Я вмер уже й для власної надії,
Я збився із непевної путі.
І навіть найцнотливіші повії
Вже не дають — тепер уже не ті.
Вже не дають примарної розради,
Тепер лише за смерть —
Життя шматок,

Побитий Колізей і
Автостради
Ведуть не в Рим, сюди — у
Цей садок,
Де крапля крови стала наче вишня,
Де мелянхолія травою поросте,
І де над головою є Всевишній,
Що бавиться у вселюдський вертеп.
А втім, той сад — то вигадка примарна,
Насправді ж там буяв старезний ліс.
А може, то й не ліс, лише савана?
А може, це Андріївський узвіз?
Ні! Гірка Володимирська, напевно!
Парк Слави, я гадаю, десь на схід!
Он бачиш, Лавра засіяла древня,
Її уже й не знаю скільки літ.
Там, пам'ятаєш, нас замкнули у затворах.
За це сплатили ми по прейскуранту.
І чорт із Богом на переговорах
Із нас, дурних, сміялися до ранку.
Моя душа вартує 30 срібних
Іудиних. Така тверда валюта.
Так ціни на життя упали неймовірно,
Дорожчають мобільники і хутра.
Мені така Голгота не під силу.
На, понеси мого хреста хоч трохи,
Ти замісив нас, виліпив із глини,
І порох забереш назад у землю вогку.