…Сонце дещо перестало палити. В повітрі вже відчувався холодний подих осені. Я їхала маршруткою до столиці, почуваючись безмежно щасливою від наближення довгоочікуваної зустрічі. Приємна, майже дитяча безтурботність та радість неначе вистрибували з мене, серце уперто калатало, а дерева у вікні бігали наввипередки, зачіпаючи своїми верхівками хмари. Я дивилась на небо, не звертаючи уваги на землю, що розкинулась навколо своєю жовто-зеленою розкішшю.
Біля мене в маршрутці сиділа жіночка. Вона читала якийсь журнал. Іншим разом я б, мабуть, не звернула уваги на нього, але тепер не могла подолати бажання прочитати, про що він був. Цікавість перемагала,тож я намагалась прочитати принаймні заголовок, але дорога була не надто гарною,маршрутка танцювала гопака, і я закинула цю затію, заспокоївши себе тим, що не ґречно витріщатися в чийсь журнал. Від безпричинної нудьги я почала роздивлятися людей в маршрутці.
Поперед мене сиділи чоловік з жінкою. Природно, я не бачила ані їхніх облич, ані навіть профілів. Спершу мені здавалось, що вони не знайомі. Їхні голови мало не безвольно теліпалися по різні боки вузьких крісел маршрутки. «Нічого цікавого», - подумалось, коли раптом дещо привернуло мою увагу. Чоловік тримав у руках квіти – яскраві червоні троянди з палючими губами-пелюстками. «Яка краса, - подумала я. – Може, й мій любчик привітає мене такими?» Поринувши у приємні думки, я задрімала. І все думала про ці гарні квіти, які дихали безмежною любов’ю.
Раптом я почула, що сусіди спереду піднялися з крісел. Чоловік підійшов до водія, сказав йому щось, маршрутка спинилась. «Не до кінцевої», - подумала я, намагаючись повернути свій прогнаний щасливий сон, щоб додивитися його в усіх тонкощах. Уві сні мій час зупинився, я перестала відчувати, як трясе маршрутку, земля немов перестала обертатися.
Не знаю, коли я зрозуміла, що маршрутка таки справді стоїть. «Невже щось із двигуном», - роздратовано подумала я. Знічев’я глянула у вікно на небо. І раптом почула ридання. «Що це??? - як по серцю різнуло, в роті стало солоно, серце упало. – Що це? – стурбовано думала я, і тут побачила, як до маршрутки увійшли чоловік із жінкою, які, як мені здавалось, вийшли раніше від кінцевої зупинки. Жінка плакала. Увіходячи, вона майже не дивилась під ноги, її рот був скошений від ридань, тугі зморшки раптом виділилися на всьому її обличчі та шиї. За нею увійшов чоловік. Без квітів, без троянд. Він тримав дружину за руку, і в цьому потиску було любові більш, як в усіх квітах світу. За кілька секунд маршрутка рушила. Я чи не вперше за поїздку глянула крізь вікно на землю. Побачила троянди. І серце моє завмерло.
Зрізані багряні троянди палючими очима своєї серцевини горіли на могилі молодого хлопця.

…Я не дуже сентиментальна. Звісно, є певні речі, певний настрій, коли щось може заворушитися в мені. Але це швидко проходить, оскільки я вмію швидко перемикати увагу на якісь інші думки. На людей в переходах, на номери машин, на листя під ногами. Єдине, чого я не люблю і що приносить мені просто-таки космічний біль, - це коли я бачу, як їдять люди. Для мене це дуже сумно. Часом, в мене просто серце рветься, як я бачу, як хтось їсть суп чи вареники. Може,комусь смішно чути таке дивне зізнання, але це правда. Дивитися,як хтось їсть, для мене сумніше, ніж, приміром, слухати екологічні прогнози чи сваритися з друзями.
Втім, друзів у мене майже немає. Так…колєги. Не дуже я люблю людей, за це й вони мене не люблять. Та хай собі вже якось будуть. Мені й не шкода. Менше з тим.
Проте є одна людина, від якої я не можу відвести очей. Мабуть, це все тому, що вона на мене своїх очей ніколи не підводить. Я не знаю, що це таке.
Це дівчина.
З якою я не знайома.

…Люба моя подруго. Дякую тобі за все: і за позичені гроші, і за теплу розмову. Цього року осінь доволі холодна, а ти,як ніхто, знаєш, як я не люблю холоду. Бо холод і затишок-речі несумісні. А я,як ти кажеш, дівчина, що не вилазить з-під пледу. Як шкода, що не можна носити плед скрізь за собою. Але що мене дуже радує: ти б не сміялася з мене, якби побачила,як я виходжу із переходу, закутана в плед. Ти б посміхнулась і сказала, що він підходить під колір моїх черевиків. І просто б ішла поруч, розповідаючи про свої щоденні турботи, добродушно жартуючи з приводу моїх надуманих проблем і не звертаючи уваги на перехожих, які скептично б дивилися у наш бік.
Хоч ти б ніколи не ходила вулицями міста, накинувши плед на плечі.
Бо ти в мене зовсім інша.
Я думаю, що ти полячка. У тебе русе волосся середньої довжини, довгі вії, пухкі чітко окреслені губи, ідеальна шкіра і тоненькі брови. Шляхетна хода. І сірі очі. Десь я чула, що сірий колір не має відтінків. Але твої очі – це ціла веселка сірого кольору. У них багато холоду, багато віддаленості, але разом із тим і незримої присутності. Пощастить комусь із твоїми очима. Або навпаки…

