- 1 -

Зевса дочка, Афродіто безсмертна,
Золотої омани наводячи плетиво,
Зглянься, володарко: дух мій слабкий,
І без того він хворий.
Тільки приходь, як бувало раніше,
На допомогу, пісню мою величальну
Почувши, що її я тобі посилала
У сяйво Олімпу.
Кинув батьківську домівку,
Ти колісницю
Запрягала швидкими птахами,
Огинаючи чорную Землю.
Мчала ти
Крізь світ серединний,
Щоб зійти до страждання мого,
Посміхнувшись осяйно:
«Хто насмілився, люба Сафо,
Помутити твій розум,
Ніжний дух розладнати
Та примусити члени тремтіти?
Чим Пейто тобі в справі кохання
Зарадити зможе?»
А й насправді: Сафо
Хто спричинив страждання?
Якщо зустрічі він уникає, то скоро
По п’ятах буде бігти за мною він,
Гнаний жагою кохання.
Був скупцем — обдарує кохану з лихвою,
Був байдужим – займеться жагою,
Бо зі мною, Богине Кохання,
Будешь ти у союзі...

- 2 -

Немов би рівний міг би сидіти з богами
Той, що, цитру солодкоголосу слуха
Й не дивиться на тебе майже,
Зайнятий якимись там думками…
Язик мій бозна що плете: в п’яниць
Не може бути гірше. Під шкірою тонкою
Швидке збігає полум’я. И слух мій
замкнено для звуків.
Так весело сміється, так недбало
Поправляє пасмо. У мене ж — серце
Тріпотить у горлі. Зустрінуся з твоїми я очима —
Зір мій меркне...
А по щоках — струмочки поту.
Але тремтіння не здолати.
До сьогодення сміливішою була я
Смертних багатьох.
А зараз я — блідніша
За оливу лунну…
І нетерпіння спалює…
Хай тебе теж
Любов’ю покарають боги…

- 3 -

На повний Місяць
І зірки гудуть, як бджоли.
Але вони до вуликів своїх
Вертають згодом.
Лише самотній Місяць
Висріблює околиці
Блідим пилком...

- 4 -

Збуривши небеса, тріпоче вітер
Сонних яблунь крони. До ночі чутний
Довгих крапель шурхіт.
З тремтячого від прохолоди листя
Дрімотливість стікає...

- 5 -

О, прийди, Кіприда! Та плавним рухом
У золотії кіліки нектарів суміш,
На пірах настояних, розливаючи,
будь віночерпієм!

- 6 -

А тобі на жертовнику залишу
Білосніжної кізочки дим летючий...

- 7 -

Холодніше за тіні
Високий дух мій
Від простертих крил...

- 1 -

Дерево вступило у долоні мої,
Деревні соки піднялися по жилах моїх,
Дерево проросло в мою грудь —
Та вниз,
Гілки ростуть із мене, подібно рукам.
Дерево - це ти,
Мох - це ти,
Ти - фіалки та вітер над ними.
Дитя в небесах високо - це ти,
И все це – немов би
Глупота цілого світу…

- 2 -

Цей човник з дерева шато,
Й краї його оздоблені магнолією.
У музик – флейти,
Всипані дорогоцінностями,
Й сопілки із золота.
Цей човник - заповнено до країв,
Й багаті вином тисячі келихів.
Ми веземо с собою дівчат, що співають.
Ми пливемо за течією.
Нам не вистачає для повного щастя
Тільки флагштоку
З жовтим лелекою…
За білими чайками
Летить армада наша
І пісня Кутсу
Плине разом із сонцем та луною.
Розбиті на тераси землі палацу Кинг Со,
Тільки безплідні поки що пагорби його.
Але ж опускаю пензлика на цей човник я,
Примушуючи вібрувати п’ять вершин,
І насолода в цих словах,
Насолода блакитних островів.
Й покине все це слава
Тільки якщо води ріки Хан
Потечуть назад, на північ…

