Жив-був собі червячок. Зелений, пухнастий, кругленький. Він був дуже мирний і добродушний, якщо не враховувати одну дивну рису його характеру – він завжди у всьому сумнівався. Не те, щоб геть-зовсім, безнадійно сумнівався, швидше навпаки, – коли він що-небуть бачив або чув, його несамохіть тягнуло придумати ще кілька інших можливих варіантів розвитку події. Це виходило майже мимоволі, але десь у глибині душі червячок відчував, що в такий спосіб наш світ стане трохи повнішим, довершенішим і менш жахливим.

Як ви вже здогадалися, ця риса характеру доставляла червячку багато неприємностей. Одного разу він почув, як мурашки збиралися в похід на тлю:
– Вони відмовляються платити данину!
– Провчимо нерозумних!
– Зітремо з лиця землі!
– Так їм!
Мурахи галасували і вимахували лапами, жилясті бронзові воїни вже гострили ножі і витісували стріли, коли червячок, що задумливо спостерігав за колотнечею, голосно запропонував:
– А чому б вам не подружитися? Ви їх поїтимете водою, а вони пригощатимуть вас солодким молочком…
Запала непевна тиша. Мурахи поглядали одні на одних, і у повітрі, як сухі гілки, потріскували розряди нереалізованого запалу.
Червячок, що в той час відчув несподіваний наплив натхнення, вже зібрався виповзти насередину і змалювати картини майбутнього щасливого життя, коли йому загородив дорогу найвищий мурах з перекошеним від напруги лицем:
– Ми зараз когось таки зітремо з лиця землі…
Червячок миттю зрозумів натяк і швидко поповз в густі зелені хащі.

А минулого тижня на їхню галявину примандрувала справжня циркова трупа! Жучки-світлячки вилазили один одному на плечі і будували в повітрі колони, арки, мости… Перлина шоу – брунатний коник-стрибунець відштовхувався від землі і злітав так високо, що глядачам паморочилося в голові. Всі верещали від захвату і плескали в долоні.
– А ти чого не плещеш, діду? – спитало у червячка маленьке слимача.
– А чого радіти? Як би він високо не стрибав, все одно опиниться на землі… – відповів червячок і в той же момент відчув, як важка лапа опустилася йому плече. То був жук-рогач – один з охоронців, що приїхали разом з артистами.
– Чи не піти б вам… трохи пожувати трави? – холодно поцікавився рогач, і червячок вирішив не спокушувати долю. Він поплентався додому і там сидів у тиші, сумував та гриз зелені листочки, як свою душу.

А вчора під вечір він зустрів жучка-сонечка. Зазвичай веселе, яскраве сонечко чомусь було сумне, весь час щось бурмотіло і на кожному кроці важко зітхало.
– Чим журишся, сонечку? – захотів його розважити червячок.
– Скоро почнеться дощ, – схлипнуло сонечко.
– Та нічого, після дощу краще світить сонце, – співчутливо зауважив зелений.
– Ти що, не розумієш? Починається період дощі-і-і-і-в, – ледь не розплакалося сонечко.
– Це ж добре, позмиваємо всю пилюку у своїх домівках…
Сонечко подивилося на нього так, що він вирішив більше не продовжувати цю розмову.

І чого я такий? – журився червячок, сидячи вдома. Менше б базікав – зараз би десь гуляв у веселій компанії, а не сидів би сам-один. Тут зовсім не погано, але чомусь сумно…
І він мріяв про гарний досконалий світ, де нікому нічого б не бракувало, круглий і довершений, як яйце-райце.

Аж тут червячок стрепенувся – йому несподівано сяйнула ідея. А давай-но я збудую собі таке житло – світле, кругле і досконале, – подумав він. І зразу ж взявся за роботу, бо був не з тих, що відкладають справи на потім.
Спочатку він висотав красиву світло-кремову нитку, помилувався нею, і почав сплітати з неї долівку, стіни і стелю своєї хатки. Він працював завзято і щасливо, тому робота просувалася швидко. А коли закінчив, то одразу ж заснув, бо добряче натомився.

Чи багато, чи мало минуло часу – невідомо. Червячок спав довго і, можливо, навіть проспав весь сезон дощів. Але ось він нарешті прокинувся, ще трохи солодко подрімав у своїй круглій хатинці, а тоді подався нагору подихати свіжим повітрям і чогось трохи з'їсти.

Він виповз на вершечок травинки, обвів все довкілля поглядом і ахнув. Трапилося щось справді неймовірне – він перестав бути червячком. Тільце зробилося міцним і темним, а над ним розгорнулися розкішні сріблясто-білі крила.

Метелик обережно змахнув ними раз, другий… І полетів! Він летів над зарошеною смарагдовою галявиною, що виблискувала у променях ранкового сонця. Він бачив чудові, різнобарвні квіти – пахучі, солодкі, і їх було багато-багато. Неймовірно багато. Світ справді став кращим, – вражено подумав він, – я недаремно старався.

