MOTTO

Дмитро Кремінь своїм життям поєднує Україну гірську й Україну степову. Думається, як можна органічно перелитися з однієї площини (вертикальної) в іншу (горизонтальну)? І гори, і степ дають відчуття необмеженої свободи. А душа Дм.Кременя вмістилище божественного дару – свободолюбності. Те, що інший в муках добував, відвойовував, стяжав і вмер “обділеним”, – поет має з народження. Тому з молодості перебував у веселості духу, тому “творчі експерименти відстоював на диво спокійно, вдаючись до невинних жартів… навіть сперечався – усміхаючись”[1,12]. Тому поезія (особливо рання) позначена такою вільністю, яку не означує зовнішній світ, а лише спосіб мислення і відчуття автора. Вміння перебувати у такій незалежності від середовища може лише людина царської гідності, над якою не панує інший, а вона вільно і прямо торує свій шлях у житті, бо вона позначена величним духом [3].
Дмитро Кремінь творами своїми не повчає, не вимагає, не примушує реципієнта: “роби зі мною, роби як я, роби краще за мене!”, він не має патента на істину. Він любить світ: небо, землю, море, пісок, мураху й птаха… Він любить жінку, дитину, друзів, ворогів… Він любить історію, суще, майбутнє… Він любить – бо все це є його частинкою, і він є частиною цього… і буде. Бо любити – так само природно, як і відчувати свободу.
Дмитро Кремінь натура цілісна, яка “є для себе всім”. Він настільки сповнений талантом та добродушністю, що може об’єднувати довкола себе людей, землі, історичні пласти. Поет уміє прощати, бути відвертим, вболівати за людей, не судити. І писати – бо пишеться (“Ластівки літають, бо літається…” М.Рильський), тому що життя для нього і радість, і великий смуток.
…І пам’ятає Дмитро Кремінь давнє – кожен носить Бога завжди із собою.

ANDANTE

Народився Дмитро Кремінь у с.Сухій Іршавського району Закарпатської області в сім’ї колгоспника. Навчався у сільській школі, з 8-го класу – учень спеціалізованої (математичної) школи-інтернату в м.Ужгороді. Із 1965 року друкується в обласній пресі (“Закарпатська правда”), а далі “Вітрила 70-71”, у журналі “Ранок”. Виявляє хист до малювання, дипломант конкурсів з дитячого малюнку, учасник міжнародних виставок. Згодом – студент філологічного факультету Ужгродського державного університету.
Поринув у життя творчої інтелігенції міста. Ужгород на той час виявляв інакомисліє. Іван Чендей перебував в опалі за книгу “Березневий сніг”, ізгоями були й Петро Скунць (за поему “Розп’яття”) та Фелікс Кривін (за книгу “Подражание театру”), в житті художників теж відбувалися зрушення: на кін вийшли молоді Л.Кремницька, П.Бедзір, Ф.Семан, ще жив знаменитий Федір Манайло, котрий живив своєю творчістю своєрідний андеграунд міста. До цієї спілки пристав і Дм. Кремінь – тим більше, що йому були близькі і слово, і фарба.
Дмитро Кремінь переніс дух вільнодумства ужгородських кав’ярень до вузу. Готував і видавав (художньо оформлював) свої та “колег по цеху” твори, що звалося на той час самвидавом. У видавництві “Карпати” на 1973 рік мав заплановану до виходу у світ власну поетичну збірку. Але не судилося. Після обшуку в кімнаті гуртожитку щезли і його картини, а згодом і рукопис першої збірки поезій. У стінах університету почалися засідання щодо виключення Дм.Кременя з комсомолу, з університету, публічні “творчі звіти” перед колективом студентів, викладачів філологічного факультету. Загалом, питання ком’ячейкою ставилося одне: “Чому ти, Дмитре, пишеш незрозуміло?” та обговорювалася проблема, як молодому поету “вибратися із багна модернізму?”[6] Сьогодні, правда, це звучить веселіше, ніж тридцять літ тому. Але тоді, коли тоталітарна система ставила вимогу, що мистецтво має бути зрозумілим народові, оголосивши табу на будь-які новації та свободомисліє, доля поета висіла на волосині. Після публічних плюндрувань Дм.Кременя, місця йому на Закарпатті не знайшлося (цей “закарпатський слід” тягнутиметься за автором тривалий час – аж до книги “Елегія троянського вина”).
У результаті післядипломного розподілу Дм.Кременя відправили на працю за межі області. В 1975 році смт Казанка (Миколаївська обл.) стало новим домом для горянина. Тут працював учителем у школі, згодом, у Миколаєві викладав на кафедрі української літератури в педінституті ім. В.Бєлінського (1979–1980), керував обласною літстудією “Джерела”, обіймав посаду заввідділу молодіжної газети (1980–1990). Останніми роками – заступник головного редактора обласної газети “Рідне Прибужжя”. Лауреат республіканської літературної премії ім. В.Чумака (1987), культурологічної премії ім. М.Аркаса (1994).
Перша книга поета вийшла у 1978 році “Травнева арка” (з 1979 р. член Спілки письменників), а далі “Південне сяйво” (1982), “Танок вогню” (1983), “Бурштиновий журавель” (1987), “Шлях по зорях” (1990), “Пектораль” (1999), “Елегія троянського вина” (2001), “Літопис” (2003), “Атлантида під вербою” (2003), “Синопсис” (2005), “Полювання на дикого вепра” (2006), “Вибрані твори” (2007). Виступає Дм.Кремінь і як перекладач з російської, грузинської, осетинської та ін.[5,617]. Його ж твори перекладені білоруською, грузинською, осетинською, російською, англійською та іншими мовами.
Доробок Дм.Кременя поцінований письменниками, критиками, літературознавцями: Коротичем В., Скунцем П., Чендеєм І., Густі В., Мідянкою П., Ковалівом Ю., Сизоненком О., Логвиненко О., та ін.
Нині Дмитро Кремінь поет, перекладач, публіцист – професор Миколаївського філіалу Київського національного університету культури та мистецтв та Південнослов’янського інституту, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (1999) за поетичну книгу симфонію “Пектораль” [7,162].

МОТОТЕКСТ ПРО МОТТО

Художній світ Дмитра Кременя постав як результат своєрідного зміщення пластів, насамперед мистецького: слово і живопис, потім ландшафтного: гори і степ; далі часового: минуле і сучасне. Як його свідомість формувалася образом-словом-фарбою, так і він виражається та впливає на читача множинними подразниками. У нього відсутній нудотно-солодкий етнографізм чи одвічний рустикальний мотив, звичний для нашої поезії; відсутній той неперебутній марґінальний комплекс неповноцінності, а ріднить з попередниками постійний акцент на морально-етичному. Дмитро Кремінь належить до митців-естетів, що занурені у безмежжя свого духовного світу і простежують екзистенційні проблеми та езотерично-метафоричні теми. Поет знає і відчуває дотичні, що пов’язують національне мистецтво зі світовим.
Слово, яким спілкується Дм.Кремінь, складне і витончене, що потребує вдумливого, неспішного прочитання творів. Золота ліхтарня, маєстатичні сатурналії, літанії, мототекст про мотто, ольвійська просодія… й справді, викликають певну зупинку при читанні й провокують замислення й асоціації читача. Тоді й, скажімо, образ сузір’я коня (в однойменному вірші) персоніфікується, тож ми й відчуваємо в ньому людину, котра раптово відчулася вільною.
Зачарований кінь І той, хто сідлав коня,
Ступив у студені трави, Зняв і сідло, й вуздечку.
