Під чебуречною сиділа тлуста безрозмірна істота з величезними щоками і грузьким тілом. Її майже ніхто не бачив, але багато хто чув. І звали її Чебурюк. Він вмів солодко нашіптувати та вмовляти і вмовляння ці стосувалися виключно їжі. А ще Чебурюк вмів якимось чином підсилювати смаки у своїх жертв. Тільки-но чебуречна відкривалася, як істота вже розташовувалася біля входу й починала нашіптувати перехожим прості, але такі магічні слова.
Ось, до прикладу, йде пухкенька дівчина або чоловік із пивним животиком, і Чебурюк, наперед смакуючи, потирає свої масні мʼясисті руки. Його жертва наближається і потрапляє в зону дії істоти-їдуна. Немов сіті, напускає він на перехожого хмару ароматів, і людина втрачає здатність думати про будь-що, окрім його коронного запаху чебуреків на багаторазовій, перепаленій олії. Жертва потроху сповільнює ходу, це перша ознака, що її кінцівки стали заплутуватися й загрузати, немов у киселі, в масних пахощах. Крок за кроком удавка звужується. Тепер настає черга слухової атаки. Чебурюк наближається до звабленого й невимушено тихенько промовляє прямо у вухо: « – Мммммм, як смааачно пааахне… як яаа давно не їв чебурееееків… навіщо таааак поспішаааати, пора, нарешті, себе побааааалувати…»
Весь прикол в тому, що жертва упевнена, що це її власні думки. І варто людині просто глянути крізь прозору вітрину, як вона повністю втрачає розум і приходить до тями десь за годину на сусідній з чебуречною лавочці з неймовірно надутим животом, масними від олії пальцями й губами і гіркою відрижкою в роті…
Анорексичка Гера поверталася із чергового зібрання свідків Єгови… Вона парила над асфальтом, немов невагомий метелик. Довгі тонкі ніжки невимушено вгиналися всередину при кожному кроці, вона заносила їх наперед, піднімаючи коліна, і повільно, мов під водою, опускаючи на грішну землю. Зранку й до вечора в її роті не було ані рісочки, і цим Гера неабияк пишалася. Вона ледве помічала все довкола, бо витала десь далеко, в нетутешніх світах, а ще у великій залі, яку орендували для свідків їх куратори. В її просторій голові лунали величні гімни про кінець світу й близький рай. « Тааак каааак пааадходять паааааслєднієєє днііііі…», – старанно виводив її голос у просвітленій душі. Зовні це виражалось у невиразному мугиканні, віддалено нагадуючи сигналізацію.
Раптом у її ніздрі ввірвався різкий запах чебуречної. Гера голосно глитнула слину й роздивилася довкола. Складалося таке враження, що хтось навмисне завʼязав їй очі, а тоді різко зірвав повʼязку і перед нею відкрилася якась непристойно-порнографічна сцена. Немов очманіла, дівчина дивилася крізь вітрину, і в її мозку повільно зʼявлялася думка про причину такого різкого запаху.
– Що це так пахне?.. Якийсь далекий запах дитиииинства… Яаак хочееееться тудиии повееернууутись…
Чебурюк знав свою справу і слово за словом підбирав ключики до благенької Гериної душі. Та раптом вона остаточно усвідомила все, на лобі виступив холодний піт, і вона з гордістю завважила у своєму шлунку блювотні рефлекси. Але у шлунку гуло, мов у порожній діжці і дівчина, зібравши по крихті усю свою силу, рушила далі. ЇЇ постать, немов шхуна на слабкому бризі, спроквола віддалялася, так і не спокусившись чарами Чебурюка. Він ностальгійно дивився їй услід, майже закохавшись у її увігнуті колінця і довгий, мов щогла, хребет…
– З нас могла би вийти неабияка пара, – мрійно видихнув їдун.
Зробивши кілька глибоких вдихів з витяжки чебуречної, він пішов по її слідах…
Тим часом Гера, смачно повечерявши половинкою яблучка й прийнявши душ, пірнула у тепле ліжко.
Вона мріяла, що уві сні до неї прийде Єгова і промовить котрусь зі своїх величних проповідей.
…Із пухнастих, мов лебединий пух, хмарин до неї спускався незнаний раніше чоловік…
– Здрастуй, Гера, я прийшов до тебе…
Чоловік був добре засмаглий, мав кремезну статуру, ні, він був просто товстуном, усе його тіло чимось теж нагадувало величезну хмару…
– Як я мріяла тебе побачити, – мрійливо пропищала Гера.
