Під чебуречною сиділа тлуста безрозмірна істота з величезними щоками і грузьким тілом. Її майже ніхто не бачив, але багато хто чув. І звали її Чебурюк. Він вмів солодко нашіптувати та вмовляти і вмовляння ці стосувалися виключно їжі. А ще Чебурюк вмів якимось чином підсилювати смаки у своїх жертв. Тільки-но чебуречна відкривалася, як істота вже розташовувалася біля входу й починала нашіптувати перехожим прості, але такі магічні слова.
Ось, до прикладу, йде пухкенька дівчина або чоловік із пивним животиком, і Чебурюк, наперед смакуючи, потирає свої масні мʼясисті руки. Його жертва наближається і потрапляє в зону дії істоти-їдуна. Немов сіті, напускає він на перехожого хмару ароматів, і людина втрачає здатність думати про будь-що, окрім його коронного запаху чебуреків на багаторазовій, перепаленій олії. Жертва потроху сповільнює ходу, це перша ознака, що її кінцівки стали заплутуватися й загрузати, немов у киселі, в масних пахощах. Крок за кроком удавка звужується. Тепер настає черга слухової атаки. Чебурюк наближається до звабленого й невимушено тихенько промовляє прямо у вухо: « – Мммммм, як смааачно пааахне… як яаа давно не їв чебурееееків… навіщо таааак поспішаааати, пора, нарешті, себе побааааалувати…»
Весь прикол в тому, що жертва упевнена, що це її власні думки. І варто людині просто глянути крізь прозору вітрину, як вона повністю втрачає розум і приходить до тями десь за годину на сусідній з чебуречною лавочці з неймовірно надутим животом, масними від олії пальцями й губами і гіркою відрижкою в роті…
Анорексичка Гера поверталася із чергового зібрання свідків Єгови… Вона парила над асфальтом, немов невагомий метелик. Довгі тонкі ніжки невимушено вгиналися всередину при кожному кроці, вона заносила їх наперед, піднімаючи коліна, і повільно, мов під водою, опускаючи на грішну землю. Зранку й до вечора в її роті не було ані рісочки, і цим Гера неабияк пишалася. Вона ледве помічала все довкола, бо витала десь далеко, в нетутешніх світах, а ще у великій залі, яку орендували для свідків їх куратори. В її просторій голові лунали величні гімни про кінець світу й близький рай. « Тааак каааак пааадходять паааааслєднієєє днііііі…», – старанно виводив її голос у просвітленій душі. Зовні це виражалось у невиразному мугиканні, віддалено нагадуючи сигналізацію.
Раптом у її ніздрі ввірвався різкий запах чебуречної. Гера голосно глитнула слину й роздивилася довкола. Складалося таке враження, що хтось навмисне завʼязав їй очі, а тоді різко зірвав повʼязку і перед нею відкрилася якась непристойно-порнографічна сцена. Немов очманіла, дівчина дивилася крізь вітрину, і в її мозку повільно зʼявлялася думка про причину такого різкого запаху.
– Що це так пахне?.. Якийсь далекий запах дитиииинства… Яаак хочееееться тудиии повееернууутись…
Чебурюк знав свою справу і слово за словом підбирав ключики до благенької Гериної душі. Та раптом вона остаточно усвідомила все, на лобі виступив холодний піт, і вона з гордістю завважила у своєму шлунку блювотні рефлекси. Але у шлунку гуло, мов у порожній діжці і дівчина, зібравши по крихті усю свою силу, рушила далі. ЇЇ постать, немов шхуна на слабкому бризі, спроквола віддалялася, так і не спокусившись чарами Чебурюка. Він ностальгійно дивився їй услід, майже закохавшись у її увігнуті колінця і довгий, мов щогла, хребет…
– З нас могла би вийти неабияка пара, – мрійно видихнув їдун.
Зробивши кілька глибоких вдихів з витяжки чебуречної, він пішов по її слідах…
Тим часом Гера, смачно повечерявши половинкою яблучка й прийнявши душ, пірнула у тепле ліжко.
Вона мріяла, що уві сні до неї прийде Єгова і промовить котрусь зі своїх величних проповідей.