Поставивши все на кін,– Зняв золоте сідло
Од підків до буйної гриви. І вудила залізні.
Не знати йому овва, Подаленіло село
Чом птаха над ним співала, І луги сінокісні.
Про віщо йому трава До високих зірок
В залізних підковах шептала… Кінь злетіти хотів…
Автор дбає про звукове насичення слова, а не лише змістове. Ауру таємничості перших фраз передають вдалі комбінації зі звуком н: ни, інь, ні, ін, а шум трави через нагнітання-повтор – з, ч, с, вши, ст. Спів птаха переданий сполученнями овва, ава, ом, аха, ала, іщо. Ці поєднання надають поезії мелодійної організації. Ускладнює зміст вірша його побудова. Спочатку схоплюємо наслідок – кінь, що поставив все на кін, лише потім дізнаємося причину: з нього знято і сідло і вуздечка, а отже він сам собі наданий. Тому і цокнув підковами, злітаючи на крилах свободи у небо, а там – перетворився на сузір’я: “Тільки плакало літо за ним / Іржанням сумним кобилиці”. Тепер він остаточно звільнився від земного. “Полетіла на небо” – так кажуть про людську душу, котра покинула цей світ, а у фольклорі кінь – стихійний атрибут ночі, а ніч – мати смерті та сну [2,336]. І згадується В.Хлєбніков: “Когда умирают кони – дышат,/ Когда умирают травы – сохнут,/Когда умирают солнца – они гаснут,/Когда умирают люди – поют песни”. А стати сузір’ям – хіба це не пісня?
Вірш “Сузір’я коня” показовий дібраними образами (до речі, фольклорного походження), бо вони такі, що найчастіше зустрічаються у поезії Дм.Кременя: кінь, золото, зірка, ніч, день, ясно-, літо, явір. А ще серед улюблених Кременевих – вікно, собор, ріка, гора і кольори білий та чорний. З роками чорного кольору в поета дедалі більше. Особливо, коли йдеться про нашу землю “чорну землю чорну землю без уст”. Ота чорнота у Дм.Кременя всепоглинаюча, яка заворожує і лякає, немов чорна людина С.Єсеніна, що стоїть “в головах”.
Стрічається поет із “вавилонською чорною рікою” – рікою розбрату і намарного багатоголосся: “Я вже в чорну ввійшов вавилонську ріку./ Як я жити хотів серед золота й руж! Знав я іншу ріку. Річка звалася Уж”. І річка ця, і місто Ужгород – на віки вічні поселилися в душі поета, як і те андеграундне молоде минуле. Поема-симфонія “Сад” (неперебутня актуальністю, адже показує людину нестандартної вдачі, котра має вижити в зовнішньому середовищі) частково знайомить з життям митця на початку 70-х років, і дає відблиск аж до нинішнього дня поета. Назва твору алегорична і багатозначна: сад – як назва садів, що належали Академу і гуртували людей для науково-мистецького спілкування; сад – як зібрання видатних постатей землі всіх часів; сад – як своєрідна модель “розумної ойкумени” (як колись сприймали місто)[4,29]; сад – інтерпретація світу. Зрештою, сад завжди відображає розуміння світоустрою самим облаштувачем саду. Протягом твору значення слова-символу сад змінюється-переливається як перламутр у всіх вказаних аспектах. Тому через алегоричний зміст проступають і контури самої епохи, і картини міста, і персоналії, з якими був близький автор, і сам ліричний герой.
“Сад стоїть у небес на виду, небо топиться в тому саду” – Мотто симфонії, в якому пізнаємо тих осіб, котрі хотіли б землю засадити едемським садом. Чи готова розумна ойкумена до цього, коли: “…там криваві вертепи…/ І живими вмуровані в склепи/ Учорашні пророки бліді…/ Голоси понад нами іржаві…/ І задушені ми у державі…” – пропонує митець проекцію в сучасність. Так і згадується комсомольське: “Чому ти, Дмитре, пишеш незрозуміло?” Справді, у 70-ті роки, коли був написаний перший варіант поеми-симфонії, таких рядків комсомольцю ліпше було не розуміти.
Відтак спостерігаємо за симфонічною містерією, коли на допомогу приходить Божа Матір (Andante “Аве, Марія”). Колись П.Тичина викликав Марію на руїни України, аби віднайшла хоч розп’яту Христову тінь, як не самого месію. Така ретроспекція немов провадить діалог між минулими трагічними роками і сучасним автору, зводячи дистанцію між ними до нуля. Тепер Марію кличуть нащадки сонячного кларнетиста, аби вона заступилася за сущих, дітей, котрі памятають її сина і мають дар від нього. Але ліричному героєві багато не потрібно від Марії. Аби лише донесла пригорщу праху його до місця призначення. Це прах тієї людини, що перейшла у “чорні ліси”, ставши опришком у смерті: “Тільки в печах крематорію люди співають, хапаючись за серця” – останній спів щирий. Та й як же горіти людині інакше – вона ж “глина співоча”.
Співають “в крематорії” четверо голосів – як чотири сторони світу, як повнота, як справедливість, як чотири євангелісти, що пишуть чотириєвангеліє, як чотири стани буття [2,584]. Але ж це не просто спів – а маєстатичні сатурналії – тут свій порядок. У візії-співі чотирьох голосів залучаються вічні сюжети – від картини П.Брейгеля “Сліпі”, (полотно має витоки з біблійної притчі про те, як сліпий веде незрячого), через собор і Пантеон Любові (де Ісайя викриває лицемір’я, коли людина чтить Бога язиком, але не серцем) та зустріч із всесвітнім нічником (котрий примушує впасти і сад, і голос перед ним на коліна) до умиротворення і прагнення чути голос Господній. І проступає тут новий відтінок символу сад – “саде душі моєї, соборе!” Чується і Гончареве “бережіть собори душ”, а разом з тим сад розуміється як серце, вмістилище морально-етичного, християнського осердя людини (і веде до платонівської та християнської філософської традиції, а відтак до вчень Г.Сковороди, П.Юркевича…) Вчути Господній голос – означає здобути право на творчість. Навіть якщо ополудні (в ранньому віці) доведеться мордуватися, нашпигованому стрілами як св. Себастяну (“Allegro Giocoso Полуденний скін святого Себастяна”). Знову ліричним героєм малюється чітка картина мучеництва святого, що веде нас до згадки полотна Антонелло да Мессіна “Св.Себастян”, ще раз повертаючи нас в епоху Відродження. Коли ж автор у розділі “Grave Сцена весілля в саду” (написаного в орнаментальному ключі) мовить про різні фізіономії любові, то вимальовується в уяві картина Джотто “Юдіф”, де героїня, немов ненароком, відтяла голову Олоферна. І “зависає” у поезії рефреном фраза: «Любить? Не любить? Лю?..» Доказати слово вже несила.
Простежує автор сполучення сад душі – собор – мудрість – храм Софія (“Risoluto Собор саду”). Сигнатура Софії означає й образи просвітленості, світла, духовного зору, прозріння (В.Топоров) [4,67] і визначає собою світ злагоджений, альтернативний хаосу. Роздумовує поет у симфонії – чи вдалося організувати життя України з позицій софійності, а чи “Пролітають літа. Проминає неслава і слава… А конаємо обіч хреста, як Варава і Сава”.