– Я знааааю, – закохано вимовив чоловік, – я прийшов тебе урятуваааати…
По щоці у дівчини покотилася щира сльоза, а пальці затремтіли…
– Вже настав той час? Це армагеддон, і ми підемо по вогняному мосту?.. Ти врятуєш мене від світу?...
– Так, я врятую тебе…
– Як славно…
Гера не зводила з нього погляду, і він дивився на неї очима, немов жаровнями…
– О Єгова, спасибі тобі, що не забув про прастую дєвушку…
– Що за імʼя ти назвала? – запитав хмара-чоловік.
– Твоє імʼя, ти ж Єгова?
– Я справді прийшов тебе урятувати, а імен у мене багато… – пролунало зі хмари-чоловіка.
– Яке ж твоє імʼя? – дівчина благально простягла руки угору…
– Моєеее імʼяааа Чебурюууууук…
Він простягав до неї свої пухкі руки, і в них парували свіжонасмажені гарячі чебуреки…
Гера прокинулася посеред глухої ночі, серце її стрибало, наче крихта на розжареній пательні…Руки липли від поту, ніби щойно тримали масне і навіть без паперу, в який зазвичай загортають смажені пиріжки. У кімнаті стояв густий запах олії… Шлунок звело від судоми, перед очима продовжував стояти все той же чоловік із чебуреками у руках, він шепотів їй дивні заклинання, й до неї долітали уривки магічних звертань: « Піііідииии, пооооїж…Піііідииии пооооїж…Пііііідиии, пооооїж….» За кілька хвилин сон розвіявся, але спати Гера далі не могла. У голові паморочилося, стеля оберталася, немов вертело, на якому смажили величезного кабана, в животі пурхали метелики. Вона встала з ліжка й підійшла до вікна, по темному небу котився величезний надкушений млинець місяця в оточенні безлічі цукрових зірочок. У шлунку почалися спазми, і якби пів яблука було ще там, воно, напевне, попросилося б назад…
Наступного дня Гера ледве дочекалася кінця робочого дня, щоб зустрітися зі своїм наставником ( так називалися більш досвідчені свідки Єгови). Молодий чоловік у костюмчику й краватці терпеливо вислухав її сповідь і прорік:
– Сестро, тебе спокушує нечистий, не піддавайся йому, читай «Сторожову башту» номер 27, там на тридцять сьомій сторінці є пояснення твоїх страждань.
Дівчина, натхненна напучуваннями, верталась додому, та біля чебуречної їй знову стало зле. В якусь мить здалося, що вона бачить того чоловіка зі сну просто у вітрині поміж бутафорських виробів з борошна. Він їв жирного чебурека і дивився на неї. Тоді обтер масні руки об штани і рушив прямо крізь вітрину. Гера побігла. На розі сусідньої вулиці вона боязко обернулася... біля чебуречної було порожньо…
Цієї ночі Чебурюк знову прийшов до неї і вмовляв зʼїсти чебурека. Снилося, що її привʼязано посеред величезної кухні до стільця, навколо стоять громіздкі плити з такими ж величезними сковорідками, і на них досмажуються плескаті чебуреки, пухкі беляші й пончики. Вони поспускали зі сковорідок борошнисті ноги й промовляли. Товсті мʼясисті язики важко поверталися у масному роті, а тому мова здавалася повільною, неповороткою, перемежованою гучним плямканням.
– Піди, поїж, підиии поооїж, пііідииии пооооїжжж, – хором співали вони, немов якийсь гімн. І ось вона раптом опиняється у концертній залі, де збираються свідки. Тільки замість її братів і сестер поруч сидять наповнені мʼясом чебуреки, беляші, пончики, вони засмажені до хрусткої скоринки, а ноги й руки білі, присипані борошном. Вони уважно слухають Шаурму.
– А зараз перед вами із проповіддю виступить наш наймудріший чебурек!