…Із пухнастих, мов лебединий пух, хмарин до неї спускався незнаний раніше чоловік…
– Здрастуй, Гера, я прийшов до тебе…
Чоловік був добре засмаглий, мав кремезну статуру, ні, він був просто товстуном, усе його тіло чимось теж нагадувало величезну хмару…
– Як я мріяла тебе побачити, – мрійливо пропищала Гера.
– Я знааааю, – закохано вимовив чоловік, – я прийшов тебе урятуваааати…
По щоці у дівчини покотилася щира сльоза, а пальці затремтіли…
– Вже настав той час? Це армагеддон, і ми підемо по вогняному мосту?.. Ти врятуєш мене від світу?...
– Так, я врятую тебе…
– Як славно…
Гера не зводила з нього погляду, і він дивився на неї очима, немов жаровнями…
– О Єгова, спасибі тобі, що не забув про прастую дєвушку…
– Що за імʼя ти назвала? – запитав хмара-чоловік.
– Твоє імʼя, ти ж Єгова?
– Я справді прийшов тебе урятувати, а імен у мене багато… – пролунало зі хмари-чоловіка.
– Яке ж твоє імʼя? – дівчина благально простягла руки угору…
– Моєеее імʼяааа Чебурюууууук…
Він простягав до неї свої пухкі руки, і в них парували свіжонасмажені гарячі чебуреки…
Гера прокинулася посеред глухої ночі, серце її стрибало, наче крихта на розжареній пательні…Руки липли від поту, ніби щойно тримали масне і навіть без паперу, в який зазвичай загортають смажені пиріжки. У кімнаті стояв густий запах олії… Шлунок звело від судоми, перед очима продовжував стояти все той же чоловік із чебуреками у руках, він шепотів їй дивні заклинання, й до неї долітали уривки магічних звертань: « Піііідииии, пооооїж…Піііідииии пооооїж…Пііііідиии, пооооїж….» За кілька хвилин сон розвіявся, але спати Гера далі не могла. У голові паморочилося, стеля оберталася, немов вертело, на якому смажили величезного кабана, в животі пурхали метелики. Вона встала з ліжка й підійшла до вікна, по темному небу котився величезний надкушений млинець місяця в оточенні безлічі цукрових зірочок. У шлунку почалися спазми, і якби пів яблука було ще там, воно, напевне, попросилося б назад…
Наступного дня Гера ледве дочекалася кінця робочого дня, щоб зустрітися зі своїм наставником ( так називалися більш досвідчені свідки Єгови). Молодий чоловік у костюмчику й краватці терпеливо вислухав її сповідь і прорік:
– Сестро, тебе спокушує нечистий, не піддавайся йому, читай «Сторожову башту» номер 27, там на тридцять сьомій сторінці є пояснення твоїх страждань.
Дівчина, натхненна напучуваннями, верталась додому, та біля чебуречної їй знову стало зле. В якусь мить здалося, що вона бачить того чоловіка зі сну просто у вітрині поміж бутафорських виробів з борошна. Він їв жирного чебурека і дивився на неї. Тоді обтер масні руки об штани і рушив прямо крізь вітрину. Гера побігла. На розі сусідньої вулиці вона боязко обернулася... біля чебуречної було порожньо…
Цієї ночі Чебурюк знову прийшов до неї і вмовляв зʼїсти чебурека. Снилося, що її привʼязано посеред величезної кухні до стільця, навколо стоять громіздкі плити з такими ж величезними сковорідками, і на них досмажуються плескаті чебуреки, пухкі беляші й пончики. Вони поспускали зі сковорідок борошнисті ноги й промовляли. Товсті мʼясисті язики важко поверталися у масному роті, а тому мова здавалася повільною, неповороткою, перемежованою гучним плямканням.
– Піди, поїж, підиии поооїж, пііідииии пооооїжжж, – хором співали вони, немов якийсь гімн. І ось вона раптом опиняється у концертній залі, де збираються свідки. Тільки замість її братів і сестер поруч сидять наповнені мʼясом чебуреки, беляші, пончики, вони засмажені до хрусткої скоринки, а ноги й руки білі, присипані борошном. Вони уважно слухають Шаурму.
