
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.05.16
08:24
Не обманюй, солодкий, мене
і себе ти також не обманюй.
Згодом цей листопад промайне,
подаруєш любов іншій лані.
І розсиплеш печалі сумні
хною осені на видноколи.
Буде туга дощити в мені
і себе ти також не обманюй.
Згодом цей листопад промайне,
подаруєш любов іншій лані.
І розсиплеш печалі сумні
хною осені на видноколи.
Буде туга дощити в мені
2025.05.16
07:15
Якби загоїлася рана
Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Перед людьми радів би щастю,
Що вкупі з любою живу.
Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Перед людьми радів би щастю,
Що вкупі з любою живу.
2025.05.15
21:28
Зазирнути у дзеркало води,
де хтось тобі простягує руку,
відкинути всі умовності,
потрапити в антисвіт.
Уночі все навпаки,
потаємні сутності
виходять назовні,
хтось ворушиться в темряві.
де хтось тобі простягує руку,
відкинути всі умовності,
потрапити в антисвіт.
Уночі все навпаки,
потаємні сутності
виходять назовні,
хтось ворушиться в темряві.
2025.05.15
19:55
травня 2025 року в районі Ізюма Харківської області загинув 40-річний волонтер Кріс Гарретт, отримавши смертельні поранення під час знешкодження вибухового пристрою.
Британський фахівець із розмінування допоміг нашим саперам врятувати життя сотням україн
Британський фахівець із розмінування допоміг нашим саперам врятувати життя сотням україн
2025.05.15
19:17
Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.
Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.
Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
2025.05.15
18:30
Обвішана турботами й торбами
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?
2025.05.15
14:59
Жадібність чинуш згубити може всю державу.
Так в історії, повірте, не раз вже бувало.
Не одна держава сильна і могутня впала,
Як чиновники продажні бралися до справи.
Колись в Криму генуезці могутніми були,
Хани кримські, навіть з ними рахуватись мал
Так в історії, повірте, не раз вже бувало.
Не одна держава сильна і могутня впала,
Як чиновники продажні бралися до справи.
Колись в Криму генуезці могутніми були,
Хани кримські, навіть з ними рахуватись мал
2025.05.15
13:29
Моя любове золота
Радіють лагідні каштани.
Хай щастя поміж нас вита,
Допоки дихать перестанем.
Голубоока пестить вись
Дарує нам чарівне світло
До мене, люба, пригорнись,
Аби серця вогненно квітли.
Радіють лагідні каштани.
Хай щастя поміж нас вита,
Допоки дихать перестанем.
Голубоока пестить вись
Дарує нам чарівне світло
До мене, люба, пригорнись,
Аби серця вогненно квітли.
2025.05.15
12:04
Старість стримувалась,
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.
2025.05.15
11:50
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
2025.05.15
10:08
Цвіте бузок, магнолія в саду,
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.
2025.05.15
07:00
Життям пригнічений дошкульно
І горем битий досхочу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу.
То в надпориві пересилю
Терни колючі перешкод, –
То від погроз не маю сили
Хоча б ледь-ледь роззявить рот.
І горем битий досхочу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу.
То в надпориві пересилю
Терни колючі перешкод, –
То від погроз не маю сили
Хоча б ледь-ледь роззявить рот.
2025.05.15
06:30
Воно крапки поставе чи не всюди
і правду ріже в око, не брову,
немов у барабан колотить в груди,
у пил стирає всіх, на куряву!
Йому у спорі рівних не існує,
бо знає сотні, тисячі цитат,
а штампи й гасла так завуалює,
і правду ріже в око, не брову,
немов у барабан колотить в груди,
у пил стирає всіх, на куряву!
Йому у спорі рівних не існує,
бо знає сотні, тисячі цитат,
а штампи й гасла так завуалює,
2025.05.14
21:18
Що значить дорога додому?
Дорога в ніщо, в зорепад,
Дорога туди, де утому
Знімає оновлений сад.
Дорога додому безмежна,
Не має початку й кінця.
Триває вона, як належить,
Дорога в ніщо, в зорепад,
Дорога туди, де утому
Знімає оновлений сад.
Дорога додому безмежна,
Не має початку й кінця.
Триває вона, як належить,
2025.05.14
18:23
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
2025.05.14
11:25
Я вибрала не Вас і не тому,
що серцю не накажеш полюбити.
