1.
П’ятий день осені, п’ятий…
Святом - веселки дуга.
Далеччю ліс розіп’ятий
Тишею вистига.
Тане холодний дух м’яти,
Дихає медом перга…
П’ятий день осені, п’ятий,
Святом – веселки дуга.
Світ би хотів обійняти,
Світ, де верба і куга,
Де повила мене мати,
Рідна моя, дорога,
В п’ятий день осені, в п’ятий…
2.
Не хліб підсмажений, не грінка –
Сухар цвілий на пам'ять йде…
Моя матуся – мудра жінка –
Їх берегла на чорний день.

Вона окрайчики збирала,
На комин клала чи на піч.
Моя матуся добре знала
Голодних літ холодну ніч.

Як споночіє, прийде з праці
Натомлена, та ж несумна.
- Несіть сухарики!
- Потапці!!!
Як вміла готувать вона!

Відмочить у водиці трохи,
Додасть олійки. В міру – сіль.
О ті напівголодні роки,
Коли наїдку тільки-тіль…

Нам смакував гарбуз печений,
Узвар на юшці з буряка.
І лиш на свята – хліб свячений…
Хто ж буде часу дорікать?

Одні новий світ лаштували,
Щоб іншим він огнем горів,
Щоб ще не раз ми скуштували
Потапці з цвілих сухарів.

3.
Ми за рікою ранком в полі
Стаємо хвацько на рядки
І, як дорослі, звично полем
І прориваєм буряки.

Через годину ломить спину
І руки терпнуть, як на зло…
На полі клином журавлиним
Іде за мамою село!

Спішить за нею наша мрія –
І нам би так хотілось теж.
Ген-ген хустинка майоріє –
Хіба ж її наздоженеш?

Повиростали. І дороги
Пішли від поля і ріки.
А мама на рядках тих довгих
Сапає наші буряки.

4.
Незрадливе лагідне плече…
Прихилю утомлене лице –
І мене укотре зрозумієш,
Як це ти лише єдина вмієш.
І мій розпач, і мою поразку
Зцілить мудра, зцілить добра ласка.
Що не слово – то вода жива.
Хто ж за нас ще так пережива?!
Доторкнеться рідними руками…
Сили набираюсь біля мами.
5.
Аж на шлях матуся вийшла,
Як ішов у світ.
Біля плоту юна вишня
Встигла посивіть.
Легкома матуся вийшла –
До цих пір стоїть!

6.
Вже й хата ось – у вишняку!
Солдату радо двері скрипнуть.
А в мами тихо очі скрикнуть
Й півні злетять на рушнику.

7.
Коли в селі дорідним колосом
Духмянять сиві вечори,
Співаю з мамою в два голоси,
Як за юначої пори.

Пливе мелодія довірливо
І живить, мов жива вода.
Давно матуся стала білою,
А як співає – молода!

Цвітуть з очей барвінки веснами
І тихо світиться лице…
На серці трепетно і весело,
Коли я згадую про це.

А пісня десь вже – за левадою
Несе і втіхи і жалі.
Приїздами не часто радую
Рідненьку в отчому селі.

Але як випада навідати
Нагода щедра в дні ясні,
Мене стрічають очі віддані
І щирі мамині пісні.

8.
А ти для мене завше є взірцем
У доброті і ніжності своїй.
Твоє лице, мов різьблене різцем,
Палив мороз, обвітрив суховій.

Твого життя згорьований сувій
У Заоскіллі ткавсь і за Дінцем.
Матусенько, не старій, не сивій
І не нездужай – прошу лише це!

Ти стільки літ сапала і косила,
Що виробились руки, вийшла сила,
І обважніла одіж на плечах.

З удосвіта клопочешся до ночі,
Немов все-все переробити хоче
Твоя душа з утомою в очах.
9.
Могилу риють п’яні копачі,
Морозне сонце гріє купу глею.
Невтішно плаче янгол на плечі
За мамою моєю.

Безсилі,
Запізнілі всі слова
В лещатах болю і глухої скрути.
У вічність домовина відплива,
А маму звідтіля не повернути.

Горбочок
Над могилою росте,
Ховає рідний усміх, щедрі руки.
Печально-білий слобожанський степ,
Опечалені і діти, і онуки.

А моторош у сурмі сурмача
Од цвинтаря веде мене до хати.
І тулиться з небесного меча
Матусин лик –
Повік не одірвати.