Постійна паралель Дм.Кременя людина-дерево-сад змушує згадувати вражаючі картини поетового ужгородського приятеля художника Павла Бедзіра, котрий в останні роки життя звертався до писання дерев. Часто лише чорно-білою фарбою. І дерева ті – то стрункі й гарні, а частіше гнуті й потворні, з неслухняними конарами та сплутаним гілляччям. Так вони ілюструють перетворення людського саду-душі, що ззовні в людини виявляється менше, ніж у дереві, парсуна якого не може скрити внутрішніх мутацій.
Загалом, кожна талановита особистість за Дм.Кременем – це дерево саду. Поезія “Allegretto Сад – Пантеон” звучить як музичний твір, де САД, повторюється немов акорд, а слова, що поруч нюансують його значення:
САД між землею і небом ніби міст підвісний
ніби міст підвісний провисає між небом і
долом земним…
Завершується симфонія “Плачем за садом”, де ліричний герой сприймає свій відхід як “Відхід-пришестя”. Зрештою, всяка геніальність завжди не на часі: “І, просячи моці Пресвітлому богу, Чотири самотні Ідуть од порогу. І поки не звикнемо Бути навіки, – Зачинені вікна. Зачинені вікна!” А світ мертвих завжди вважався сильнішим і впливовішим за світ живих.
Поема-симфонія твір поліфонічний. Насамперед він синтезує слово-живопис-музику. Порушує низку проблем, в центрі яких перебувають філософські та морально-етичні. Продовжує традиції барокової літератури, що йдуть із “Саду бежественних пісень” Г.Сковороди (адже тут теж мова про, сказати б, “надлюдину”, яка все зрозуміла в цьому житті для себе). Якщо ж Г.Сковорода пропонує епіграф до кожної пісні, то ключ до розділів симфонії Дм.Кремінь ховає в самих розділах тексту: згадані імена, описи картин, своєрідні алюзії. Можливо, симфонія “Сад” найповніше показує на прийоми, засоби творення поезії митцем, водночас демонструючи і життєвий хід подій письменникового життя, і зміщення в одному творі майже всіх тем та проблем, що турбують протягом життя, також поєднує-нашаровує екзистенційні, історіософські, інтимні мотиви; відображає прагнення і очікування поета в земному бутті, тим більше, що це, власне, є твір, який пишеться увесь час. Тому звучить текст так могутньо і щиро. І, як краплина води відображає океан, так “Сад” відтворює художній світ Дм.Кременя. “Чому ти, Дмитре, пишеш незрозуміло?” – згадуємо.

GRACILE

У єретичному Євангелії Х.Борхеса сказано: “Бажаєш побачити те, що ще не бачили очі людські? Подивись на місяць. Хочеш почути те, що ще не чули вуха людські? Послухай голос птаха. Хочеш доторкнутись до того, до чого ще не торкались людські руки? Помацай землю. Істинно кажу, що Бог ще не створив світ”[див.4,43]. Кожного дня митець, відчуваючи “волання тисячі галактик”, прилучається до творення світу, яке триває й по нинішній день.
А хіба світ твориться зрозуміло?
Література:
1. Басараб В. Наш Дмитро Кремінь // Новини Закарпаття. – 1995. – 29 лип.
2. Войтович В. Українська міфологія. – К., 2005.
3. Ґрюн А. Шляхи до свободи. – Львів, 2005.
4. Кримський С. Запити філософських смислів. – К., 2003.
5. Кремінь Т. Віхи життя і творчості Дмитра Кременя // Кремінь Д. Вибрані твори. – Одеса, 2007.
6. Протокол засідання літстудії УжДУ ім.Ю.Гойди від 18 листопада 1974 р. // ekzyl. live journal.com.
7. Федака Д. Пектораль Дмитра Федаки // Календар «Просвіта» на 2003 рік. – Ужгород, 2003. – С.163-166.


Стаття із бібліографічного видання "Письменники Закарпаття - лауреати Шевченківської премії" (2007).

ДМИТРО КРЕМІНЬ:
РОЗМОВА З ДОБОЮ НА КРАЮ ПРІРВИ

Щоб зрозуміти поета, треба піти в його край, - сказав колись Гьоте. Радше за все, йдеться про край поетового дитинства, який дає йому оберіг пам’яті на дорогу в широкий світ. Краєм дитинства і юності Дмитра Кременя було Закарпаття з його тривкою етнокультурою найзахіднішої (а, може, й найдревнішої?) гілки українського роду. А потім його життєва і творча доля чинилася в зовсім іншому краї нашої землі – на Побужжі. Мені здається, це має певне значення для розуміння його поезії. Територіально-ландшафтний розліт: Іршава, Рахів, Ужгород – Казанка, Ольвія, Миколаїв (або ще: Говерла – Кінбурн), - це не тільки діапазон фізичної природи української землі, а й діапазон її історичної пам’яті, діапазон української психоемоційності, ментальності. Це й розростання кореневої системи поетового світу. Більше того, можна припускати, що саме ця душевна транспозиція, погляд із карпатського загір’я дали можливість поетові побачити південноукраїнський світ гостріше й пережити глибше, ніж це здебільше буває з призвичаєним до своїх, хоч яких фантастичних, місць людом. (Так само Борис Мозолевський, щасливий відкривач скіфської пекторалі, побачив скіфський степ під українським небом як ніхто до нього.) У всякому разі, жадоба і запал, з якими поет відкривав для себе південну степову Україну та переймався нею, вів його не лише в скіфсько-еллінську глибину її історії, в міфологію Гіпербореї та Понта Евксінського, амазонок і золотого руна, у виміри середземноморсько-кавказько-азійської причетності, - але й „реверсом” навертав до інших українських земель: Подніпров’я, Полісся, Поділля, до всього простору нашого історичного буття. Але це – в поезії – діятиметься поступово, мірою здобуття власної особистості.
Починалося ж із освоєння «поверхні» степового ландшафту та його житейських реквізитів – у контексті звичної для української радянської поезії романтичної риторики; у перших збірках („Травнева арка”, 1978; „Південне сяйво”, 1982) – з відчутним „комсомольським” присмаком. Зобов’язливі декларації («Я собі світ одкриваю до краплі, //В краплі роси, в краплі води») ще не підтверджуються матерією вірша. Але вже входить у його поезію море – спершу як джерело небуденних вражень, а потім і як стихія позаособових викликів та коригуючий вектор національного покликання: український степ манить до моря, степова культура тяжіє до середземноморської. Починає звучати мотив історичної пам’яті, з’являються запитання до минулого задля його реконструкції та визначення „лінії життя”, а там озивається і „біль віків”. Води Причорномор’я промовляють античною таїною, і поет, поринаючи в них, марить „древніми містами”, які „вже давно потонули”, і в „предковічному румовищі часу” бачить тіні, над якими не владний час, - але вже як над тінями лиш… Невдовзі мотив „потонулості”, Атлантиди як символу неповоротних втрат людства та зусиль побачити й відчути те, що за «пітьмою й намулом» часу, стане одним із постійних у його поезії.
Течія часу пульсує в збірці „Шлях по зорях” (1990) то „рікою Геракліта”, то „стогоном Дніпра”, то „Ольвійським метрономом”, то „Старокозацьким літописом”. У світову всепроминальність болісно вписуються сюжети українських втрат – „де древо роду вічна омела //Вже душить, наче гадь Лаокоона”.
Таке тверезо-драматичне світопочування надає моральної ціни й чуттєвої переконливості і його інтимній ліриці – „музиці любові”. Самовладну „любовну ненаситність” як правду чистого почуття він протиставляє „ситій любові” снобів „на цій пропахлій псиною землі” (тоді ще не було запущено на повну потужність конвеєр „сексу”, але саме його мав на увазі поет). Любов, може, дорожча за скіфське золото, яке є в поезії Дмитра Кременя і символом високості духу. А ще – і рівноцінне золотому диву мистецтво сородичів – музик і живописців, яким буде присвячено чимало його віршів: „Та доки живий ти, щоденно проси у природи // Не просто повторень – святих неповторень життя” („Останній вечір у Манайла”, закарпатського чарівника пензля).
