І

Коли моя сестра золотокоса,
То я тоді - Ізольда Білорука.
Роздам взуття і рушу боса
Розшукувать сестриччиного крука.

Він проведе мене до спальні
Онуків принца і принцеси:
На стінах, в рамочках вітальних,
Пожовклі вирізки із преси

Про Кая, Герду, всіх дотичних
До тої справи з люстром тролів.
Ще - випадкова - про античність,
Любов, вітрила, парасолю.

ІІ

Ти кажеш: "Літаки з Ітаки".
Я заперечую: "Трамваї
везуть весільні короваї,
та водіїв спиняють знаки.
То чорний кіт через дорогу,
а то - пророчий викрик крука.
Уже сусідка Пенелопа
на допомогу шле онука..."

Знов чую - "літаки з Ітаки".
Й собі підхоплюю: "Трамваї
везли нас до морського краю
рапанів бити в дні собаки,
вино на літери ділити,
плести купальник Аріадни,
у горах зібраним букетом
тобі оповідати зраду..."

Летіли літаки з Ітаки.

квіти в саду засихають,
не розквітаючи. липень
надто жаркий. альбіноні
спеку полегшує щемно.
згадую море минуле -
хочу його оповісти
ясі. від мушлі до неба:
церква з червоної цегли,
голос, міцніший за камінь,
запах домашнього хліба.
а за плечима чекання
шлюбу, обітниць, дитини,
і кришталевого дзвону
в київськім небі осінім.

люлі, іваночко, люлі
всі колискові правдиві,
а королі мавританські
коней ведуть напувати
в спеку липневої ночі

легені і місто і марш Еврідік
в полон океану педалей і клавіш
корона вужів чавить з пам*яті сік
як зрада дочки моє серце на фарш

як зрада на пальці - обуренням бджіл -
з глибин океану пекуче й драглисто
з волоссям здираю корону вужів
уже на підході мільйони невісток

страх дерева, вогкості, голосу зник
лишилась позичена боязкість меду
пасивність узятих в полон Еврідік
і в кріслі плетенім привабливість пледу

Дякуючи Рільке


Самотність - дощ. Постала з моря
назустріч вечорам, з долин далеких
до неба пнеться, сповненого нею,
на місто валить.
Дощить захлинно зрадою годин,
коли на ранок вулички - навспак,
голодні утілеснення - щодалі:
журливі й розчаровані. І люди,
що ділять ненависть у ліжку.

В цей час самотність як вперіщить.

щороку гарніша. сталі:
пасмо на чолі, страх меду,
мужчина, захват сторонніх,
пальці нервові, море,
втрачений досвід, терпіння

заміж виходять інакше
про всіх дітей дізнаються —
так само, як і про вірші —
тільки на тому світі

Моя муза
(вигадки греків,
що натхнення — окрема сила,
непідвладна людині)
віднині
буде в чорному тілі
аскетки,
у тугому корсеті.
Шнурівку
власноруч затягатиму, поки
не придушу язичницьку дівку
волооку.
Віділлються мені її сльози,
зцементують мовчання тижні.
Хижі
пазурі після смерті
відростатимуть, та недовго
в плоті лишаться —
загартуюсь,
загрубію —
повипадають.
Я сміюсь:
“Хто моя?”

Я — твій переклад — з кожного рядка
каліграфічно виписана рима —
добачена в між-бережжі картина:
тонкий туман, парк, осінь, /ти-/ріка.

Авто-переклад — з почуттів в слова
без словників, редакторів, приміток —
видання принесу in der Nachmittag.
Маршрути всі на карті Києва.

У їх множинності — повторнй час —
мій олівець — подільність на дванадцять —
так перснів завжди більше, аніж пальців,
так я перекладаю нас.

Густе вино осінніх вечорів,
століттями відстояне, збудило
зачаття пахощі.

Каштанові аромалампи,
дев’ятиповерхові сходи, плач дитини
змішалися стаканом молока.

Плюс-мінус три сімдесят п’ять —
погано бачу, мушу краще —
морськими хвилями обітницю складала
дітей родити. Потім сум пройняв —
здалося, діти щастю перешкода, —
балет бажань калічить немовля.

Замучена, гукаю чоловіка.
Приносить заспокійливе, тамує спрагу щедро,
ранкові запахи переконали — хочу сина,
а доньку — третьою,
надалі видно буде...


Скляність
Випадковий штучний образ
Зберігається у мозку.
Темний — світлий, чорний — білий,
Вістря голки — крапля воску.
Вже й спокій знайшла від нього,
Вже й запхала його в сміття,
Та з’являється невчасно:
Геть забуду — тої ж миті
У мої нервові ранки
Твоїм голосом ввірветься.
Образ — нестійка примара.
Перехрестиш — розіллється
Слізьми, дзвоном вечоровим,
Гарячковими дзвінками.
Розлетілись мої вірші
Чорно-білими птахами.

Переплутати боюся
Тінь, люстерко і людину,
Бо на троє не ділюся.
Я існую. Я єдина.

* * *
Ображена, зневірена — це ти.
Дитинство назбиралося з уламків
твоєї вулиці, бруківки, ліхтарів,
дощу і ночі, порожнечі цирку, склянки...
Ти нею равлика маленького колись
од всіх уявних жахів боронила.
До спеки, втім, лишала... "Спіксь!" —
і захлиналась, рятувала, як уміла.

Той слиз щоночі натікає в твої сни —
ти борсаєшся до схід сонця безпорадно.
А зрання волосинку із коси
на його пам'ять вириваєш марно.

Знесилена — старечість із очей —
визбируєш з чужих дитинств малюнки.
Твій дім — музей загублених речей,
в якому ти готуєш тільки трунки.