- 3 -

…І в смутку я в Імператорських садах
В очікуванні дозволу писати…
І дивлюся я на ставок дракона:
Кольору плакучої верби вода,
Декілька зблисків неба в ньому,
Чую ізнов п’ять сплесків на ньому
Від голосів солов’їв
Безцільно співаючих…
Західний вітер приносить зелений колір
На острова трави на Є Шу.
Пурпурні будинки та малинові
Сповнені весняної м’якости.
У південній частині ставу
Кінчики верб напів-блакитні,
І блакитніші, ніж
Клубок їх гілок нижче над ством.
Навпроти нібито із палацової парчі
Лози винограду у сотні метрів завдовжки
Звисають вдовж
Вкритих різбленням перил
І високо над вербами
Чудові птахи співають один одному
І слухають, плачучи –
«Кван, Куан...» -
Заради Вранішнього вітерця…
А вітер сам себе в’яже у вузол
Блакитнуватих хмаринок та мандрів.
Над тисячами воріт,
Над тисячами дверей –
Звуки весняної пісні…
Імператор зараз в Ко.
П’ять хмаринок пливуть у височині,
Яскраво-білі у пурпуровим небі.
Солдати імператора виступають
Із золотого палацу,
Їх лати блищать.
У всипаній дорогоцінним камінням кареті
Виїздить імператор
Обдивитися свої квіти.
Він прямує в Хори
Поглянути на лелек,
Що хлопочуть крилами
На вітру…
Він повертається повз скелі Сі,
Щоб почути нові мелодії
Солов’їв,
Що змішуються із
Звуками флейт…

- 4 -

Я б занурив себе у дивне:
Зручності грудою нависають наді мною
Та душать!
Я згораю, розчиняюся у кип’ятку
Без нового:
Без нових облич та міст.
О, геть звідси!
От усе, чого я хочу -
Ввібрати інше.
И тебе,
Любов моя, жаданіша над усе!
Чи мені ненависні усі стіни, вулиці
Й каміння,
Тумани й топила, уся мгла
І усі шляхи машин?
Й для тебе
Хотів би я струменити над собою
Водою.
У такий дализні звідси
Трава и низькі поля, пагорби
И сонце.
О, вже вистачить сонця!
Геть! Один, не тут,
Серед чужих людей!

I

Мороз надвечір. Дух м’ясний
У змерзлому провулку лине.
Шість годин.
Недопалок старої днини…

Мрійливо протяг із дощем
Здіймають вихор
У тебе під ногами
З газет, що звикли
Злітатися з пустих зупинок…

І мідне світло
Пролили у зливу вікон склянки,
Із клячею у такт кабріолет
Протанцював вигадливий канкан,
І ліхтаревий спалахнув фонтан…

II

Дзвінок мою свідомість збурив,
Дохнув світанок перегаром,
Сусіди, скупчившись у пари,
По темних вулицях понуро
Йдуть до кав’ярень навздогад.
Звичайний маскарад.

У цю примарну рань
Нестерпна думка: сновигають руки,
Що відкривають сотні штор навкруги
В грошових номерах.

III

Ти плед відкинула на підлогу,
І, лежачи на спині, дрімала;
У хворобливій ночі підстерігала
Стада вискалених тіней,
Що скупчувалися по кутках,
Що саме душу і складали…

Коли ж цей світ прийшов до тями,
Й крізь жалюзі промінчик вкрався,
Й пташиний лемент увірвався
В твою свідомість; місто сну
З зусиллям визнало себе на дотик.
Рій бігудів змахнувши з подушок,
Ти ноги скинула з дивану
І занурилася в оману
Звичайної роботи…

IV

Душа ширяла в небесах,
Над каменем міських площин,
Булижник башмаки терзав
В чотири, в п’ять і в шість годин;
А перехожих пальці й очі
Брехню газет перебирали:
У звалищах сміття шукали
Істини. А вулиці міські
Висотували фарш людський.

Я марив жінкою, і в час оцей
Чіпким видінням оповитий:
Бездонних лагідних очей
Занурений у смуток погляд світлий.

Кумедно? Смійся та годуй
Прохожих з рук;
Так обертаються світи, немов
По пустирю в танку кружляє
Свята любов.

Прошёл январь - и больше нет тюрьмы.
Нет больше коридоров, стен и камер.
Прошёл январь - и вдруг остались мы
Наедине со странными стихами.