Такі недавні –і вже далекі! - 90-роки минулого століття змінили обличчя України, але гримас болю на ньому не поменшало. Омріяна і здобута нарешті державна незалежність виявилася проблематичною: глибокого оновлення суспільства не відбулося, влада надовго опинилася в руках „другого ешелону” радянської партноменклатури, яка на зміну „розвинутому соціалізму” запровадила „дикий капіталізм”; та й колоніальне минуле не звітрилося; українець не став господарем своєї землі; до історичної травмованості національної ідентичності додалися й глобальні випробування. Шевченкова ідея про Україну „без холопа і без пана” не здійснилася. Пани, щоправда, почасти змінилися – дехто потрапив у панство з холопства: нові „слуги народу” („Але той, хто вийшов із народу, //Більше не повернеться в народ”, - пізніше зіронізує поет). Та іншої України в нас немає, і поет повниться її болями. Вони для нього – невід’ємна частина світового буття, імпульси якого пронизують духовну структуру особистості. Своє переживання образу сучасної України – в силовому полі отих світових імпульсів – поет подає в книзі „Пектораль”, відзначеній Державною премією України імені Тараса Шевченка 1999 року.
Назва книги багато що говорить українському читачеві, оскільки славетна скіфська пектораль, розкопана в кургані нашого степу. – це той культурний символ, завдяки якому українська історія вписується в еллінсько-скіфський історично-культурний простір. Водночас це і символ минущості найвищих злетів людського духу, минущості, якої нікому не уникнути:
За сто століть, як викопають нас,
Ми будемо тихенькі, наче скіфи…
……………………………………..
За сто століть зустрінемось і ми
На золотій, на скіфській пекторалі!
Тож один із наскрізних мотивів і цієї збірки, і кількох наступних – протистояння пам’яті нестримному плинові часу, що безжально змиває в небуття все колись суще. „Я в століттях живу”, „я лечу крізь віки”, - це його поетове заперечення марноти. Він витворює свою часову ретроспективу і перспективу, у перехресних вимірах яких події та постаті дістають часом несподівані ознаки, іноді гротескні. Самі собою зроджуються історичні контамінації бурлескного характеру, на канонічні знаки минулого «відгукуються» потвори нової доби. У вірші про Овідія з’являються «хроніст імперський римського ЦК» і „омонівець комонний із когорти”; в рефлексіях на українські теми поряд з касогами та ордою Батия – „омонище п’яне”; в саду Гетсиманському хоч „хрущі травневі не гудуть”, як в українському, в Шевченка, але є „і білий хліб. І біла хата. І серп. І молот. Прапори…”, отож шлях на Голгофу – наче московською Красною площею під „отецькими поглядами згори” пам’ятних і нам „Синедріона і Пилата”. Така географія і хронографія абсолютів світового зла. І в картині світу поруч опиняються „пантеони й гулаги”, а „храмом скурвленої ери” стає секс-шоп.
Отож за гротеском історичних контамінацій – глибший план: взаємопідсвічування епох, трагічний сарказм часу. Не тільки минуле озивається в сучасному, а й сучасне кидає свій зболений, а часом і глумливий погляд на минуле, яке нині вже не те, що було колись, у собі й для себе. І часом поетові здається, що він іде по „всесвітній трупарні” і гукає собі на поміч самого себе. „А що врятує? Що врятує?” - питається він. Пам’ять людства про самого себе? Але ж – „хто розтопить непам’яті кригу?”. І чи вдасться відновити високість духу, якщо взявшись возводити храм, „возводимо хлів”?
Це не є азартний песимізм чи претензія на якийсь суд історії (суд над історією?). І не натхненні світовпорядкувальні візії чи епічні картини часоплину в дусі, скажімо, потужної риторики Віктора Гюго. Це радше вибіркове суб’єктивне переживання історичної веремії – крізь власні ідеопсихологічні комплекси й душевні стани. Крізь епізоди власної внутрішньої біографії. Недарма поет увесь час у своїх медитаціях звертається до якоїсь неясної, неперсоналізованої (для читача), „стоіменної” коханої, ніби закликаючи її в свідки своїх переживань, а власне, переживаючи з нею разом, - і це надає його візіям та ювеналіадам знаку правдешності й інтимності.
Така ж інтимність – і в постійному діалозі з Україною: він наче разом з нею дивиться на світ, але й разом зі світом, його очима (наскільки це можна уявити) – на неї.
І в «Пекторалі», і в наступних поетичних збірках Дмитра Кременя одним із наскрізних є мотив утрати України. Можна було б назвати цей мотив шевченківським, але він виболений на власне серце, нині, новим поетом нового дня. „Де й коли загубив я Вітчизну?” Скільки ж було боротьби й поривань – від Січі до Майдану, - а в результаті: „вся Вітчизна – як земельний пай”. З мотивом утрати перегукується мотив підміни: „А наша доля, чорна птаха, спить, //В гнізді лелечім висидівши змія». І: „Лелека бідний не спізнав підміни”. В українській народнопоетичній символіці лелека – птах родинного щастя (бо приносить до господи жаданих дітей). Тож метафора змія в лелечім гнізді змушує згадати Шевченкове: Україна „в дупло холодне гадюк напустила”. Є у Кременя й така варіація мотиву підміни: зозуля, що підкладає яйця в чужі гнізда, - настане час, і зозуленята, висиджені довірливою пташкою, викинуть з гнізда її пташат. Це також із народнопоетичної традиції, але, накладаючись на сьогоденну реальність, наповнюється небувало моторошним змістом.
Картину світових підмін доповнює принципова неконтактність фанатів патріотичних протистоянь, здрібнілість самопроголошених „месій” і абсурд рольових змагань за істину: „Усміхалися кривоусті, //Безголосі ревли до звізд”. Або: „Глухонімі нас кличуть на концерти, //А ми писали й пишемо німим”.
У ґрунтовній передмові до „Вибраних творів” (2007) Дмитра Кременя літературознавець Юрій Ковалів окреслює широке коло феноменів української поезії, від бароко до модерну, з якими прямо чи опосередковано може бути співвіднесена його творчість. Слушно. Хіба що можна було б наголосити „шевченківську” енергетичну зарядженість, хоч спеціальних апеляцій до Шевченкових мотивів небагато, - але ж Шевченкова магія пронизує всю українську дійсність, і постійні зустрічі з ним у поета такої вольової постави просто неминучі. Водночас Дмитро Кремінь позиціонує себе в широкому полі сучасної поезії та історично-культурної свідомості. Його тексти насичені – в режимі рухливої дистанції – фактами історії та культури, що створюють інтелектуальну напруженість, яка розряджається пружною афористичністю поетичної мови. Виразна інтертекстуальність створює сітку аналогій, однак Кременю не властиве постмодерністське ухиляння від власної позиції перед феноменом сучасного апокаліпсису. Вольове начало забезпечує цілісність поетичного переживання, що «матеріалізується» у владі ритму. Але це не конструкція, а подих чуття.
