Гадаєте: ми пережили усі атавізми "совка"? Можливо, ви думаєте, що на восьмому році україно-московської війни мізки в українців остаточно видужали від «совкових» звичок, ставлення до свободи висловлення думок, громадянської позиції тощо? Глибоко помиляєтеся! Зізнаюсь вам чесно, я теж на це сподівався, гадав: нехай неосвічені люди пливуть за інерцією, але, принаймні, інтелігенція має йти попереду суспільства. Як- не-як тридцять років незалежності. Здавалося, за такий тривалий час «совок», мов гидкого таргана, мали би витруїти з мізків та думок. Аж ні! Як виявилося, такий потворний виродок «совєтів» як цензура продовжує своє існування! Його гидкі мацальця гніздяться в запліснявілих душах і відкладають свої личинки, аби передати цю заразу невинним дітям, що ні сном ані духом не чули про те, як «харашо» жилося їх зачумленим батькам. І ось личинка росте й розвивається, і вже підліток з очима зомбі вимахує триколором і знімає відосик, як він сцить на могили українських героїв. Та все по порядку.
Є в Кременчуці така громадська організація – спілка літераторів "Славутич". Зізнаюся чесно, я давненько туди перестав ходити, а тоді ще й комуняку обрали на голову, самі розумієте, брежнєвські замашки ще й зараз, то вже занадто. Але за якийсь час "генсєк устал" і склав із себе повноваження. Буває. Обрали нову голову. Та я вже звик як літератор існувати без спілки, тож і не поспішав повертатися. Та раптом пан Г, так би мовити, колега по перу, запропонував подати свої твори до чергового альманаху. Нічого собі, думаю, не забув! А чом би й ні, міркую собі, одіозні особистості відійшли, "еліта" помінялася, може й справді варто поновити старі зв'язки? З'ясував умови, обсяг. На трьох сторінках формату А-5 не дуже розгуляєшся. А ще й біографічні дані та фото. Тож вирішив подати два вірша. А оскільки й для віршів місця скромненько, то відібрав найважливіші, як на мене, з громадянської лірики. Тим більше, що їх я вже "обкатав" у "Літературній Україні" і неабияк пишався публікаціями в газеті Спілки письменників України. Як на мене, це знак якості.
Та лишень я надіслав свої твори пану Г, як почалося щось зовсім дивне. Кажу йому: я погоджуюсь на друк виключно в авторській редакції. Знаю я цих горе-редакторів, такого навиправляють, що потім за голову хапаєшся. Приміром, було у мене в одному тексті «У неї в роті зранку не було ані рісочки», а редактор візьми та й виправ «рісочки» на «трісочки». То вийшло, що моя героїня полюбляла їсти тріску з дерева. Може, редактор таке й споживав, та моєї героїні це аніяк не стосувалося. А читач-то думає, що це автор, телепень, не знає української мови чи фразеологізмів. – Добре, – каже, – по-дружбі зробимо. Оце людина, кажу собі, такий демократичний, він в моїх очах став іще вищий, ніж був! Та лише побачив, що я подав громадянську лірику, як почав лити на твори багно критиканства! Кажу йому: цей вірш отримав друге місце на обласному тематичному конкурсі " Просто подвиг", – не чує. Кажу йому: « Ці вірші надрукували в «Літературній Україні» та «Антології сучасної української літератури» – ніби позакладало… Каже: нащо ти такі "погані" вірші подав. Але це ж іще не все, після «розгляду» моїх віршів спілчанським "політбюро", було вирішено їх не друкувати, щоб не зіпсувати "ватяний" настрій декого з читачів. А прикрилися дітьми: "Альманах читатимуть же й діти..." Бачте, дітям не треба, виявляється, знати, що в нас йде війна! Не треба їм знати, що війна безжалісна, що декого з їхніх батьків вже нема, і тому їхні матері враз помарніли, не треба їм про це знати! Дітям треба бухати й тупіти в комп'ютерних іграх! А потім ви їм розкажете, як «харашо» було в радянському союзі... Не можна читати дітям вірші, які друкують в "Літературній Україні" й " Антології сучасної української літератури", не можна читати вірші-переможці обласних конкурсів, до кременчуцького альманаху таким віршам – зась!
Ну, не подобається теперішньому керівництву «Славутича» громадянська лірика! Ображає це їх ватяний слух! Ну все ж так добре, квітнуть квіточки, кралі на пляжах он які лежать, світить сонечко, пиши про кохання, природу, що тобі не сидиться?!!
Ось і підкрався з-за рогу смердючий "совок" в іпостасі цензури, бо що це, як не цензура??? І не в радянському союзі, де гноїли Василя Стуса, де вбили Василя Симоненка, де викреслили з літератури Ліну Костенко, Івана Світличного й багатьох інших письменників, а тут, зараз, поруч повзучий совок намагається влаштовувати реванш у вигляді цензури, повертати тупі традиції "одобрямса", бо вони сплять і бачать себе у совіцькому союзі.
– Поверніть нам "совок"! Нам так бракує стійла! – волають вони, – нам аж свербить подякувати "таваріщу сталіну за наше щаслівоє дєцтво"!!!
Позаяк в коментарях одна не дуже шанована мною пані проголосила мій вірш "По кому подзвін?" "екстремістським", дещо додам. Цей вірш було відібрано журі обласного літературного тематичного конкурсу " Просто подвиг" в межах заходів з популяризації українського війська й українського солдата, пошанування подвигу українського захисника й піднесення патріотичних почуттів серед населення. В цьому вірші йдеться про думки й внутрішні переживання солдата, який в будь- яку мить може накласти головою за ваші смердючі дупи. То в мене до вас питання: то для вас український захисник - "екстреміст"???
Ось в коментарях і проявилася ваша "совково-ватяна" натура. Я виявився правий на всі сто відсотків. До такої " екстремістської" дурі міг додуматися лише " гомо совєтікус", створіння минулого століття, так старанно плекане комуністичним режимом. Його старання не пройшли намарне, маємо сучасних "екземплярів", австралопітеків минулої доби. І ці ось дикуни намагаються укласти в прокрустово ложе твори цілої громади. Отакі от "штрихи до портрету".
Дивіться, "славутяни", до чого докотився ваш " Славутич". Невже вам отаке до снаги? Ой, не той тепер "Славутич"...