Холодні руки і німі вуста,
Відсутній погляд, очі тьмяно-дивні.
Так, принце, тебе збуджує кришталь,
Жадаєш лише мертвої царівни.

Застиглі груди і бліда краса,
Прозорі лінії, неначе з криги -
Перед тобою із пітьми звиса,
Очікуючи байдуже відлиги.

Танцюють снігу часточки між вій,
Цнотлива шия в крижаних брільянтах.
Принце, радій! Цей витвір смерті твій!
Ти перший зірвеш білу цю троянду!

Торкаєшся замерзлої руки,
Де довгі зими пульс уже не б'ється -
І пальці, нечуттєві і крихкі,
Жахливо-солодко тобі стискають серце.

Ти пестиш плечі, що дзвенять, мов скло,
З-під інею мережива звільняєш,
Та груди, що глибоким сном скуло,
Позбавити від чар не поспішаєш.

Така холодна, вічно молода
І непритомна, вабить вона дужче,
У сяйві вся, що крига відкида...
Стоїш над нею, про усе забувши.

Столітній холод, вибравшись з труни,
Потроху заплітає тепле тіло...
І смерті сонне дихання п'янить,
Туманячи лице прекрасне біле,

Чаруючи і кличучи... І ти,
Напівзакляклий, хилишся до нього...
Ні, принце! Але ти уже застиг,
Припавши до обличчя крижаного.

Ти захолонуть дав своїм вустам,
Перш ніж проклятих вуст торкнутись ними.
О принце! Ошукав тебе кришталь!
Ти вічно спати будеш сам віднині

І стерегти кохану у труні
Вірним шматком бездиханої криги
І разом з нею в кришталевім сні
Очікувати байдуже відлиги.