I

Мороз надвечір. Дух м’ясний
У змерзлому провулку лине.
Шість годин.
Недопалок старої днини…

Мрійливо протяг із дощем
Здіймають вихор
У тебе під ногами
З газет, що звикли
Злітатися з пустих зупинок…

І мідне світло
Пролили у зливу вікон склянки,
Із клячею у такт кабріолет
Протанцював вигадливий канкан,
І ліхтаревий спалахнув фонтан…

II

Дзвінок мою свідомість збурив,
Дохнув світанок перегаром,
Сусіди, скупчившись у пари,
По темних вулицях понуро
Йдуть до кав’ярень навздогад.
Звичайний маскарад.

У цю примарну рань
Нестерпна думка: сновигають руки,
Що відкривають сотні штор навкруги
В грошових номерах.

III

Ти плед відкинула на підлогу,
І, лежачи на спині, дрімала;
У хворобливій ночі підстерігала
Стада вискалених тіней,
Що скупчувалися по кутках,
Що саме душу і складали…

Коли ж цей світ прийшов до тями,
Й крізь жалюзі промінчик вкрався,
Й пташиний лемент увірвався
В твою свідомість; місто сну
З зусиллям визнало себе на дотик.
Рій бігудів змахнувши з подушок,
Ти ноги скинула з дивану
І занурилася в оману
Звичайної роботи…

IV

Душа ширяла в небесах,
Над каменем міських площин,
Булижник башмаки терзав
В чотири, в п’ять і в шість годин;
А перехожих пальці й очі
Брехню газет перебирали:
У звалищах сміття шукали
Істини. А вулиці міські
Висотували фарш людський.

Я марив жінкою, і в час оцей
Чіпким видінням оповитий:
Бездонних лагідних очей
Занурений у смуток погляд світлий.

Кумедно? Смійся та годуй
Прохожих з рук;
Так обертаються світи, немов
По пустирю в танку кружляє
Свята любов.