помер ще в першу зиму. А мама боялась,
Щоб від холоду із нами теж того не сталось.
Зняла десь в колгоспі лату, щоб піч протопити.
Бо ж ми ще малі, хоч трохи нас теплом зігріти.
Але сторож її злапав, привів у контору.
При Сталіну, ви ж знаєте, за все суд був скорий.
«Паймал вора!» - голові він доповідає.
А той, хоч і українець, по-москальски лає
Того сторожа: «Кого ти? За що – пита, - злапав?
Узяла десь непотрібну півзогнилу лату?»
Маму тоді відпустили. Та привезли скоро
Цілу фіру нам берези сирої до двору.
Так, що було чим топити. Та щось їсти ж треба.
Першу зиму ми ходили із братом у жебри.
Хто шмат хліба, а хто бульби, а хто вкриє матом.
Тож доводилося звідти чимскоріш втікати.
Бігли, а услід неслося: «Пасматрітє, люді.
Ані братьєв наших рєжуть – ми іх кармить будєм?!»
Все ж якось перебивались. На святвечір мама
Нам по бульбочці зварила. Справжнє свято прямо.-
Дід задумався, згадавши ту картоплю, мабуть.
Тут озвалася старенька вже згорблена баба
Пріська, що на лавці сиділа із краю:
- А я і день той проклятий добре пам‘ятаю –
Двадцять перше жовтня. Тепло ще було надворі.
Боже, а ми все лишили. Хто ж знав на ту пору,
Що в Сибір везуть?! Гадали – в район везти мають.
А ми хутко із району назад повтікаєм.
А вони нас в ешелони хто вже був у чому.
Тож не скоро довелося побачити дому.
Ми жили доволі бідно, як померла мама,
Все лягло на мої плечі, бо ж я старша сама.
Двоє діточок маленьких потрібно ростити.
Довелось на заробітки до людей ходити.
А в ту ніч я встала рано снідання варити,
Стала чистити картоплю. Іще місяць світить.
Аж хтось ходить по подвір’ю. Уже обступили,
Щоби часом ми із хати втекти не зуміли.
Речі зібрать повеліли. А що брати мала?
Я ж дурна сусідам речі всі пороздавала.
Думала, втечем з району без майна на плечах,
А сусіди і повернуть назад усі речі.
А нас сходу у вагони товарні загнали.
Цілих дев‘ять ешелонів нещасних нагнали.
Поїхали до Сибіру ми голі і босі.
Як я вижила – не можу повірити й досі.
Везли нас, немов худобу. А то старі й діти.
Упритул, як оселедці довелось сидіти.
Мерли люди по дорозі. З голоду вмирали.
А когось морози люті в путі доконали.
Братик мій помер в Сибіру… Як мами не стало,
Дев‘ять місяців всього лиш воно віку мало.
Чому не вмер тоді? Чому так доля поклала?
В дев‘ять років у Сибіру все одно забрала.
Зостались я і сестричка. Голод, холод лютий.
До цих пір ті страшні роки не можу забути.
Хоч були й там добрі люди. До одних, бувало,
Я ходила, для сестрички молоко в них брала.
Так лякали їх: «Бандітов к вам вєзут! Бандітов!»
А, як виявилось, більшість – то старі і діти.
- А то… А я… - то вже з лавки дід Охрім озвався.
– Я в Сибір не за своєю волею подався.
Прийшли ще о третій ночі, список зачитали.
Щоб, не дай Бог, когось вдома, бува не застали.
Я із братом на печі ще із вечора вклався.
Мені було вісім років, а брату - дванадцять.
Менший з мамою у ліжку. П‘ять літ мав допіру.
Отаких от партизанів везли до Сибіру!
Вповноважений припхався із ним два солдати,
А у кожного на грудях справжні автомати.
Повеліли нам збиратись. Солдат, видно добрий.
Сказав нам, щоб все, що можна збирали у торби:
«Бєрі, - каже - всьо, хазяйка, тебе прігодіться!»
Довелося нам із братом добре повертіться.
Старший вибрався на стріху лантухи скидати.
А солдат слідом подався за ним наглядати.
Все винесли на машину. А корови й коні
Відібрали до колгоспу, як здобич законну.
На станцію нас привезли. Там купа народу.
Автоматники навколо, тож утекти годі.
Ну, а далі ешелоном у Сибір погнали.
Хоч давали хліба й супу – не голодували…
- Нам також давали супу, - устряв дід Микола –
Мені було чотирнадцять. Були майже голі.
Бо ж ніхто не сподівався на такі морози.
Отож, супом годували людей у дорозі.
Але суп той скис і люди їсти не хотіли.
Та й свиня б уже, напевно того би не їла.
А ми їли і ніхто з нас не заслаб від того.-
Дід тремтячою рукою прим‘яв чуба свого –
І свиня б, мабуть не їла. А ми, бачте, їли…
Бо в страшнім бедламі тому вижити хотіли.
І вижили, і вернулись назад в Україну…
Хай ці москалі прокляті з цього світу згинуть!