…Найхарактерніші риси ідіопоетики Дмитра Кременя знайшли розвиток у останній - поки що – його поетичній збірці „Літній час” (Миколаїв, 2007). Вона означена як „лірика”. Але ця лірика – як і раніше в нього - широко розімкнена в світ і світові підвладна: в тому сенсі, що світ диктує перегру настроїв, пропонує шкалу протистоянь особистості анігіляційному напорові доби. Високі ліричні хвилі у Дмитра Кременя раз у раз скипають гребенями сарказму. Багато гіркоти, але вона згущується в собі, а не розхлюпується навсібіч і абияк.
Це особливо стосується поеми „ANNO DOMINI”, яка посідає центральне місце в збірці і чи не найяскравіше демонструє спосіб поетичного мислення „пізнього” Кременя, означений уже і в „Пекторалі” та „Синопсисі”. Автор дає до неї підзаголовок: „Пропала поема Фрагменти, вихоплені з вогню”. Це свого роду гротескова містерія, в якій перетинаються і стинаються різні рівні життєвого самопочування й самоусвідомлення (повніше: буття духу?) ліричного героя. Власне, це розвиток теми, означеної ще в книзі „Пектораль” - теми української пропалості й пропащості („Загублений манускрипт”: „Спалити рукопис. Довести, //Що нас на світі й не було”). Асоціація не лише з Гоголем, з козацькими грамотами („Де Січ горить уже, горить, //Де грамота пропала”), з тими „грамотами” що їх давали Україні різні завойовники – аж до ленінської „грамоти”, про таємничу пропажу якої говорилося на ХII з’їзді РКП(б) у 1923 році. У нас пропадали не лише грамоти, каже поет, „а наша воля і судьба”. Тобто: „пропала грамота” - це метафора історичної нереалізованості, з волі чужинців або з власного безголов’я. Хоч у поемі „ANNО DOMINI” інтрига починається з нібито особистої втрати – це характерно для Кременя, в якого світові кривди купно чи дробно асимілюються в поетичному „Я”… Автор шукає своє пропале добро. „Що загубив ти в дорозі?” - питає його чорт. Риторичне запитання. Не поему ж. Хто-хто, а наш український чорт це добре знає. Самого себе шукає поет. І Україну. І достеменність світу. Бо все стало не собою. Ірраціональна суєтна сучасність людства окарикатурила його минуле. Правічні фантоми обернулися секундними знахідками телереклам. Золоте руно –всього лиш марка вина, Колізей поріс травою, скіфські високі кургани пішли на паї, небо говорить до людства вже не грімним голосом богів, а скреготом „есемесок”, і Україні об’явилася ріка Мертвовод… Це – фантасмагорія марноти, і пошук «пропалої поеми» дає цій марноті вимір особистої драми (хоч у поета, звісно, особисте завжди й позаособистісне).
Друга жанрова прикмета, яку декларує автор, „фрагментарність” вихоплених з вогню залишків тексту, - це не тільки структурна якість. Це й мотивація гострої, демонстративної колажності поеми. Вона, ця колажність, не зумисна, а є, своєю чергою, відповіддю на непрозорість, невизначеність, хаотичність самої дійсності, її „інтернетного балагану”, в якому перемішалися тіні епох, уламки їхніх культур, релікти минулого й дешеві ноу-хау – в божевіллі споживацтва й азарті гонитви до прірви майбуття чи небуття. В цьому сенсі „фрагменти поеми” справді „вихоплені з вогню” вселенської тріумфальної суєти і несуть на собі сліди стражденної обгорілості.
Пошуки „пропалої поеми” озиваються репліками в діапазоні часопростору від античності до нинішнього „часу веб-сайтів”, від Понту до Колими. Нинішня Україна бачиться як „вертепна країна”, з „вертепним народом”. Але це вже не зовсім той вертеп, який поєднував релігійну драму з гротеском, сакральність із сатирою і натуральністю „низу” життя, і ляльки якого попри все репрезентували стабільну структуру суспільства та його моральних цінностей. Хоч ця вертепна схема ніби й збереглася, але в неї вже вдерлося „світове казино”, відьмочки з „секс-шинку”, герої „парламентського шинку”, „картонні пророки”, які „усе проміняють – Вітчизну, родину і жінку…”. І хоч бувало, що „не один починався месія //В українськім селянськім хліві”, хоч звізда Віфлеєму привела три царіє аж до Києва, і вони в Дніпрі відшукали поему з євангельськими титрами і навіть записали на мобілку українські коляди, але це, швидше, одне із сумнівних припущень, бо ж сучасна Марія і „месію в собі заморила //Від саке, від горілки й вина”.
В поемі – чи то в уривках загубленої поеми – нібито хаотично перелопачуються уламки різних версій згаданого, пережитого, намисленого. Так, це хаос, але хаос, що має високий естетичний потенціал. Численні відлуння історичних і політичних реалій, газетних слоганів, окрушини суспільного побуту, лексичний дріб’язок із минущого дня – все це й інше могло б здатися публіцистично скомпонованим і навмисним, якби не оця нібито випадковість, необов’язковість, довільність, інакше кажучи, нестримна спонтанність, що і вивищує його до рівня поетичної органіки. І в ній однаково безсумнівно звучать і глаголи болю – від того, що втрачено здобутки Майдану, коли „Нас обрали народом народи, // А цього ми зреклися самі» - і знов „ми в країні самі не свої (…) А земля попід нами не наша, //І вже іншої нам не дано”, а тим часом „наші рідні моголи і гунни //На дідівських танцюють гробах”, - але й слова вічного сентименту до рідної землі, що все-таки не втрачена остаточно, поки на неї озивається поетове серце:
…Земля незапам’ятно древня,
У місячнім сяйві така голуба-голуба.
Мене обступають високі-високі дерева.
Мені наспівають високі-високі хліба.
І вийду до степу…
Але знов невідступне:
…І з ним я ділитимусь болем.
Про давнє й недавнє.
Парламент. Майдан, Людомор.
І вічне питання:
Де Марі? Марія? Україна?
Темна ніч, а кажуть нам: десь є.
І самі собі кажемо…
Пошук пропалого закінчується ностальгійним визнанням втрати – і особистої, і більш ніж особистої, бо Марія – не тільки біблійна, а й інтимно біографічна, і та, що мала промовляти за Україну, і це вже не втрати - поразки:
Світове казино
закружляло і нас, закружляло,
І мені так багато дано,
але випало мало.
Чорне море гойда
Сиву хвилю свою з голубою…
Ти була молода.
Де втопили ми щастя з тобою?
Сивий смуток трави
збережи в оберезі.
Це ж оті острови?
Пропливли
на останнім ковчезі…
Трохи сумовитої надії в цьому сумі? Хтозна. Адже раніше було: сучасний ковчег – з іржавим мотором. Певно – не біблійний. А спасенна ріка – Мертвовод…
Шокова терапія поезії? Вона, коли їй сила, не вибирає між долею нації, долею світу і долею людини. Вона універсально адресована. І запросини з небуття, навіть якщо вони стосуються твоєї нації або людства, потребують особистої відповіді. Ще в „Літанії літ” у відповідь на «голос колумбарію”, „захмарний глас: - Ходім” - чувся поетів голос до коханої: „Та я коло безодні постою…”. Голос мужнього прийняття минущості життя. І відкритості трагізмові минущості – як екзистенційний катарсис. Ексгібіціонізмові бездуховності протистоїть воля до життя і соціальної креативності.

БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ

Написати про поета-земля Дмитра Кременя хотілося давно, та плин загадкової ріки часу настільки тобі непідвладний, що поки не викинешся з того потоку на якийсь заповідний острів, годі й думати про потаємні, позачасові, врешті, бажання чи наміри. Й ось така нагода трапилася: з палючих липневих миколаївських вулиць викинула доля просто в заповідну таки Ольвію – в мертві руїни ще живого людства. Й водночас притисла мене до ольвійської стіни (хвалити Бога, не до стіни Пер-Лашез чи Соловків) благословенна дата – вже аж 50 літ, як поет Дмитро Кремінь топче ряст. Вік свій вікує, не розсідлуючи крилатого коня Пегаса та дивовижно вдало попасаючи його на витоптаному ордами скіфсько-козацькому полі під Миколаєвом...
В енциклопедичному довіднику „Шевченківські лауреати. 1962 – 2001”, як того вимагають правила жанру, життєві дати поетові подані дуже лаконічно – аж занадто. Тож нагадаємо, як саме закарпатець Дмитро Кремінь, який побачив світло Боже в селі Суха Іршавського району, став степовиком на грані моря в Південній Україні, а ще точніше – на Миколаївщині. Це особливо важливо тому, що подія ця поклала живлющий відбиток на саму творчість українського поета й есеїста, викладача й журналіста Дмитра Кременя, та ще й стосується самої суті тодішньої держави – „я народився ще в імперії”, зауважив поет у вірші „Повість наших літ”. Ще п’ятикласником він побачив свої вірші надрукованими в обласній газеті „Закарпатська правда”. Навчання в школі-інтернаті, відвідування студії образотворчого мистецтва (й участь у міжнародних виставках дитячого малюнку), потрясіння від відкриття поезії Євгена Плужника, зачитування поезією молодих тоді Ліни Костенко та Дмитра Павличка, Івана Драча та Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди та земляка – вже „класика” за віком – Петра Скунця, російських „шестидесятників”, поезії угорської, чеської, словацької (то все було доступне в оригіналі в багатонаціональному Закарпатті), - усе це пізніше поет назве „моєю учнівською лектурою”. Йому випало бачити радянські танки, які йшли і йшли повз його школу-інтернат душити повсталу Прагу... Його підтримав Іван Чендей, „уславлений і ще не шельмований”, а пізніше у тій самій „Закарпатській правді” від прозаїка вимагали відречення від власної творчості... Вже тоді юний поет розумів і відчував сутність тих подій, а середовище ужгородських поетів та художників уже в роки навчання в університеті підтримувало поетичну волю молодої богеми. Особливо зачаровувала західна поезія модерну. „Юнаком я божеволів”, - пригадає потім поет, - од поезії Гійома Аполлінера та Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Езри Паунда і Томаса Стернза Еліота, любив і люблю Велимира Хлебникова і раннього Маяковського, Трістана Тцару й Андре Бретона, Джеймса Джойса і Скотта Фіцджеральда, український Аспанфут („Асоціація панфутуристів”. – В.Б.) і раннього Миколу Бажана, Михайля Семенка”. Саме такі молоді люди визнавалися особливо небезпечними для державної безпеки імперського Радянського Союзу зі столицею в Москві. Стеження, обшук, залякування виключити з комсомолу та університету... І, врешті, молодого випускника Ужгородського університету в 1975 р. „розподілено” до майже азійського в уяві закарпатців Дикого Поля (історично), до чи не найглухішого навіть у масштабах Миколаївщини райцентру – селища Казанки, ще й у... російськомовну школу (старшокласники дивувалися: „Говорит, как Украинское радио...”). Вчив дітей української мови й літератури, став працівником районної газети, а 1978 р. у видавництві „Молодь” у Києві побачила світ перша книжечка поезій молодого поета „Травнева арка”. На таке, звісно, мало бути негласне „дозволяємо” зверху, а письменницька організація подбала про переїзд молодого, щойно прийнятого до Спілки письменників України (тепер – Національної) поета Дмитра Кременя до Миколаєва.
Мені здається, що новобранець поетичного полку вже там, у Казанці, був певен, що в його ранці (себто, учительському портфелі) лежить маршальський (шевченківсько-лауреатський жезл! Навіть певен, бо Дмитро Кремінь – поет з народження, врешті, поет від Бога. Працюючи викладачем у Миколаївському педінституті, кореспондентом та заввідділом молодіжної газети, керівником обласної літстудії „Джерела”, він робить головне у своєму житті – творить свої поезії, викарбовує свій власний стиль, виростаючи саме у Миколаєві до рівня кращих поетів та есеїстів України. Саме тут він стає лауреатом літературної премії ім. Василя Чумака, культурологічної – імені Миколи Аркаса, а з 1999 р. – лауреатом найвищої нашої премії – Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка. Того самого року він стає у Миколаєві „Городянином року” в номінації „Культура”. Нині Дмитро Кремінь працює заступником головного редактора обласної газети „Рідне Прибужжя”, професором філології Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв і Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, керує літстудією молодих авторів „Борвій”.
Тією верховиною української поезії, яка відзначена Шевченківською премією, стала шоста збірка Дмитра Кременя „Пектораль”, видана у Миколаєві, в 1997 р. В ній автор – гостро-сучасний поет з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому як в часових візіях від Адама та від Христа – через ольвійські й скіфські та козацько-бароккові епохи – до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів.
Творчий світ Дмитра Кременя може сприйматися по-різному, особливо з новим прочитанням. „Сприймаю світ без пудри і без гриму”, зауважив він у вірші про долю Миколи Аркаса. А я цього разу пробую озирнутися на довкіл у поезії письменника гостро сучасної „Повісті наших літ” на стор. 17 його „нової лауреатської книги” під знаковою назвою „Пектораль”. „Я народився ще в імперії, хоч і не знав, що це – вона”. Останнє – дуже важливо! Бо ж саме тому досі „я все життя живу ( й сьогодні, зараз, цієї миті. – В.Б.) в імперії, де малоруські хутори”, бо, врешті, „всі ми – люди з таврами позавчорашньої доби”, „де кагановичі, як мамути (тому й бережуть владоімущі пам’ятники Леніну. – В.Б.), де поганяє раб раба, де в нас пропали не лиш грамоти, а й наша воля і судьба”.
Не знаю, хто з поетів отак документально-точно явив образ нашої скурвленої дійсності (не хочеться її називати епохою), нашого „ пропащого життя”, „пропащої землі”, „пропащої любові”. У цьому ж вірші постають і наші „народні слуги, що не злічені”, які вважають, що схопили з віконець іномарок самого Бога за бороду... „Вони спогорда поглядають ще на бидло мічене згори, та в їхніх чолах – потрясаючи ті ж інвентарні номери”. Страшні, убивчі біблійні видіння: розпинання вже не Христа, а самого народу – синедріон і Пилат готові, повелівають і діють, а „синки-центуріони” (колишні комсомольці!) – „такі вже точно розіпнуть”. Воістину: „У когось, кажеш, персональні авта? У тебе буде персональний хрест”. Кажуть, поет спалює себе, сильніше за інших відчуваючи й попереджаючи. Ось воно: „А я – поет. Живу скорботою. Я ні на кого не плюю.... Серпом? Зорею? Під Голготою уже розіп’ятий стою...”
Неймовірно, але в цьому вірші вмістилася й відверте, болюче-справедливе звинувачення не лише „синедріону й Пилата”, а й самих нас: „Чому ж ми плачемо на попелі своєї рідної землі? Так раб жалкує за хазяїном, а за поміщиком кріпак? І побивається за Каїном убитий Авель...” не вкладається перемученій душі поета в елементарну логіку:” Невже й тепер, попід Стожарами, і ми заплачемо самі за скотодвором і кошарами, немов раби оті німі?”
