Не припускайся помилок,
Кохаючи надміру.
Мені Амур стріляв у лоб —
Лише подряпав шкіру.

Для любови немає меж:
Ти з Молдови, вона — із Австралії.
Ваші душі з’єднаються теж,
Та найперше, на жаль, ґеніталії.

Революція… Йшов на майдан.
100 одружений. Решта — голодні.
Але ж Ющенко нам обіцяв:
„Ваше лібідо буде уповні”.

Я іду вздовж вашої пам’яти,
На узбіччі людської уваги.
Перехрестями човгаю п’ятами.
Тут не знайдеш нічого, крім спраги.

В синіх вікнах — зелені зорі,
Та до них нас ніхто і не кличе.
Ми на горло назавше хворі,
В нас всякчас дурнуваті обличчя.

Лікуватися треба… Знаю…
Подивлюся на тебе сумно…
І, спіткнувшись об власний сумнів,
Пригадаю про першу суку.

Забирають те, чого не маєш.
Не дають, але ж і ти береш.
Кажуть, що усіх людей єднає…
Я не вірю в солідарність теж!

Рудиментом свободи — біль…
Тут не треба і ворожбитів:
Можна віль-
но вмерти або незалежно (так само) не жити.

Шукав розради у тобі,
А ти брехнею повна.
Я вже підготував топір,
Щоб бельбахи назовні…

Зі шкіри я зробля кисет,
(Либонь, була це щічка!)
Поставлю череп у буфет.
Це буде попільничка.

Злоначинающих спини!
Їм череп об долівку
Розбий, і ремені — з спини,
А із кишок — шнурівка.

Я вмер уже й для власної надії,
Я збився із непевної путі.
І навіть найцнотливіші повії
Вже не дають — тепер уже не ті.
Вже не дають примарної розради,
Тепер лише за смерть —
Життя шматок,

Побитий Колізей і
Автостради
Ведуть не в Рим, сюди — у
Цей садок,
Де крапля крови стала наче вишня,
Де мелянхолія травою поросте,
І де над головою є Всевишній,
Що бавиться у вселюдський вертеп.
А втім, той сад — то вигадка примарна,
Насправді ж там буяв старезний ліс.
А може, то й не ліс, лише савана?
А може, це Андріївський узвіз?
Ні! Гірка Володимирська, напевно!
Парк Слави, я гадаю, десь на схід!
Он бачиш, Лавра засіяла древня,
Її уже й не знаю скільки літ.
Там, пам'ятаєш, нас замкнули у затворах.
За це сплатили ми по прейскуранту.
І чорт із Богом на переговорах
Із нас, дурних, сміялися до ранку.
Моя душа вартує 30 срібних
Іудиних. Така тверда валюта.
Так ціни на життя упали неймовірно,
Дорожчають мобільники і хутра.
Мені така Голгота не під силу.
На, понеси мого хреста хоч трохи,
Ти замісив нас, виліпив із глини,
І порох забереш назад у землю вогку.

Завше пам’ятаю пекла низ.
Все було старанно і красиво.
Ми тоді шукали в лісі хмиз,
Щоб тебе спалити, Пріснодіво!

Ми, друїди, жили у лісах
І не знали Божої науки.
Нас тоді схопив панічний жах,
Коли нам в’язали ноги-руки.

Наші руни спалено дощент,
Наших ідолів повалено додолу.
І у грудях — жар, пекучий щем.
Ти принесла нам Христа і голод.

Бо ж раніше як воно було
Зроду-віку ми — антропофаги,
Цебто їли один одного.
Ти ж заборонила ті розваги.

„Возлюбити ближнього…” Але
Ми ж любили вельми їсти брата,
Знали навіть і старе, й мале:
Їсти треба швидко — ворогів багато…

Але де ж ми зараз?
Жар, вогонь.
Пекло. І чорти нас штрикають списами.
Низпошли нам благодать своїх долонь.
І прикрий нам голі грішні душі картузами!

Не звикла тікати від проблем,
хоч і всі чоловіки уперті.
Походжають з пенісом-мечем.
І розбризкують довкола сонми сперми.

Могла би бути моя,
Але ж вони всі однакові.
Тому ця лебедина мрія
Так само щуки і рака.

І специфіка: вторинний сечохід
(але це якщо без провокацій).
Я не хочу завше бути під

Згубним впливом поведінки домагань.
Силуети мають звук акації
З відголосками пекучих запитань.

Ходять всі хуни з сумками.
Мріють про чисте кохання
і про білого принца,
з яким можна поспілкуватися
про розподіл його багатств,
про гармонію добробуту й митарств,
про армреслінг, війну португальців з курдами,
про рецензію на Третю Книгу Царств.

Майбутні хлопчики, прийдешнії дівчатка!
Ви вже от-от появитеся сміло.
Хоча безкровні ви та ще безтілі,-
Моїм нащадкам мій кінець початок.

Мої нащадки в мене на долоні:
Ковзькі, порські і липкі, мов сироп.
Це, може, донька; може, мій синок
Зникають у міському водогоні.

Нехай вас не впізнають матері,
І хай життя триватиме добу.
Я Богу помолюся:”Хай побудуть!
Хай їх догляне пані Боварі!”

Десь серед молитов і сподівань
Тихенько і сумирно захолону.
Бо ж не життя це, а мерзотна твань,
З якої вже не вирватись полону.

Міняє світ багно і кров на сизий лід,
Ти вже не та, що бачив я і прагнув.
А Сонце зрадило і повернуло знов на схід
І роль повітря взяв на себе вакуум.

Так боляче. Торкнися моїх ран!
Я у клубок мотаю нервочерви.
Та десь у мене був ще тут наган,
Однак рука здригнулася непевна.

Я проколов би серце долотом,
Я б задушив себе в своїй подобі.
По кождій другій спробі я — ніхто,
Тому що лиш одна дається спроба…