И мы глядим, как вместе с январём
В неведомые дали ты уходишь.
И, жизнью заключённые, поём:
"Один из наших братьев на свободе!"

Вот ты уже ступил через порог,
Вот за собой закрыл тихонько двери...
Толкаясь, мы спешим смотреть в глазок,
Срашась невозвратимости потери.

Глядеть на снег - невмоготу глазам.
Вот-вот непрошенные слёзы брызнут.
А ты, лицом поворотившись к нам,
Глотками пьёшь ещё причастность к жизни.

И как во сне, за чередою лет,
Бредёшь задумчиво без финиша и старта
В ту дальнюю страну, где больше нет
Ни января, ни февраля, ни марта...

(1996)

- 1 -

Знов живемо на березi заливу.
I хмари пропливають понад нами.
I сьогоденний гуркотить Везувiй.
Й пилюка осiдає по провулках.
Й шибки тоненькi звично деренчать.
Й нас, при нагодi, поховає попiл...

Так я хотiв би
В той останнiй час
Приїхати до тебе на трамваї,
В дiм увiйти...

Якщо ж через безодню лiт
Приїде хтось розкопувати мiсто,
То я хотiв би,
Щоб мене знайшли
Затиснутим в твоїх палких обiймах,
Засипаного попілом новим...

- 2 -

О, як ти спорожнiв!
В жовтневiй пiвiмлi
Прозорiсть так примарно садом лине,
Де листя тягнеться до Матiнки-Землi
Безмежним тягарем гiркого тлiну.

До чого ж ти нiмий!
А фатум твiй невже ж
В моєму фатумi передбачає виклик?
I гул плодiв, що їх не вбережеш,
Як стугiн дзвонiв,
Чи тобi не звиклий?

Величний саде!
Дай моїм словам
Дерев кружляння,
Iстини кружлiння,
Де б я, подiбний вигнутим гiлкам,
Передчув в би сутiнь сподiвання!

О, як дiйти майбутньої весни
Деревам та душi моїй журливiй…
Бо вже нема плодiв твоїх рясних
Й лише спустошенiсть твоя правдива...

Нi, треба їхати.
I хай мене везуть
На край землi вагони довжелезнi.
Мiй шлях земний
Й твоя небесна путь -
Вони тепер
Тотожно-величезнi...

Бувай, мiй саде!
Пам'ять вiдлiта...
Плекай серпанок у своїх лабетах.
Величний Саде -
Гублячий лiта
В гiрку iдiлiю поєта...

- 3 -

Вже сiчень вмер з мурами в'язниць
I я почув тужливi спiви в'язнiв,
Що линуть у цеглянiм сонмi камер:
"Один з братiв гуляє вже на волi..."

Ще чуєш ти журливi спiви в'язнiв
Й наглядачiв мовчазних тупотiння,
Ще сам спiваєш тоскно та безмовно:
"Бувай, мiй брате..."

Зверни обличча до вiкна,
Ковтками пий iще повiтря тепле...
Я ж плентаюсь замислено iзнов
Iз допиту на допит
Коридором,
У той далекий край,
Де бiльш нема
Нi сiчня вже,
Нi березня,
Нi червня...

* * *
Душа - то рiчка.
Пам'ять - береги.
А спогад - пoнад рiчкою оселя.
Пливеш i бачиш:
Селища, снiги,
Мiста, веснянi хащi та пустелi.

А у твою хатину я завжди
Могла, як до домiвки,
Повернутись:
Ввiйти, зiгрiтись,
Випити води,
До тебе пiдiйти
Та пригорнутись...

А зараз -
Чом на ганку я стою?
Чом дверi замкненi
I не ввiйти?
Невже ж i пам'ять
Сивую мою
Покинув ти?

***
А свiт зненацька збожеволiв
I я також разом iз ним.
Земля здригнулася вiд болю,
Вiдчувши доторки вiйни.

Земля вжахнулася, бо дiти,
Що завше гралися з вогнем,
Зумiли врештi запалити
Щось невимовне, щось страшне...

А свiт зненацька збожеволiв
I ми разом iз свiтом теж.
Затьмарилися нашi долi
У попелi близнючок-веж.