– А зараз перед вами із проповіддю виступить наш наймудріший чебурек!
Пролунали оплески і на сцену вийшов усіма шанований проповідник. Він емоційно переповідав біблійну історію про те, як зробив Бог із тіста першого чебурека і чебуречку. І заклав у них доволі свинячо-яловичого фаршу з цибулею, і заповідав їм любити одне одного та не спокушатися іншою начинкою… Гера придивилася до виступаючого і з жахом упізнала в ньому свого нового знайомого. Промовець наказав усім знайти сторінку зі Старого Заповіту, Книгу Буття 1-20. І усі чебуреки в залі почали істерично шелестіти сторінками, кожен намагався знайти це місце першим. І тоді, не чекаючи останніх неповоротких братів, він зацитував: « На початку Бог сотворив небо і …чебурека… І був чебурек пустий і порожній, без начинки... і дух олії ширяв над сковорідкою…»
Гера різко сіпнулася й прокинулася, та останні слова ще лунали в її вухах : «…дух олії ширяв над сковорідкою…» Дух олії дійсно ширяв тільки тепер в її квартирі. Гера відкинула ковдру, всунула спітнілі стопи в пухнасті капці й пішла на кухню попити води. Звичними рухами знайшла склянку, свій основний посуд, й налила з глечика. Повільно ковтаючи живлющу вологу, краєм ока помітила щось неприроднє на своїй плиті. Не допивши воду, різко поставила склянку на стіл й витріщилася на плиту… Там на сковороді лежав румʼяний, ще теплий чебурек. Вона закотила очі. У кімнаті щось із гуркотом упало… На підлозі лежала непритомна Гера…

У двері подзвонили. Гера вже чекала в коридорі на стільці, по шкільному поклавши руки на худі колінця. Вона хутко встала й відчинила. Там стояло двоє поліцейських.
– Добрий день. Лейтенант Неіжсало. Викликали? – На Геру дивилися очі квадратного поліцейського. Дівчина загальмовано вивчала гостя. Тоді перевела погляд на сухорлявого, що мовчки стояв позаду, а потім, щось пригадавши, мов зачарована, раптом запитала:
– А ваше…ваше пппрізвище йяк?
– Хлопець посміхнувся очима й по-армійськи відчеканив:
– Сержант Пиріжок!
Дівчина кисло посміхнулася, підняла очі на стелю...
– Я так і думала...
У кімнаті знову пролунав гуркіт. Наступне, що Гера пам'ятала, були два пиріжка. Перший – пухкий та здоровий , а другий – довгий та тонкий. Вони схилилися над дівчиною, один пшикав на неї водою з рота, а інший намагався підсунути під носа маленьку баночку. Вона перелякано дивилася на їх маніпуляціі , не розуміючи: сон це знову чи реальність. Поступово два пиріжка змінили свої контури й перетворилися на чоловіків у поліцейській формі.
– З вами все в порядку? –запитав сухоребрий.
Дівчина потроху підвелася:
– Він тут?
– Хто? – здивувався чоловік.
– Він проник в мою квартиру...
Чоловіки роззирнулися по квартирі, ніде нікого не було.
– От що, громадянко, – забасив квадратний поліцейський, – не морочте нам голову, що це за вистава?
– Може, вам швидку викликати? – Запитав Пиріжок.
– Не треба, ледве чутно прошепотіла Гера, заберіть там, на кухні, на сковорідці.
Черевань пішов на кухню й вийшов, задоволено ремигаючи великим чебуреком.
Наступного дня Гера вийшла на роботу раніше, ніж завжди, і взяла із собою аж ціле яблуко на обід. Увечері її чекала дорога додому повз чебуречну, міняти маршрут принципово не хотіла, тож мусила мати сили перед вже очікуваною спокусою.
Дівчина занурилася в роботу з головою аж до вечора. В секонд-хенді, де вона працювала, сьогодні був аншлаг, тож особливо перейматися не доводилося. Час від часу повз магазин прокочувалися возики зі знайомим запахом і хтось зазивав покупців:
-– Чееебуреки, пончики, пиииріжки!
