Бигборды словно в альбоме марки.
На асфальт, где отросли тени-бороды,
Ночь оседает мутной заваркой
В огромном чайнике спящего города.

Чуть шевельнешься – весь потный, жарко.
Злая ирония лета – соленый чай.
Филателист-невидимка марки
Перебирает, под нос что-то бормоча.

Залит жарким солнцем кладбищенский сад.
Деревья недвижимы, деревья спят.
Вздымается мерно во сне их листва,
Дыханье зеленое слышно едва,
Обмякли затекшие за день бока...
Баюкает сад жужжанье жука
И шепчет трава из могильных щелей
Истории жизни лежащих под ней.
В засохшем букете пристроилась мышь...
Которую ночь ты, старушка, не спишь?..
Не надо, не плачь ты о ближних и дальних.
Смотри - золотая досталась им спальня!
Сад наливается тяжестью сладкой,
И клонится ветка к тебе на оградку.
Ей райские снятся сегодня сады,
Где нету могил и где вдоволь воды,
Где золото льется прохладою поздней...
Сквозь сон улыбнется она красной гроздью,
И ягода капнет на камень-подушку,
Смочившись слезою усталой старушки.
Не надо, не плачь. Посиди, отдохни,
Гудящие ноги в траву протяни.
Чуток потерпи, уж недолго осталось,
Пока одолеет совсем их усталость.
Тогда ляжешь ты в земляную кровать
И будешь, забыв обо всем, спать, спать, спать...
Рябина взойдет из расправленных плеч
И сон твой последний здесь будет стеречь.

Ты появляешься, когда я исчезаю.
Пока я есть, ты наблюдаешь из тени.
Мы как кусочки двух разбросанных мозаик -
В себе не сходимся и для себя "они".
Не разомкнуть несуществующего круга.
Но, мимоходом встретясь в точке светотьмы,
Все "я" и "ты", друг в друге отыскав друг друга,
На миг сцепляются, и оживаем "мы".

Мігрень наче цвях. Від пігулок
Ефекти хіба що побічні.
У фобії темний провулок
Відмінки проковзують кличні.
Як ляпас пронизливе світло -
Єдиний нічний порятунок.
Безсоння під ним рясно квітне.
Вистрибуючи з очей лунок,
Де дихати їм нема чим вже,
Сни на блідім б'ються обличчі.
Вологе воно - ніби свіже.
Судоми йому дуже личать.

Стрелки, лицо циферблата рябя,
Отсчитывают по секундам тебя,
Отмеривают миллиметры, любя,
На новые пояса время дробя.

Так в цикле твоем радуясь и скорбя,
Я жду, пока снова начнет бить тебя.
Стрелки, лицо циферблата рябя,
Вязнут в морщинах, ритм губя.

Хто був у неї замість брата?
Липневий квіт, блідий світанок
І ті слова, що наостанок
Ховала нишком під церату.

Хто був у неї замість сестри?
Почута пісня десь, дорога,
Прозора далечінь волога,
Що мрією та вітром пестить.

Хто був у неї замість... Кого?
І чи сама була?.. Це літо,
Дощи, дороги, сум і квіти
Замкнулися в примарне коло.

Я вошла в тебя, как в траву,
В яркую, сочную такую,
Что казалось – не наяву.
Каждый стебель пел поцелуем
И тянулся, раскрывшись в ветвь,
Когда мимо я проходила,
Его робко запечатлеть
Хоть на краешке платья милом.
Я дышала в полную грудь,
Звенел воздух, росой насыщен…
Я надеюсь, когда-нибудь
Кто-то эту траву отыщет,
Кто-то так же, как я, войдет
В ее зелень, как в сон чудесный,
И в душе, что она так ждет,
Зазвучит поцелуя песня

Холодні руки і німі вуста,
Відсутній погляд, очі тьмяно-дивні.
Так, принце, тебе збуджує кришталь,
Жадаєш лише мертвої царівни.

Застиглі груди і бліда краса,
Прозорі лінії, неначе з криги -
Перед тобою із пітьми звиса,
Очікуючи байдуже відлиги.

Танцюють снігу часточки між вій,
Цнотлива шия в крижаних брільянтах.
Принце, радій! Цей витвір смерті твій!
Ти перший зірвеш білу цю троянду!

Торкаєшся замерзлої руки,
Де довгі зими пульс уже не б'ється -
І пальці, нечуттєві і крихкі,
Жахливо-солодко тобі стискають серце.

Ти пестиш плечі, що дзвенять, мов скло,
З-під інею мережива звільняєш,
Та груди, що глибоким сном скуло,
Позбавити від чар не поспішаєш.

Така холодна, вічно молода
І непритомна, вабить вона дужче,
У сяйві вся, що крига відкида...
Стоїш над нею, про усе забувши.

Столітній холод, вибравшись з труни,
Потроху заплітає тепле тіло...
І смерті сонне дихання п'янить,
Туманячи лице прекрасне біле,

Чаруючи і кличучи... І ти,
Напівзакляклий, хилишся до нього...
Ні, принце! Але ти уже застиг,
Припавши до обличчя крижаного.

Ти захолонуть дав своїм вустам,
Перш ніж проклятих вуст торкнутись ними.
О принце! Ошукав тебе кришталь!
Ти вічно спати будеш сам віднині

І стерегти кохану у труні
Вірним шматком бездиханої криги
І разом з нею в кришталевім сні
Очікувати байдуже відлиги.