Передчуттям душа затерпла
I серце вражене болить:
Яка ж ти лагiдна i тепла -
Життя передостання мить...

* * *
Степ вистелює пiд ноги
Рiзнобарвнi килими.
Рiдний степ!
Але ж вiд чого
Квилить серце:
"Звiдки ми?"
Квилить серце:
"Де коріння
Роду, племенi, життя?"
Квилить серце:
"Чи ж ми виннi,
Що немає вороття..."

* * *
Хай моє тiло порається звично
Серед марноти зайвого життя:
Немов у вирiй, мрiя мене кличе,
Народжуючи дивне вiдчуття.

Менi здається, ген, за небокраєм,
Є незбагненнi сонячнi свiти.
Мене одвiку доля там чекає,
Та, за якою довго треба йти...

О, зваба зваб - шляху тремтливе лезо,
О, прикрощi - буденностi полон.
О, днi мої - тужливо довжелезнi,
О, рятiвне занурення у сон...

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

Тонкий,
Ледве помiтний порох
Моїх померлих iлюзiй,
Ширяє
У сонячних бризках
Прозрiння.

Душа,
Сповнена тими бризками
Та осяяна їхнiм золотавим
Свiтлом,
Конає
Вiд зайвого клопоту
Страждання...

Куди втiкає час стрiмкий,
Куди втiкає?
Як плин бурхливої рiки -
Не зволiкає.
Менi надiї не лиша,
Не має жалю,
I схожа зранена душа
На чорну палю...

Чому ж смiється час стрiмкий,
Над чим смiється?
Мов дзвiн веселої рiки
Крiзь мене ллється.
Мов дзвiн жагучої весни,
Мов дивний спомин -
I залива мене ясний
Зелений повiнь..

А сiм'я у нас, Тарасе,
I нова, i вiльна!
Тiльки ж ти до України,
Придивися пильно,
Придивися! I якщо ти
Iз неба побачиш,
Яка доля в нас убога
Та життя собаче,
Та яка в нас Україна
Скривджена, обдерта -
Схочеться тобi, напевне,
Другий раз померти!

Знов пани у нас, Тарасе,
Хижi та пихатi.
Їм од жиру не сидиться
Знов у рiднiй хатi -
Їдуть вчитись до америк,
Францiй та германiй
Як з народу витягати
Шеляжок останнiй.

Знову мати молодая
Iз своїм дитятком
Рученята протягають,
Не маючи гадки,
Що вони сьогоднi стали
Непотрiбнi! Зайві!

Тiльки сонечко,
Як завше,
Сходить в тихiм сяйвi...

Люблю стару
Та молоду водночас площу,
Її безмежність,
Небокраїсть,
Лункість,
Тощо.
Її просякнута дощем
Позачасовість -
Тужливий щем,
Затятий біль,
Одвічна повість...

…Минула тисяча років.
Примара Золотих Воріт
Стовбичить нащось
Посеред
Безладдя вулиць…

…І над безоднею часу
Завис у розпачі
Міст,
Що нікуди більше не веде…

…Ба ні, веде.
У той бурхливий час,
Що вже пішов,
Але
Крізь мене
Безупинно плине…

…Минула тисяча років.
І Ярославів ВАЛ
Розмили у КАНЬОН
Людські потоки…

…Потоки, що,
Стрімливо, звідусіль,
За звичкою течуть
До Золотих Воріт…

…Течуть і тчуть
Бетонний лабіринт
Наземних вулиць
І підземних колій.

…Залізні хробаки
Очима сяють
Та летять крізь Гору,
І тисячі облич
Примхливо миготять
У жовтому тумані
Швидкоплиння…

…Ще сплине тисяча років.
І лункими підземними шляхами
Ніхто вже не піде…

…Примара Золотих Воріт
З мостом,
Обгризеним чудовиськом часу,
Стовбичитиме тоскно
Посеред зеленої пустелі…

Не переймайся,
Всі ми помремо
Та зберемося там,
За небокраєм
В новому сенсі...