Пролунали оплески і на сцену вийшов усіма шанований проповідник. Він емоційно переповідав біблійну історію про те, як зробив Бог із тіста першого чебурека і чебуречку. І заклав у них доволі свинячо-яловичого фаршу з цибулею, і заповідав їм любити одне одного та не спокушатися іншою начинкою… Гера придивилася до виступаючого і з жахом упізнала в ньому свого нового знайомого. Промовець наказав усім знайти сторінку зі Старого Заповіту, Книгу Буття 1-20. І усі чебуреки в залі почали істерично шелестіти сторінками, кожен намагався знайти це місце першим. І тоді, не чекаючи останніх неповоротких братів, він зацитував: « На початку Бог сотворив небо і …чебурека… І був чебурек пустий і порожній, без начинки... і дух олії ширяв над сковорідкою…»
Гера різко сіпнулася й прокинулася, та останні слова ще лунали в її вухах : «…дух олії ширяв над сковорідкою…» Дух олії дійсно ширяв тільки тепер в її квартирі. Гера відкинула ковдру, всунула спітнілі стопи в пухнасті капці й пішла на кухню попити води. Звичними рухами знайшла склянку, свій основний посуд, й налила з глечика. Повільно ковтаючи живлющу вологу, краєм ока помітила щось неприроднє на своїй плиті. Не допивши воду, різко поставила склянку на стіл й витріщилася на плиту… Там на сковороді лежав румʼяний, ще теплий чебурек. Вона закотила очі. У кімнаті щось із гуркотом упало… На підлозі лежала непритомна Гера…

У двері подзвонили. Гера вже чекала в коридорі на стільці, по шкільному поклавши руки на худі колінця. Вона хутко встала й відчинила. Там стояло двоє поліцейських.
– Добрий день. Лейтенант Неіжсало. Викликали? – На Геру дивилися очі квадратного поліцейського. Дівчина загальмовано вивчала гостя. Тоді перевела погляд на сухорлявого, що мовчки стояв позаду, а потім, щось пригадавши, мов зачарована, раптом запитала:
– А ваше…ваше пппрізвище йяк?
– Хлопець посміхнувся очима й по-армійськи відчеканив:
– Сержант Пиріжок!
Дівчина кисло посміхнулася, підняла очі на стелю...
– Я так і думала...
У кімнаті знову пролунав гуркіт. Наступне, що Гера пам'ятала, були два пиріжка. Перший – пухкий та здоровий , а другий – довгий та тонкий. Вони схилилися над дівчиною, один пшикав на неї водою з рота, а інший намагався підсунути під носа маленьку баночку. Вона перелякано дивилася на їх маніпуляціі , не розуміючи: сон це знову чи реальність. Поступово два пиріжка змінили свої контури й перетворилися на чоловіків у поліцейській формі.
– З вами все в порядку? –запитав сухоребрий.
Дівчина потроху підвелася:
– Він тут?
– Хто? – здивувався чоловік.
– Він проник в мою квартиру...
Чоловіки роззирнулися по квартирі, ніде нікого не було.
– От що, громадянко, – забасив квадратний поліцейський, – не морочте нам голову, що це за вистава?
– Може, вам швидку викликати? – Запитав Пиріжок.
– Не треба, ледве чутно прошепотіла Гера, заберіть там, на кухні, на сковорідці.
Черевань пішов на кухню й вийшов, задоволено ремигаючи великим чебуреком.
Наступного дня Гера вийшла на роботу раніше, ніж завжди, і взяла із собою аж ціле яблуко на обід. Увечері її чекала дорога додому повз чебуречну, міняти маршрут принципово не хотіла, тож мусила мати сили перед вже очікуваною спокусою.
Дівчина занурилася в роботу з головою аж до вечора. В секонд-хенді, де вона працювала, сьогодні був аншлаг, тож особливо перейматися не доводилося. Час від часу повз магазин прокочувалися возики зі знайомим запахом і хтось зазивав покупців:
-– Чееебуреки, пончики, пиииріжки!
Десь у підсвідомості Гера розуміла, що Чебурюк поблизу і спостерігає за нею.
– Хочеш чебурека? – дівчина з острахом обернулася на голос. Це тлуста жінка з повним лантухом накупленого в них товару зверталася до ще більшого синочка.
– Канєшна! – відповів той. І вони поспішили до виходу. Трохи згодом жінка знову повернулася й продовжила порпатися у розвішених сукнях, а опецькуватий хлопчик став між дверей із величезним чебуреком у руках і, смачно жуючи, витріщався на маму, на шмотки, на людей, що намагалися вихопити один поперед одного такі безцінні дешеві товари з Європи, й на Геру, що височіла над цим морем марноти, немов схимник відреченості й остання цитадель, обложена кочівниками.
Але робочий день закінчувався і треба було вертатися додому. Підкріплена цілим яблуком, вона сміливо йшла назустріч життєвим викликам.
Ось попереду замайоріла знайома вивіска й донісся аромат м'яса, тіста й олії. Немов Дон Кіхот на вітряки, Гера зацокала назустріч невидимому монстру.