…Щоранку їжджу автобусом до університету. Парком проходжу до свого корпусу. Терпіти цього не можу. Бо вранці завжди холодно. Навіть влітку холодно мені. Ненавиджу, коли вітер завіває за комір, у вуха, коли волосся розтріпується, коли мерзнуть ноги і цокотять зуби. Але таке зі мною щоранку, коли йду цим парком, поспішаючи на навчання.
І щоранку, в той самий час бачу тебе. Ти сидиш на тій самій лавочці і дивишся кудись. Ти дуже дивна,але в цей час і притягуюча. Біля тебе ніхто ніколи не сидить, лиш поблизу бігає великий чорний пес,який не відходить від тебе далеко. Але тобі немов діла нема до нього. Може,це не твій пес?
Ти дивно дивишся на світ. Мабуть, ти запишалася своєю красою. Тоді тебе нема за що поважати. Але не захоплюватися тобою – хіба можна? Була б я такою красунею, в моєму житті все було б набагато простіше: бо я неповоротка, дещо гладенька, волосся в мене некрасиве, кілька разів невдатно пофарбоване. Та й вдягаюся я,скажімо, не дуже. Тому такі,як ти,ніколи не подивляться на таких,як я. а такі,як я,завжди із захопленням будуть спостерігати за величними красунями, подібних до тебе…


…Що найбільше подобається в тобі, дорога моя подруго, це те, що поряд із тобою я не почуваюся пригнічено. Навпаки, в мене немов виростають крила. Можна сказати, я навіть пишаюся собою, коли ти мене похвалиш або й просто вислухаєш. Тобі усе можна розказати, навіть найпотаємніше. Навіть про свої страхи. Ти єдина знаєш, що мені боляче дивитися, як люди їдять, тому не ображаєшся, коли за столом я дивлюся тільки у свою тарілку і нікуди більше.
Але зате я люблю готувати. Люблю нарізати овочі, сервірувати стіл, протирати келихи перед сервіруванням. Люблю готувати вечерю, а вечеряти – ні. Люблю, коли ти смакуєш мою страву і задоволено киваєш головою.
Після вечері найбільше люблю говорити з тобою про сьогоднішній день. А потім засинати під пледом…І спати…спати..спа…

…Спати – єдине заняття, яке мене ніколи не втомлює. Життя моє обділене цілковито пригодами, тому сон компенсує усе. Кажуть, люди просипають третину свого життя. Для мене це найкраща частина його. Передбачуваний день – і небуденні пригоди уві сні. Не буденні враження, небуденні відчуття. Уві сні-мій перший поцілунок, уві сні – найкрасивіші речі, уві сні- бездоганна зовнішність.
Наяву – потворність і страх. І тільки дівчина з ранкового парку – єдине красиве, що є в моєму маленькому світі. І її пес…

…«Ми обоє дуже гарні», - кажеш ти, коли відчуваєш моє захоплення тобою, дорога моя подруго. «Але ти ще й дуже добра», - додаєш. І я,звісно, вірю тобі. Бо як не вірити твоїм очам? Ти – єдина правда в моєму житті,все інше –неправдиве і потворне, бо не моє. На відміну від тебе…


…Треба підійти до неї. Сісти поряд і заговорити. Або ні,сісти і подивитися,як вона на це прореагує. Але що ж сказати? А якщо пса нацькує? Красуня і потвора на одній лавці. Хоч я можу й перегнути палку…

… Ти-ідеал. Я знаю чому. Бо поряд з тобою і я ідеальна. Я більше не йду вулицею, боячись того, що хтось гляне на мене. Я більше не жахаюсь,коли до мене несподівано звертаються. Цього навчила твоя дружба, твоя вірність, твоя щедрість.
Бо ти поділилася зі мною своєю красою…


…Ноги немов не мої. Нечутно наближаюсь до неї. Холодно. Шумлять машини, пищить світлофор, тріщать каблуки, шелестять пакети, швендяють люди…А ти сидиш сама, як і кожного ранку. Підходжу. Сідаю. В тебе очі кольору сухого асфальту. Сумні, порожні, як кулькИ, я яких щойно витягли хліб. Сідаю. Вдивляюсь у тебе, але твій гордий, гарний профіль лишається незрушним… не повертаєш до мене голови… Навіть твій пес не гавкає на мене… Мовчу. Нечутно встаю. Пливу кудись. Твої очі - сіра веселка, вони жорстокі до мене, вони нагадують мені, що я – безлика потвора, до якої ніколи не привернеться краса…


Самотня дівчина щоранку гуляє парком зі своїм псом-поводирем. Слухає звуки світу, пестить пса за вушком. Іноді дістає книжку, кладе пальці на аркуш і читає. Але поки ще дуже повільно. Хотілось би малювати, але нині це неможливо. Хоч малювала добре колись. Та не за цим найбільше шкодує. Найбільше шкодує за тією метушнею, що її чує щоранку, в яку спрагло впиваються її вуха, та що там вуха – все тіло. І мріє про те, що колись хтось сяде біля неї і просто заговорить, не звертаючи увагу на її сліпоту.

2010 рік