У цьому контексті згадується випадок (тепер вже майже легенда), який стався тоді, коли з уламків армії імперської болісно творилася армія, яка мала стати Українською. Тоді в десантній дивізії офіцер-хохол відмовився присягати Українській державі, й офіцер-росіянин, явно розуміючи вирішальність моменту для молодої держави, своєрідно порятував його від того безчестя: він підійшов до хохла і вдарив його по обличчю – явно не рукавичкою, як то було прийнято колись в офіцерському середовищі. Щось подібне, вже поетичним текстом, чинить поет у вірші „Купальська ніч”: „Пропаща ця пора! Та й інших не було... Я розгорну тебе, мов спалений сувій, і в серце ти проб’єшся попелом Клауса... Міняй же український прапор свій на безпрапор’я папуаса”! Відчуваєте, читачу, як сучасний український поет, уже майже фізично розіп’ятий синками-центуріонами, в останній надії на пробудження нашої національної й людської гідності, б’є нас по обличчю білою рукавичкою українського офіцера?!
Так, кожен читач справжню поезію бачить і читає по-своєму. І я, читач ім’ярек – також. До речі, на місці тієї дивізії зараз – камінь на камені й між ними – трава. Чи не забуття?.. Й перший бойовий корабель військово-морського флоту Української держави „СКР-112” (він тоді підняв український прапор і з-під обстрілу пішов на Одесу – ним командував герой українського військово-морського флоту, миколаївець Олександр Настенко) уже давно порізаний на металобрухт... Отакі ремінісценції викликають поетичні візії вже згаданих кількох поезій Дмитра Кременя. Будьте певні: така поезія дається авторові непросто – ціною власної долі. Що ж, комусь треба рвати серце та бити на сполох у ці „часи продажності й обману”, бо „нам свободу в пелюшках дано, та їдять стобіди стонеситії. На столі не те вже полотно, Та сидять все ті ж у тій президії”, а в месії виповз „гицель із райкому”. То ж „раби рабів наплодили рабів”, „і вовче сонце знов над Україною, лайливий лемент лине із трибун. А рабська плоть і до кінця вже звикла... Гряде, гряде невольничий табун, і вовчі зграї точать хижі ікла” (поезія „Тавро”).
Книга Дмитра Кременя „Пектораль” сповнена жахів та болю минулого й сучасності. Навіть „елегійні послання” чи „пасторалі” повертають нас знову й знову у причини й наслідки нашого сучасного рабського стану. І одним із фантомів нашої історії й сьогодення залишиться надовго ота чорнобильська оргія, справлена компартійним керівництвом за нашої рабської покори:” Коли рвонув чорнобильський реактор.., одна Партійна Шляпа (йдеться, звісно, про московського намісника в Києві Щербицького, ювілей якого справляє й нинішнє керівництво. – В.Б.) приймала в місті Києві парад. Ішов народ – на повний зріст і виріст, аплодував дурилу досхочу...”. „І я там був. І в тій колоні брів я, як покоління все брело моє, задушене добою малокрів’я...”
Є в українській історії імена та образи, які наче втілюють її трагічні акценти, - й вони час від часу, іноді наче мимохідь, несподівано – озвучуються, являються в поезії Дмитра Кременя; як криваві плями на чистому снігу – і половці-печеніги, і спалені собори, і гайдамацькі ножі, а особливо криваві кати російської імперської ідеї – царі Петро та Катерина, Меншиков та Потьомкін, катастрофа при Полтаві та окупантська осатанілість спалення жінок і дітей у Батурині.... „Голови на храмі.... Кричати їм німо в космос понад чужими полками...” Або „Меншиков. Батурин. Чорні жерла тих гармат, що п’яні без вина... І співати мало „Ще не вмерла...” (тут уже відверте звернення в сучасність!). Сучасна ж тут і „кварцяна сволота”, омонище „п’яне” („Б’ють мою Україну...”) викликає з вікової пам’яті нищення Москвою української державності й культури та абсолютно конкретні часові й оціночні вироки:
Постало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
...Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко. Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві.
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.
Поетичні видіння Дмитра Кременя вриваються у звичні, глянцеві образи „міста корабелів” (згадаймо „над лиманом парус белый…”, „белой акации гроздья душистые”) аж зухвалими, видається часом, рядками його поезії „Холера в Миколаєві”. Вірш постає із всеукраїнської нашої долі, фокусуючись раптом на центральній площі міста:
То половці, то печеніги,
Нардеп із лицем холуя...
Кому я писав свої книги?
Прощайте! Будь проклят і я.
Прощайте! – хай інтер-гетерам
Прибуде самців у момент.
А мерам, а віце-прем’єрам
Спасибі за їхній презент.
Що нас обминули – спасибі.
А ми проживем і самі
На гуманітарному хлібі,
На гуманітарній чумі.
Ранковим лікуймося бігом.
Он мерія. Площа. Ілліч.
Навік нас засипало снігом
І зорями в чорну цю ніч!
Я вже не кажу про образ нашого Степу в поезії Дмитра Кременя – він багатогранний і пронизаний історичними ремінісценціями Скіфії та Ольвії, і козацькою героїкою, і запорозькою смертю та жорстокістю прибульців від печенігів до Петра й Катерини... „Серед степу – убитий козак”, а орда тим часом „так і скаче донині, і скаче...”, а зі снігу прозирає „євразійський суворий божок...” Світліші картини – хіба що з часів Ольвії та Скіфії, проте й там постає образ спаленої Трої, троянського підступного коня та троянського вина...
І тут варто хоч пунктирно означити й долю – і життєву, й поетичну – українського поета Дмитра Кременя. Ми звикли, що він – поет Південного Побужжя, Південної України, земляк миколаївських корабелів та хліборобів, і це так. Та все настійливіше у творчості Дмитра Кременя літературознавці знаходять ознаки його закарпатського коріння – і це також істина. Тепер поет ставиться до цього по-філософськи:” Не могли – імперія царська та влада радянська – без ритуальних переслідувань та убивств поетів”, тож і його, як уже згадувалося, по суті вислали в Казанку (засохне там...). Але вийшло інакше: Дмитро Кремінь із вдячністю згадує і людей Казанки, і тих, хто підтримував його у Миколаєві та Києві... Хоча траплялося всяк. Їхав якось ще зовсім молодий поет з Києва до Миколаєва в одному купе з дамою – як потому виявилося, з миколаївських компартійних верхів. То вона запам’яталася ось такою наукою: „ И вот вы едете в Николаев, а разговариваете по-украински?!” Тепер і ми лише поблажливо на те посміхаємось, але ж було й не лише таке, а й ламання людських доль аж до таборів, тюрем і смертей во ім’я тієї імперії, для якої кожен свідомий українець – „украинский буржуазный националист”. І сьогодні – теж.