Десь у підсвідомості Гера розуміла, що Чебурюк поблизу і спостерігає за нею.
– Хочеш чебурека? – дівчина з острахом обернулася на голос. Це тлуста жінка з повним лантухом накупленого в них товару зверталася до ще більшого синочка.
– Канєшна! – відповів той. І вони поспішили до виходу. Трохи згодом жінка знову повернулася й продовжила порпатися у розвішених сукнях, а опецькуватий хлопчик став між дверей із величезним чебуреком у руках і, смачно жуючи, витріщався на маму, на шмотки, на людей, що намагалися вихопити один поперед одного такі безцінні дешеві товари з Європи, й на Геру, що височіла над цим морем марноти, немов схимник відреченості й остання цитадель, обложена кочівниками.
Але робочий день закінчувався і треба було вертатися додому. Підкріплена цілим яблуком, вона сміливо йшла назустріч життєвим викликам.
Ось попереду замайоріла знайома вивіска й донісся аромат м'яса, тіста й олії. Немов Дон Кіхот на вітряки, Гера зацокала назустріч невидимому монстру.
У голові лунала бойова пісня: " ...в лучах Божьєй слави народ ідьот,
І свєт от Ієгови зємлє прінєсьот..." Вона приготувалася до смертельної сутички із самим дияволом.
– Ну за що ти мене так ненавидиш? – почулося звідкілясь. Дівчина озирнулась, але довкола нікого не помітила.
– Це я, Чебурюк. Я ж урятувати тебе хочу, подивись на себе, ти ж реальне здохля!
– Замовкни, прошипіла Гера крізь зуби.
– Ти з Чебурюком радості спізнай, відкриється тобі небесний рай! – промовив голос.
– Геть із моєї голови! – розлютилась Гера, але нічого не могла вдіяти. Тепер він розмовляв із нею відкрито. Такого повороту вона не чекала.
– Ти на запах прийди до мене, чебурека візьми від мене…
Проспівало в голові.
– Ніколи в житті! – промовила вголос.
– Привіт! – почула знову.
– Це знову ти?
– Ти мене пам'ятаєш? – перед Герою стояв стрункий хлопець у формі.
– Не відповідай, іди до чебуречної, – знову пролунало в голові.
Гера ледве стрималася, щоб не порушити одну з Єґовиних заповідей.
– Ви хто? – вона запитально подивилася на хлопця.
– Я – Пиріжок, – усміхнувся той.
– Не відповідай, – пролунало в голові, – він самозванець!
– Та пішов ти! – вихопилося у Гери.
– Що? – оторопів сержант.
– Та то я не вам, – знітилася Гера.
Пиріжок озирнувся.
– Не важливо. Ви, здається, хотіли мене кудись запросити? – посміливішала дівчина. Вона схопилася за хлопця, мов за рятівну соломинку: тільки не одній, тільки не одній, інакше збожеволію! Пиріжок зрадів такому повороту, і вони пішли в кав'ярню. Пиріжка, як виявилося, звали Зева. Ну насправді батьки, свого часу схиблені на грецькій міфології, назвали його Зевс, але прижилося Зева. Тож і звали його Зева Пиріжок. Вони сиділи у кав'ярні, Зєва пив капучіно, а Гера – фруктовий сік. Дівчина навіть вперше за кілька років скуштувала фруктовий десерт і відчула неймовірний приплив енергії. Чебурюк іще якийсь час чинив героїчний опір у голові Гери, а тоді непомітно зник. А дівчина і Пиріжок іще довго блукали нічним містом і цілувалися під надкушеним млинцем, який знову викотився на небесну сковорідку.
Наступний день був вихідним, тож Гера виспалася досхочу. І нічого їй не снилося, бо Чебурюк зі своїм грузьким тілом задовбався плентатися у хвості закоханих через усе місто.
