…Сонце дещо перестало палити. В повітрі вже відчувався холодний подих осені. Я їхала маршруткою до столиці, почуваючись безмежно щасливою від наближення довгоочікуваної зустрічі. Приємна, майже дитяча безтурботність та радість неначе вистрибували з мене, серце уперто калатало, а дерева у вікні бігали наввипередки, зачіпаючи своїми верхівками хмари. Я дивилась на небо, не звертаючи уваги на землю, що розкинулась навколо своєю жовто-зеленою розкішшю.
Біля мене в маршрутці сиділа жіночка. Вона читала якийсь журнал. Іншим разом я б, мабуть, не звернула уваги на нього, але тепер не могла подолати бажання прочитати, про що він був. Цікавість перемагала,тож я намагалась прочитати принаймні заголовок, але дорога була не надто гарною,маршрутка танцювала гопака, і я закинула цю затію, заспокоївши себе тим, що не ґречно витріщатися в чийсь журнал. Від безпричинної нудьги я почала роздивлятися людей в маршрутці.
Поперед мене сиділи чоловік з жінкою. Природно, я не бачила ані їхніх облич, ані навіть профілів. Спершу мені здавалось, що вони не знайомі. Їхні голови мало не безвольно теліпалися по різні боки вузьких крісел маршрутки. «Нічого цікавого», - подумалось, коли раптом дещо привернуло мою увагу. Чоловік тримав у руках квіти – яскраві червоні троянди з палючими губами-пелюстками. «Яка краса, - подумала я. – Може, й мій любчик привітає мене такими?» Поринувши у приємні думки, я задрімала. І все думала про ці гарні квіти, які дихали безмежною любов’ю.
Раптом я почула, що сусіди спереду піднялися з крісел. Чоловік підійшов до водія, сказав йому щось, маршрутка спинилась. «Не до кінцевої», - подумала я, намагаючись повернути свій прогнаний щасливий сон, щоб додивитися його в усіх тонкощах. Уві сні мій час зупинився, я перестала відчувати, як трясе маршрутку, земля немов перестала обертатися.
Не знаю, коли я зрозуміла, що маршрутка таки справді стоїть. «Невже щось із двигуном», - роздратовано подумала я. Знічев’я глянула у вікно на небо. І раптом почула ридання. «Що це??? - як по серцю різнуло, в роті стало солоно, серце упало. – Що це? – стурбовано думала я, і тут побачила, як до маршрутки увійшли чоловік із жінкою, які, як мені здавалось, вийшли раніше від кінцевої зупинки. Жінка плакала. Увіходячи, вона майже не дивилась під ноги, її рот був скошений від ридань, тугі зморшки раптом виділилися на всьому її обличчі та шиї. За нею увійшов чоловік. Без квітів, без троянд. Він тримав дружину за руку, і в цьому потиску було любові більш, як в усіх квітах світу. За кілька секунд маршрутка рушила. Я чи не вперше за поїздку глянула крізь вікно на землю. Побачила троянди. І серце моє завмерло.
Зрізані багряні троянди палючими очима своєї серцевини горіли на могилі молодого хлопця.