У голові лунала бойова пісня: " ...в лучах Божьєй слави народ ідьот,
І свєт от Ієгови зємлє прінєсьот..." Вона приготувалася до смертельної сутички із самим дияволом.
– Ну за що ти мене так ненавидиш? – почулося звідкілясь. Дівчина озирнулась, але довкола нікого не помітила.
– Це я, Чебурюк. Я ж урятувати тебе хочу, подивись на себе, ти ж реальне здохля!
– Замовкни, прошипіла Гера крізь зуби.
– Ти з Чебурюком радості спізнай, відкриється тобі небесний рай! – промовив голос.
– Геть із моєї голови! – розлютилась Гера, але нічого не могла вдіяти. Тепер він розмовляв із нею відкрито. Такого повороту вона не чекала.
– Ти на запах прийди до мене, чебурека візьми від мене…
Проспівало в голові.
– Ніколи в житті! – промовила вголос.
– Привіт! – почула знову.
– Це знову ти?
– Ти мене пам'ятаєш? – перед Герою стояв стрункий хлопець у формі.
– Не відповідай, іди до чебуречної, – знову пролунало в голові.
Гера ледве стрималася, щоб не порушити одну з Єґовиних заповідей.
– Ви хто? – вона запитально подивилася на хлопця.
– Я – Пиріжок, – усміхнувся той.
– Не відповідай, – пролунало в голові, – він самозванець!
– Та пішов ти! – вихопилося у Гери.
– Що? – оторопів сержант.
– Та то я не вам, – знітилася Гера.
Пиріжок озирнувся.
– Не важливо. Ви, здається, хотіли мене кудись запросити? – посміливішала дівчина. Вона схопилася за хлопця, мов за рятівну соломинку: тільки не одній, тільки не одній, інакше збожеволію! Пиріжок зрадів такому повороту, і вони пішли в кав'ярню. Пиріжка, як виявилося, звали Зева. Ну насправді батьки, свого часу схиблені на грецькій міфології, назвали його Зевс, але прижилося Зева. Тож і звали його Зева Пиріжок. Вони сиділи у кав'ярні, Зєва пив капучіно, а Гера – фруктовий сік. Дівчина навіть вперше за кілька років скуштувала фруктовий десерт і відчула неймовірний приплив енергії. Чебурюк іще якийсь час чинив героїчний опір у голові Гери, а тоді непомітно зник. А дівчина і Пиріжок іще довго блукали нічним містом і цілувалися під надкушеним млинцем, який знову викотився на небесну сковорідку.
Наступний день був вихідним, тож Гера виспалася досхочу. І нічого їй не снилося, бо Чебурюк зі своїм грузьким тілом задовбався плентатися у хвості закоханих через усе місто.
Поснідавши салатиком(!), Гера була готова до нового дня. Це була неділя, а в неділю її чекало зібрання свідків, а тоді – побачення. Вона йшла на зібрання, але вперше в житті не думала про це, а думала вона про Нього, Пиріжка і не того, що із чебуречної. Тим часом Гера підійшла до зали зібрань , сіла на своє звичне місце й почала роздивлятися довкола. Щось було не так. В голові крутився дивний ледве вловимий спогад-«де-жа-вю». Тим часом солодкаво-правильні обличчя проходили до зали, приторно вітаючись і питаючи одне й те ж "як ваші справи" й відповідаючи "дякувати Єгові, добре". Вона помітила, що всі вони були... однакові. Однаково бліді обличчя жінок в оздобі зачісок і скромних прикрас й однаково пісні обличчя чоловіків, привʼязані до близнюків- костюмів однаковими краватками. За якусь мить Гера побачила, що то й не зовсім люди, а... чебуреки. Тільки не такі, як уві сні, підсмажені, а зовсім сирі. Усі вони були притрушені борошном і готові до обробки. І ведуча Шаурма теж була сира й червоно-смугаста. Гера підійнялася зі свого місця, їй здалося, що уся зала дивиться на неї.
– Господи, та ви ж усі – напівфабрикати! – вигукнула вона і швидко пішла до виходу. У проходах стояли пончики і намагалися її спинити, зі сцени сирий чебурек плямкав осудливу промову. А вона бігла по сходах до виходу, в голові пульсувала одна- єдина фраза: " Тільки не це, тільки не це".
А попереду її чекав Пиріжок Зевс. І вони знову гуляли і вдихали на повні груди літо, і їли пончики з чебуреками, завжди пам'ятаючи про хитрого й ненаситного Чебурюка, на якого може перетворитися кожен з нас.