Туга серце крає?
Не переймайся!
По життю йдемо,
Як міфи про довічну Ненсі,
Як міфи про мафусаїлів,
про незбагнені інтелектом цілі,
Про смак надії на...

...На що, скажи?
На вічність?
На зупинку на межі?

Не переймайся!
Щемлива весна
І ТАМ тебе інакшого дістане!
І хай життя твоє
Невпинно тане -
Воно чудове
Як келих
Незбагненого
Вина...

* * *
Тужливий прадiд мiй,
Нескорений спiвець,
Буває так, вiзьму
Я твiй Кобзар у руки
I по землi iду
З тобою, навпростець,
I знов твої переживаю муки,
Немов свої...

Учитель дорогий,
Я бачу на зорi,
Як в море-океан
Моя земля втопає.
Гадаєш, то - вода?
Нi, сльози матерiв -
Солонi та гiркi,
Ти куштував, ти знаєш,
Якi гiркi...

Спитаєш ти, чому
I досi стiльки слiз?
Це тому, що твої
Не справилися мрiї.

Вже гасне день новий,
А що вiн нам принiс?
Мiж пальцями спливли
Блакитнiї надiї,
Мов та вода...

...Край мiста. Житловий масив.
Каньйони вулиць обриваються у степ.
Вночi зiрками вiкна мерехтять, -
Запитують про щось величний Всесвiт.

Мiй поверх - сьомий.
Нащо вiн мене щоночi вiдриваэ вiд землi,
Пiдносячи до сяючого неба?

А мiсяць - наче НЛО -
До себе тягне, пропонуючи квиток
На свiй старий, як свiт, атракцiон,
В якому моркву їсть вухастий заєць,
А дiвка коси зорянi плете,
Та стрiчку iз Чумацького Шляху
Вплiта, немов вбирається на свято.
Що дiвцi?
Вiчна доля їй - з косою поратись...
А я дивлюся вниз -
Туди, де темний простiр степовий,
Обмежений рожевим небокраєм.

Курганiв груди випнутi до тих,
Хто хоче материнського тепла
Та пам'ятi напитися досхочу.

Степ марить. Бачу його сни,
Але здається, що вони - мої...

...Вози, погано змазанi, риплять.
Жахаючись чогось, фуркочуть конi.
Чутливi кози увi снi тремтять
I вуха нашорошенi стримлять
У псiв сторожових.
Шакали скиглять.
У возi плаче немовля,
I мати бавить колисанкою його.
Вовтузяться пiд возом молодi,
Та гримає на них старезна баба.
Пригасле часом вогнище димить,
Й вiдлунює тужливо у ночi
Безмежна, як степовий простiр, пiсня...

Та раптом - наче землетрус,
Здригнувся Всесвiт от незлiчених копит.
Орда - як повiнь. Стрiли - наче дощ.
Зловiсний виспiв тисячi рканiв.
Сирої кровi пахощi важкi,
Розпачливий багатогласний зойк,
Та радiсний перегук переможцiв...

...Свiтанок.
Тиша у степу.
Грайливий вiтер розкуйовджує полин.
Нiде нiкого,
Тiльки вдалинi
Хмариною у просторi прозорiм,
Летить за обрiй скитськая орда,
Напризволяще кинувши мене
У вiчному полонi
Жилмасиву...

* * *
Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

***
Пустеля.
Марево часу.
Гранчастi груди пiрамiд
Годують пам'яттю нащадкiв
Та зберiгають по кутках таємних
Життя примхливим тiням фараонiв...

Степ.
М i с т о.
Марево часу.
Iржавi груди териконiв
Годують пилом городян,
I бережуть пiд тягарем породи
Життя тужливим тiням вуглерубiв...

* * *
Серед бiлого мороку
Передвiчного сну
Ненародженого,
Незбагненного Всесвiту,
Менi раптом наснилося
Миготiння зiрок
На небесному тлi
Та свiтанку пробудження...

Менi раптом наснилося
Мого серця биття
Та шугання в кровi
Незбагненної пристрастi,
Доторкання долонями
До гарячих долонь,
Щем усмiхнених вуст
Та очей неприборканiсть...

Менi знову наснилося
Iснування людське.

Яка дивна мара!
Яка згубна iллюзiя!