Від радості він відчув себе богом, що творить новий всесвіт, – так і хотілося гукнути на всю околицю, на всі залиті сонцем дерева і трави, на всі квіти, аж до сизої смужки гір на горизонті:
– Плодіться, розмножуйтесь і заселяйте землю – вона прекрасна!
І відчуваючи непереборне бажання заселяти землю, він залишав їй свої мрії – маленькі відбитки себе, що були схожі на зернинки чи то на сльози.

Він не знав, що коли його життєвий цикл завершиться, пройде багато-багато теплих літніх днів і з відкладених ним яєць будуть вилуплюватися крихітні зеленуваті нащадки, вони почнуть життя так само, як він, – з сумніву.

Він усе життя вчився відкривати двері. Він знав про них все: і яка міцність дерев'яних, металевих чи кам'яних дверей, і в чому перевага неоднорідних дверей над однорідними, і де у них найслабші місця, і яку тактику використати, зустрівшись віч-на-віч з невідомими дверима. Це на той випадок, якщо доведеться їх висаджувати, зламувати або підпалювати, коли не піддасться замок.

Що складніше — двері чи замки — питання спірне. Ніхто з досвідчених не мав на нього однозначної відповіді, хоча воно обговорювалося спокон віків, відтоді, здається, як стоїть світ. Довгими безхмарними вечорами старі майстри, збувшись щоденних турбот, всідалися на дерев'яні лавки обабіч своїх обійсть, невеличкими групками, по троє-п'ятеро, а біля них збиралися спочатку хлопчаки-підлітки, а затим і їхні батьки, друзі, родичі. І починалося…

З того, що вони говорили, можна було вивчити історію всесвіту і проникнути в суть будь-якої речі. Тож не дивина, що молодші слухали їх, затамувавши подих.

Не було питання, на яке вони не знали б відповіді, не було речі, на якій би вони не розумілися.

Одного вони тільки не зробили у своєму житті – вони не були ТАМ. У місці, в якому полягала мета життя кожної істоти. Вони знали, як туди дістатися, які перепони можуть виникнуть на шляху і як їх подолати.

Але вони були з тих, що не дійшли. Бо ті, яким пощастило дійти ТУДИ – вже не поверталися.

Час від часу він дізнавався, що у дорогу вирушав новий воїн з їхнього поселення, і чекав, затамувавши подих, що станеться цього разу. І тривожно билося його серце, коли через тиждень-два воїн повертався знесилений, похмурий і мовчазний. Минало багато часу, поки невдаха мирився зі своєю поразкою, одружувався і заводив дітей. Що ж, як не пощастило цього разу – можливо, пощастить нащадкам…

Він наполегливо тренувався. Щодня, весь вільний час. Він був міцний і витривалий, знав безліч способів, як впоратися з будь-якими дверима.
Він навіть вивчив кілька заборонених прийомів – на випадок, якщо двері все-таки не піддадуться і доведеться пробивати дірку в стіні чи пробиратися через горішнє вікно...

Обачливо обходив стороною дівчат. Вперто обривав будь-які стосунки, що зігрівали йому серце, і відвертався від друзів. В їхньому поселенні були й такі, що не дочекалися свого Птаха… Бо він прилітає тільки до самотніх.

Рік за роком він терпляче чекав. Не приносив додому зайвих речей – тільки те, найнеобхідніше, що можна було взяти в дорогу. Лягав спати, поклавши під голову зібраний дорожній мішок.

І ось Птах постукав. Точніше, навіть не встиг це зробити – тільки вдарив крильми об шибку його вікна і прокричав хрипким високим голосом.

Він вирушив відразу, перестрибнувши через підвіконня на мокру від роси нічну траву і побіг вуличкою рідного селища навздогін за сизо-білою крилатою грудочкою, що показувала йому дорогу.

Прощавайте, – думав він, віддаляючись від притихлих нічних хат. – Може, я ніколи вас більше не побачу, але як я хотів би, щоб так і було!

Не одну ніч і не один день він біг і біг, не дозволяючи собі передихнути. Стійко прорубував дорогу через густий непрохідний ліс. Зціпивши зуби, пробирався через топкі мочари. Неймовірним зусиллям змушував себе зробити наступний крок, бредучи палючою пустелею.

Зараз має відкритися друге дихання, – твердив він собі, коли згасала свідомість і тіло відмовлялося йти. – Я мушу. Це МІЙ Птах, і я нізащо його не втрачу.

Коли попереду врешті з'явилася вода, він кинувся в неї, не роздумуючи. А протилежного берега навіть не видно – тільки маленький сизий клубочок над головою, та й того видно лиш уривками, коли підіймаєш голову від води.

