Густе вино осінніх вечорів,
століттями відстояне, збудило
зачаття пахощі.

Каштанові аромалампи,
дев’ятиповерхові сходи, плач дитини
змішалися стаканом молока.

Плюс-мінус три сімдесят п’ять —
погано бачу, мушу краще —
морськими хвилями обітницю складала
дітей родити. Потім сум пройняв —
здалося, діти щастю перешкода, —
балет бажань калічить немовля.

Замучена, гукаю чоловіка.
Приносить заспокійливе, тамує спрагу щедро,
ранкові запахи переконали — хочу сина,
а доньку — третьою,
надалі видно буде...


Скляність
Випадковий штучний образ
Зберігається у мозку.
Темний — світлий, чорний — білий,
Вістря голки — крапля воску.
Вже й спокій знайшла від нього,
Вже й запхала його в сміття,
Та з’являється невчасно:
Геть забуду — тої ж миті
У мої нервові ранки
Твоїм голосом ввірветься.
Образ — нестійка примара.
Перехрестиш — розіллється
Слізьми, дзвоном вечоровим,
Гарячковими дзвінками.
Розлетілись мої вірші
Чорно-білими птахами.

Переплутати боюся
Тінь, люстерко і людину,
Бо на троє не ділюся.
Я існую. Я єдина.

* * *
Ображена, зневірена — це ти.
Дитинство назбиралося з уламків
твоєї вулиці, бруківки, ліхтарів,
дощу і ночі, порожнечі цирку, склянки...
Ти нею равлика маленького колись
од всіх уявних жахів боронила.
До спеки, втім, лишала... "Спіксь!" —
і захлиналась, рятувала, як уміла.

Той слиз щоночі натікає в твої сни —
ти борсаєшся до схід сонця безпорадно.
А зрання волосинку із коси
на його пам'ять вириваєш марно.

Знесилена — старечість із очей —
визбируєш з чужих дитинств малюнки.
Твій дім — музей загублених речей,
в якому ти готуєш тільки трунки.