Мовчиш? Мовчи. Не треба говорити.
Нехай твій погляд скаже замість тебе,
Що так боїшся ти мене любити.
Боїшся? Ну тоді й не треба!

Ти просто віриш в будь-які кордони,
А я боюсь зробити перший крок.
Невже кохання знає перепони?
Невже ми не почуєм сміх зірок?

Ти хочеш поглядом мене спалити,
А я навмисно не згорю дотла
І буду в твоїм світі жити –
В тобі я Всесвіт віднайшла!

Знайшла, а потім його втрачу,
Такі закони нашого буття.
І, може, ще колись тобі пробачу
За те, що увійшов в моє життя.

А клен, пожовклий і стрункий,
У осені просив руки;
Кохання обіцяв він їй,
Такій прекрасній, золотій.

Готовий був життя віддати,
Щоб цілувати й обіймати
Свою кохану молоду,
Вона ж сказала: «Не піду».

Раптом розсипалось намисто.
І небо не таке вже чисте.
На землю падав рясний дощ,
Стирав сліди з безлюдних площ.

Тут почуття колись ходили,
Та люди їх чомусь згубили,
Залишили лиш у віршах,
Можливо, ще в чиїхось снах.

А клен стоїть, один, самотній,
Ховає сльози у безодні.
І листя падає востаннє,
Бо не здійснилося кохання.

Ховати біль в конвертах щастя
І в невідомість відсилати.
Може, комусь вони й згодяться:
Давно забутим адресатам.

Дивно зникати в тиші ночі,
Зіркам гукаючи «Привіт!»
Вдивляючись у неба очі,
Кричати Долі щось услід.

В храмі розкаюватись слізно,
Спокутувать свої гріхи.
Та все ж таки буває пізно!
Ми щось згубили на віки.

Людство прямує в пекло стрімко,
Не помічаючи межі,
А на душі полинно-гірко,
У серце встромлюють ножі.

Ці сльози не подарую тобі,
Ці сльози залишу плакучій вербі.
Цей дощ, що тікає кудись у пітьму,
У ранену душу на спогад візьму.

Ця пам'ять, вірна й така недоречна,
Знову в минуле верне небезпечно,
Де сніг і туман, де сонця нема,
Де холод й морози, де вічна зима.

Душа, що раніше раділа весні,
Тепер лише бачить стіни тісні.
Щось здавлює серце, тяжке і жорстоке,
Це щось залишає до пекла півкроку.

Той втрачений рай, безтурботність життя
Давно відійшли вже у небуття,
Зостались ілюзії й мрії забуті.
І вічно блукають гріхи у покуті.

Ці фрази порожні нещиро лунають,
А струни гітари печально зітхають,
Мене ти у серці чомусь не зберіг…
Невже знов зима? Невже знову сніг?

Я, здається, кохала колись,
Тільки мрію свою відпустила.
Сльози з неба, мов дощ, пролились.
Я ж усього цього не хотіла!

Так боялася фінішу гри,
Так хотіла його відтягнути.
Ну, давай, свою пам'ять зітри!
Все ж мене ти не зможеш забути!

Я до тебе у сни прилечу,
Якщо крила свої відшукаю.
І зітханням душі прокричу,
І мелодію серця зіграю.

Заспіваю про біль і про втрату,
І про білий незайманий сніг,
Мою долю, ось так розіп’яту,
Щоб ступив на її ти поріг.

Ти втекти навіть не намагайся –
Всі дороги до мене ведуть.
Лиш у піжмурки трішки пограйся,
Мої зорі тебе віднайдуть.

Яка різниця, що я відчуваю?
Тобі до мене все одно віки!
Втоплю самотність я у чашці чаю,
Аби тебе не сплутати ні з ким!

Аби тебе не сплутати ні з ким,
Бо болем заросте моя дорога.
Я ж буду сіять навесні квітки –
Хай цвітом встелиться тривога.

Хай цвітом встелиться тривога,
Печаль розвіється у прах,
А я молитиму у Бога,
Щоб залишив тебе хоч в снах.

Щоб залишив тебе хоч в снах,
Такого ніжно-чарівного,
І ще цілунок на вустах,
І присмак щастя неземного.

І присмак щастя неземного,
Як спогад про останню хміль.
Я обійму тебе, чужого,
Ти поряд, але все ж не мій.

Ти поряд, але все ж не мій,
Обманом серця не зігрієш.
В полоні снів, ілюзій, мрій
Ти, наче марево, зітлієш.

Ти, наче марево, зітлієш,
Укравши в мене трохи раю,
Сердець читати ще не вмієш,
Не знаєш, що я відчуваю…

Це не любов. Це лише шепіт моря.
Це шум вітрів і марево ночей,
Картина, що малюють зорі,
І пошук рідних десь очей.
Це не любов, а зорепад й не більше,
Можливо, падолист, що заважає йти.
А гірше… вже не буде гірше.
У тебе крила! Ти лети!
Це не любов. Просто жартує осінь.
Бродяга-дощ гуляє по землі,
До танцю байдуже запросить,
Можеш сказати йому “ні”.
Це не любов. Це місячна соната,
В якій є ноти з нашого життя.
І ще одна маленька втрата,
І ми блукаємо щодня.
Це не любов, лиш кави аромат,
Гіркої, як печаль, приємної, як ніжність.
Це – щастя, взяте на прокат,
І почуттів якась чарівність.
Це не любов, лиш насолоди мить,
Поєднаної з чистою сльозою.
Вона швиденько пробіжить
Так, як стікає час з водою.
Це не любов. Та вже й не друзі ми,
Бо дружби грань давно переступили.
Стежину нашу заметуть сніги,
Якщо на це їм стане сили.
Це не любов, лиш губ і рук єднання,
І стукіт відчайдушний двох сердець.
Пройняте болем, струн звучання,
А я тікаю навпростець.
Це не любов, а квіти, що зів’януть.
Це випите до дна чарівне зілля.
Стріла, що в саме серце ранить.
Мабуть, це просто божевілля!

Солодкий біль гіркої втечі
Від цього світу я спиваю.
В нічних обіймах порожнечі
Я небо на руках тримаю.

Малюю зорями, мов пензлем,
Зів’ялі пелюстки кохання,
Зігрію серце твоє змерзле
Я відчайдушністю чекання.

І раптом ти повіриш в вічність –
І скресне лід на річці долі;
Зіб’єш віршів моїх ритмічність,
Я більше не захочу волі.

Веселкою для тебе стану,
Промінням сонця чи зорею,
Сніжинкою в руках розтану,
Вогнем я буду Прометея!