У закарпатського миколаївця, поета Дмитра Кременя – соборний дух єднання народу нашого, нашої України. Лише свідомі українці знають, як непросто це дається сьогодні. Згадаймо тут і наших миколаївців, які навіки стали своїми в Закарпатті – нашій, українській землі. Син Миколи Аркаса – офіцер української армії, командир полку в армії Української Народної Республіки, теж Микола Аркас – після поразки нашої держави й окупації її Червоною армією Росії осів на Закарпатті, створив там чотири театри, був діячем „Просвіти”, актором, композитором, драматургом, його театр став державним уже в дні Закарпатської України – держави, на яку працював і наш миколаївець, він і похований на полі, де лежать останні захисники її. „Микола Аркас – наш”, - так пишуть про нього закарпатці. І наш – також... Або ж уродженець Братського району, наш геніальний земляк – актор, режисер, один з творців мистецтва режисури та українського національного театру Микола Садовський. Він теж емігрував було, теж створив в Ужгороді театр, сприяючи своїм багатющим досвідом розвиткові культури Закарпаття (коли повернувся, його, як заблукалу вівцю, радянська влада не удостоїла навіть пенсії...). А згадаймо ж видатного письменника, уродженця Нового Бугу Спиридона Черкасенка – і він працював в Ужгороді в українському театрі з М.Садовським, писав там нові драми, поезії, став активним громадським діячем... Тож сприймаю нашого Дмитра Кременя як віддяку Закарпаття нашій Миколаївщині. А сам поет сказав так: „ Якщо для мене Закарпаття – колиска, то Миколаївщина – зріла доля, Україна ж – усе: і колиска, і труна, мій рай і моя Голгота. І я з когорти переможців, і я не піддаюсь ані лінчуванню, як білий негр-малорос, ані зневірі”.
У цих замітках на берегах двох останніх поетичних книг Дмитра Кременя обов’язково маємо наголосити на одній унікальній рисі поетових візій. Врешті, українська поезія часто брала на себе пророчу місію – вона ніколи (або рідко) не була просто поезією – любов і громадянськість висували її наперед суспільства, а звідти видно краще й далі вперед – особливо ж коли поет бачить і далеко в історичне минуле власного народу з його уроками. Йдеться про те, що час від часу холоне душа від природно вплетених у панораму минулого й сучасності тривожних, болючих питань перо наше майбутнє. Куди йдемо? Навіщо йдемо саме за цими „гицелями із райкому”, як влучно називає поет нав’язаних нам „месій”? „Український рідний скіфський краю, як мені болить буття твоє!” „У юний світ ішли ми рано-вранці, а стали – як невільники в орді”. „пропадає Україна. Та гуляє Січ одна... А вже турки в Богомолі, а в Мигії – русаки...”
„А ми п’ємо в чужім шатрі вино. На тризні України?” „Коли рідного слова у світі нема, хай навік нас поглине безмежна зима... І вже вийшли на лови стрільці і собаки”. „На цій землі, де ми були чужими, де є чужими на своїй землі...”(згадаймо Шевченкове „на рідній, не своїй землі”!). особливо ж вражає історичними узагальненнями та прозріннями (на жаль, болючими) „Елегія троянського вина” з однойменної книги:
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці.
І тут згадаймо не лише Тараса Шевченка з його гнівними антиімперськими інвективами. А й Івана Котляревського з його навчальною „Енеїдою”. Розгром Запорозької Січі, спланований і здійснений з ініціативи нових окупантів в особі російського князя Потьомкіна, став останньою стадією загибелі української державності. Є думка Валерія Шевчука, що приводом до написання „Енеїди” Іванові Котляревському „був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках ХVІІІ ст.”. І Котляревський виношував ідею відродження козацького війська як основи майбутньої української держави. Його герой – козак Еней – мандрує з побратимами в пошуках місця заснування нового Риму (себто, Української держави), і це йому тоді не вдається. І сьогодні, після проголошення держави Україна, поет мусить визнати: „ще не скоро допливе Еней” до нашого, українського Риму, себто, Української держави – з українською культурою, економікою, політикою, елітою...
Апокаліптичні жахи України ХХ століття не вкладаються в нормальне людське мислення (до них звикли, до речі, лише ми, українці!), і доведений до відчаю поет вже „прокляв би цю землю на схилах Дніпра”. Але шкода й себе, й матір, і дружину, й синочка... Себто, усіх нас з вами, які не втямили, що „досі з княжого черепа ворог мій п’є, і вожді гречкосіїв з тавром на чолі славлять зайд і запроданців...” І ось, воно, почуття самоочищення й усвідомлення своєї долі:
Мені легше навіки у землю лягти,
І упасти у сніг, і сконати в снігу,
Ніж клясти мою землю, таку дорогу.
Я клянуся своїм многогрішним ім’ям:
Я топтати цю землю нікому не дам!
Увостаннє цілую її не клену.
Відчуваю свою і біду, і вину,
Що криваве сузір’я в очах моїх є,
Що із княжого черепа ворог мій п’є.
Крізь усі безнадії – рятує душу поета й людини одне:” до мене горнеться Мигія – моя земля, моя земля...” І та любов (варто тут пояснити: вона у всіх народів зветься патріотизмом і всі керівники держав – крім нашої сучасної – знають і розуміють її державотворчу й могутню силу), ота любов у чистому її прояві водить пером поета Дмитра Кременя, коли він пише своє провідницьке „Повернення буй-тура”.
Розсунувши ряди розлючених собак,
Здомашнених вовків, що з крові подуріли,
Це він іде, буй-тур! Не геральдичний знак,
Знак волі дикої іде на самостріли!..
Є у свободи вибір – і на смерть іти,
Коли така ця доля занапащена,
Коли встають з могил і кам’яні хрести,
Супроти смороду хліва – й хлібів зодомашнення...
...........................................................................
Ви чуєте? – і нас позвав на небесі
Буй-тур ієрихонською трубою!
І вже спокійно і впевнено, природно і лаконічно формулює поет нашу сьогоднішню долю і прийдешнє – аби лиш узяти їх до серця й до дії:
Потоп і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі,
Бо іншого у нас немає неба,
Бо іншої нема для нас землі.
Насамкінець зауважимо, що доводиться чути про незрозумілість чи ускладненість поезії Дмитра Кременя. „Украинский язык знаю, а вот стихи эти трудно понимать”. Ми забуваємо, що культурній людині мало „знать язык” на рівні розмовному, бо мова – духовна спадщина століть, а сама література, особливо поезія, вимагає духовної співпраці разом з автором. Часто (це не стосується, звісно, глянцевого читва комерційних авторів на сучасних розкладках) духовний досвід автора включає безмежжя власної та зарубіжної культури – до таких поетів можна віднести й Дмитра Кременя. Літературознавці ще скажуть про витоки його поезії, але читач і сам може впізнати у його поетичних видіннях (саме так, я не просто віршами назвав би частину його поезій) ці витоки: це й українська поезія бароко та модерна європейська поезія, це й геній Тараса Шевченка та мистецтво Еллади й нашої Ольвії, це й живопис та класична музика Європи та творчі пошуки сучасних молодих пост модерністі з їхніми епатуючими образами й незалежністю... Я вже не кажу про постійну присутність у тканині його поетичного рядка вічних біблійних ремінісценцій... І весь цей досвід духовного осягнення людської культури (переконую невіруючих!) відклався навіть у ось такому невеличкому шедеврі інтимної лірики:
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави... А проте
Було в моїм житті твоє волосся...
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!
У кожного поета – своя доля. Є вона і у поета Дмитра Кременя – він її творить сам, всупереч недолугим пророкам та витіям чи трибунним оптимістам-месіям. „Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму. Натомивсь од утрат, натомився від зрад”. Часом у поезіях автора виринає навіть візія власної смерті, „але тополі, клени й верби стоять незрушно при мені”, і стоїть кохана, і син, „і правда вічна, без прикрас”, і врешті – „Мати – Господи! – жива!” Мати рідна й Мати-Україна... На цих опорах трималися й тримаються долі українських поетів. Це вони дають силу й Дмитрові Кременю сказати спокійно і всупереч власним похмурим пророкуванням: ”Але я допишу свою книгу і в оптичнім прицілі сльози”. Спасибі, Дмитре, за цей вистражданий оптимізм. Читаймо, земляки, книги Дмитра Кременя!