Птах зник за хвилину перед тим, як він відчув під ногами дно. Все ще вишукуючи в блакиті знайому грудочку, він вибрався на берег. Озирнувся – і нічого не зміг розгледіти: середину ріки застилав глибокий туман, берега, від якого він відплив, більше не видно.

Він глянув на нову землю і застиг від побаченого: весь простір, куди тільки сягало око, був заставлений ДВЕРИМА. Ось воно, – подумав він. – Те, ради чого сюди йдуть. Я таки дійшов.

Одне не вкладалося ні в які пояснення: всі двері були відкриті.
Геть усі.
Жодних зачинених дверей.

Вони вільно оберталися на петлях туди-сюди, немовби від подуву легкого вітерцю. Ніяких стін. Ніде. Йди, куди хочеш, куди душа бажає. Куди ж я піду? – тоскно подумав він.

Все, чому він вчився, що було смислом його життя, стало марним. Він ще раз озирнувся туди, де за туманом танули обриси протилежного берега. І з сумом подумав про десятки хлопців і дівчат, які досі витрачають сили на те, чого не існує. Повернутися? – подумав він. – Сказати, що все, чим вони живуть – вигадка?

А хто ж повірить? І як повернутися? В нього тепер немає провідника, щоб потрапити назад. Та й узагалі невідомо, чи існує шлях назад… Він ще трохи постояв, безтямно роздивляючись, як двері погойдуються на петлях, вбитих в одвірки, а тоді…

А тоді він кинувся зачиняти двері. Це неправильно, – кричав він, з зусиллям грюкачи різноманітними дверима – дерев'яними, скляними, армованими. – Не можна так розчаровувати людей! Ви, тупі безмозкі двері, якби ви знали, як ми у вас вірили!

Він довго-довго і наполегливо метався від одних дверей до інших, він працював, аж упрів… Але двері не бажали зачинятися – на них не було замків. Просто не було. Виглядало, ці двері й не здогадувалися про існування таких речей, як замок і дверна ручка. Вони й далі похитувалися туди-сюди чи то від сили вітру, чи то від сили обертання Землі… Здавалося, ось-ось він впаде і помре від безсилля…

– А що ти робиш?

Він здригнувся, почувши збоку приємний мелодійний голос, і озирнувся. Поблизу в одному з дверних проємів сиділа дівчина – сиділа на чомусь такому, що нагадувало гойдалку, – згори до її сидіння спускалися дві зелені шворки, сплетені з листя і квітів.

А сама дівчина… Ось так і мала б виглядати мрія, – подумав він, зачаровано розглядаючи її личко. Тонка, як найдорожчий папір, гладесенька шкіра. По плечах спадають розкішні русяві кучері. Рукою, що наче виточена з білого мармуру, вона тримається за зелене плетиво, а ніжка в шовковій туфельці торкається землі.

– Зачиняю двері, – пояснив він дещо суворо, але лагідно, щоб її не злякати.

Два маленькі темні віночки над її очима на мить опустилися вниз, а затим знову злетіли вгору. В блакитних, як небо, очах відбилося непідробне здивування:

– А що таке двері?

– Ну… це такі заслони в будинку, щоб ніхто не увійшов і не забрав твої речі – терпляче відгукнувся він, дещо дивуючись дівчачій наївності.

– А навіщо комусь мої речі? – ще більше здивувалася дівчина.

Вона не розуміє, – сумно подумав він. – Не розуміє найпростіших понять… Що ж тут пояснювати? Живе собі в гарному світі, гойдається на гойдалочці… І навіть не знає, що таке двері.

– Добре, – сказав він. – Якщо навколо нас не двері, тоді що це?

– Це модуляторні вітряки часопростору, які перетворюють імпульсні коливання матерії під час її трансформації в частоти досягнутого плану на етапах наближення до нуль-фази. Щоб метелики не пошкодили пилок зі своїх крилець, коли входитимуть у стан суперпозиції, – дуже доброзичливо пояснила дівчина.

Він мужньо вислухав її пояснення, докладаючи зусиль, щоб залишатися незворушним. Щоб жодним мускулом не видати того факту, що з усієї її тиради йому зрозумілі тільки вітряки і метелики… Навіть відвів очі, щоб здаватися серйозним.

Якийсь час роздивлявся, як монотонно гойдається на завісах те, що він вважав дверима, і думав про майбутнє. Це нічого, що вона така розумна, – міркував він. – Такій красі можна простити все, навіть розум, – і він зітхнув, відчувши як від її погляду щемить серце…

– Послухай, – сказав він. – Я дуже довго був у дорозі і стомився. Можна у вас трохи перепочити? Покажи, будь ласка, де тут живуть люди.

Два пухнасті віночки над її очима затремтіли і хитнулися вниз. А коли вони знову піднялися вгору, він побачив в блакитних очах вже знайоме непідробне здивування:

– А що таке люди?…