Поснідавши салатиком(!), Гера була готова до нового дня. Це була неділя, а в неділю її чекало зібрання свідків, а тоді – побачення. Вона йшла на зібрання, але вперше в житті не думала про це, а думала вона про Нього, Пиріжка і не того, що із чебуречної. Тим часом Гера підійшла до зали зібрань , сіла на своє звичне місце й почала роздивлятися довкола. Щось було не так. В голові крутився дивний ледве вловимий спогад-«де-жа-вю». Тим часом солодкаво-правильні обличчя проходили до зали, приторно вітаючись і питаючи одне й те ж "як ваші справи" й відповідаючи "дякувати Єгові, добре". Вона помітила, що всі вони були... однакові. Однаково бліді обличчя жінок в оздобі зачісок і скромних прикрас й однаково пісні обличчя чоловіків, привʼязані до близнюків- костюмів однаковими краватками. За якусь мить Гера побачила, що то й не зовсім люди, а... чебуреки. Тільки не такі, як уві сні, підсмажені, а зовсім сирі. Усі вони були притрушені борошном і готові до обробки. І ведуча Шаурма теж була сира й червоно-смугаста. Гера підійнялася зі свого місця, їй здалося, що уся зала дивиться на неї.
– Господи, та ви ж усі – напівфабрикати! – вигукнула вона і швидко пішла до виходу. У проходах стояли пончики і намагалися її спинити, зі сцени сирий чебурек плямкав осудливу промову. А вона бігла по сходах до виходу, в голові пульсувала одна- єдина фраза: " Тільки не це, тільки не це".
А попереду її чекав Пиріжок Зевс. І вони знову гуляли і вдихали на повні груди літо, і їли пончики з чебуреками, завжди пам'ятаючи про хитрого й ненаситного Чебурюка, на якого може перетворитися кожен з нас.

Залиш пива
(новела)
Автобус незграбно похитувався по грунтовій дорозі. Пасажири спостерігали сумний одноманітний пейзаж з ріденьких лісосмуг і прив′ялих полів, та їм було не звикати. Цим напрямком вони їздили трохи не щодня. Біля вікна стояв хлопець із великою валізою і терпляче хитався в такт із усіма, матюкаючися в душі кожні десять хвилин на дороги, на тих, хто їх будував, на тих, хто керував тими, хто будував ті дороги і на тих, хто народив отих, хто керував тими, хто будував ті дороги і тих, хто їх будував. Власне, про це думала чимала частка від загальної кількості.
Надворі панувало спекотне палюче літо, тож усі страшенно пітніли, мов у духовці, до якої чомусь приробили колеса і назвали автобусом. Усі чекали ту благословенну мить, коли можна буде вивалитися на протяг із цього диво-транспорту третього тисячоліття.
Віталя (а нашого персонажа звали саме так) вперто ліз до виходу, тягнучи за собою валізу розміром з лантух. Звідусіль лунали зойки віддавлених ніг, по плечах їхав праскою Віталін лантух. Господар лантуха роздавав навсібіч щирі вітання на зразок «сам пішов», «йди на хрін», «закрийся, корово» і таке інше. Нарешті, облущивши добру половину пасажирських ґудзиків на підлогу «буса», він вирвався з пазурів монстра, якого чомусь лагідно називали «пазіком». Чмихаючи ядучими вихлопами і лаючися у ледве прочинені вікна, «бусик» знехотя почмихав далі.
Віталя переклав чималу валізу в іншу руку й пішов до гуртожитку, де він мешкав, коли приїжджав на роботу. У селі влаштуватися було годі й думати. Матір займалася господарством, випасала корову, тримала кількох поросят, курей, а у вихідні їздила торгувати на кременчуцький ринок. Батько подався років пʼять тому на заробітки до Польщі, знайшов собі полячку та й лишився там. Виходить, главою в сім′ї тепер був син. От тільки перспектива така йому ну зовсім не усміхалася. Не те, щоб він не допомагав, ні, до роботи він брався, заготовляв траву для корови, порався по господарству, тільки от був якийсь знервований завжди, і слова йому не скажи. Бувало, зайде матір до кімнати увечері, а він їй сходу:
- Чого тобі треба?
Матір мовчки й вийде. А як піде із друзями до місцевого шинку, то й приплентається аж під ранок та ще й на матір руку простягає та кричить:
- Нащо ти мене народила, щоб я усе життя в оцьому лайні копирсався?
Матір йому:
- Та хіба ж я думала, що життя так повернеться… Ми ж хотіли якнайкраще…
Тай й піде на кухню, плачучи…


***
Цей день у Сергія був невдалим. І чого б ото лізти до чужого смітника, так ні, пішов чужі бутилки збирати. Недовго й збирав.
– Ти якого хріна тута лазиш? – почув він зі спини. Не встиг розвернутися, як отримав удар палицею по голові й простягся у смердючій помийній калюжі. Коли отямився, побачив синє небо, він вже давно туди не дивився, все під ноги та під ноги. Бувало, й щастило: знаходив гривню чи дві, що випали в когось із кишені. На тлі блакитного неба з′явилася якась брудна смердюча хмара, яка поступово перетворилася на смердючу пику конкурента по місцю на смітнику.
– Тута наша територія! Канай звідси!
І недоброзичливець потягнув його торбу з бутилками.
– Це – моє – проскрипіла «смердюча пика».
– Відколупися від мене! Це я назбирав! – заволав Сергій, на що отримав чергового стусана тепер вже ногою. До «смердючої пики» наближалося підкріплення у вигляді шкутильгаючої баби та горбаня з ковінькою. Та він все ніяк не міг звестися на ноги, тому відповзав назад, от тільки це не допомагало. Віднедавна його вправність зазнала втрат. Пролізаючи під вагонним составом, потрапив під колеса, котрі несподівано рушили. Одну ногу висмикнути встиг, а от друга лишилася на коліях назавжди. Як і хто його врятував – не пам′ятав. І тепер, відмахуючись костуром, він намагався позбутися своїх кривдників вже без торби й скарбу у вигляді бутилок. Смердюча, як і він сам, компанія ще трохи його гнала, а тоді, задоволена трофеєм, відчепилася.

***
Віталя йшов із чергової шабашки. Цілий день – «на бетоні», перед очима ще й зараз мерехтів отвір бетономішалки, яку він цілісінький день годував піском із цементом, і чулося монотонне гудіння електромотора. Зайшов до найближчої пивнушки. Дівчина-бармен привітно усміхнулася й повільно націдила кухлик спокусливого напою. Піна гіпнотизуюче сповзала через вінця. Дмухнув. Її пір′їна злетіла й повільно опустилася на підлогу. Перший кухоль погамував, та не загасив того пекла, що вирувало в душі. Барменша наповнила другий, і тут прийшла очікувана нірвана. Він тягнув пиво й підсолождував його гіркоту спогляданням молоденької продавчині з глибоким декольте. Узявши на доріжку ще й пляшку з собою, та підморгнувши дівчині, вийшов на вулицю.
Сонце сідало, та спека надворі стояла нестерпна. Нарешті пиво дійшло аж до ніг і попросилося під кущики. І Віталя покірно пішов на його голос. У дворах вже лягла тінь, не видно ані душі. Він підійшов до чагарників бузку, розстібнув ширіньку й пиво полилося на волю…
Раптом земля під кущем заворушилася і заговорила людським голосом:
– Падло! Ти мене обісцяв!
З-під куща виліз побитий Сергій. Віталя відскочив з несподіванки, та збагнувши, що то просто безхатько, копнув із розмаху його ногою.
– Щоб ти здох! Якого ти тут влігся, вали звідси!
– Ти куди сциш, скотино, – почулося у відповідь, на що безхатько отримав чергову порцію копняка. Нарешті вимістивши свою злобу, Віталя узяв свою пляшку, котру перед тим поставив на лавочці та збирався йти, коли з-під кущів почулося:
– Суко, залиш мені пиво, падло!– Сергій підійнявся на костурі й зробив крок у бік Віталія. Тут у Віталі немов потьмарилося в очах, він замахнувся і з усієї сили вдарив пляшкою… Удар прийшовся якраз посередині тім′я…
Один спалах, мов блискавка, і час зупинився. Сергій мовчки повалився навзнак на землю, костур безпорадно впав поруч. З проламаного черепа біліли мізки й стікали струмочки крові, а очі дивилися у темне вечірнє небо…
…З глибини міста ледве чутно наближалися звуки сирени…