Іще тоді належала йому,
коли серпанком падала у жито.
Цвіла шипшиною, а поряд він,
зеленим листям огортав бентежно.
Душа з душею — срібний передзвін —
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що серцю не накажеш полюбити.
Іще тоді належала йому,
коли серпанком падала у жито.
Цвіла шипшиною, а поряд він,
зеленим листям огортав бентежно.
Душа з душею — срібний передзвін —
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
2025.04.25
2025.04.24
2025.04.14
2025.04.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Кремінь Дмитро /
Рецензія критики
Валерій БОЙЧЕНКО - БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ
Мені здається, що новобранець поетичного полку вже там, у Казанці, був певен, що в його ранці (себто, учительському портфелі) лежить маршальський (шевченківсько-лауреатський жезл! Навіть певен, бо Дмитро Кремінь – поет з народження, врешті, поет від Бога. Працюючи викладачем у Миколаївському педінституті, кореспондентом та заввідділом молодіжної газети, керівником обласної літстудії „Джерела”, він робить головне у своєму житті – творить свої поезії, викарбовує свій власний стиль, виростаючи саме у Миколаєві до рівня кращих поетів та есеїстів України. Саме тут він стає лауреатом літературної премії ім. Василя Чумака, культурологічної – імені Миколи Аркаса, а з 1999 р. – лауреатом найвищої нашої премії – Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка. Того самого року він стає у Миколаєві „Городянином року” в номінації „Культура”. Нині Дмитро Кремінь працює заступником головного редактора обласної газети „Рідне Прибужжя”, професором філології Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв і Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, керує літстудією молодих авторів „Борвій”.
Тією верховиною української поезії, яка відзначена Шевченківською премією, стала шоста збірка Дмитра Кременя „Пектораль”, видана у Миколаєві, в 1997 р. В ній автор – гостро-сучасний поет з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому як в часових візіях від Адама та від Христа – через ольвійські й скіфські та козацько-бароккові епохи – до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів.
У цьому контексті згадується випадок (тепер вже майже легенда), який стався тоді, коли з уламків армії імперської болісно творилася армія, яка мала стати Українською. Тоді в десантній дивізії офіцер-хохол відмовився присягати Українській державі, й офіцер-росіянин, явно розуміючи вирішальність моменту для молодої держави, своєрідно порятував його від того безчестя: він підійшов до хохла і вдарив його по обличчю – явно не рукавичкою, як то було прийнято колись в офіцерському середовищі. Щось подібне, вже поетичним текстом, чинить поет у вірші „Купальська ніч”: „Пропаща ця пора! Та й інших не було... Я розгорну тебе, мов спалений сувій, і в серце ти проб’єшся попелом Клауса... Міняй же український прапор свій на безпрапор’я папуаса”! Відчуваєте, читачу, як сучасний український поет, уже майже фізично розіп’ятий синками-центуріонами, в останній надії на пробудження нашої національної й людської гідності, б’є нас по обличчю білою рукавичкою українського офіцера?!
Є в українській історії імена та образи, які наче втілюють її трагічні акценти, - й вони час від часу, іноді наче мимохідь, несподівано – озвучуються, являються в поезії Дмитра Кременя; як криваві плями на чистому снігу – і половці-печеніги, і спалені собори, і гайдамацькі ножі, а особливо криваві кати російської імперської ідеї – царі Петро та Катерина, Меншиков та Потьомкін, катастрофа при Полтаві та окупантська осатанілість спалення жінок і дітей у Батурині.... „Голови на храмі.... Кричати їм німо в космос понад чужими полками...” Або „Меншиков. Батурин. Чорні жерла тих гармат, що п’яні без вина... І співати мало „Ще не вмерла...” (тут уже відверте звернення в сучасність!). Сучасна ж тут і „кварцяна сволота”, омонище „п’яне” („Б’ють мою Україну...”) викликає з вікової пам’яті нищення Москвою української державності й культури та абсолютно конкретні часові й оціночні вироки:
Постало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
...Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко. Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві.
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.
Поетичні видіння Дмитра Кременя вриваються у звичні, глянцеві образи „міста корабелів” (згадаймо „над лиманом парус белый…”, „белой акации гроздья душистые”) аж зухвалими, видається часом, рядками його поезії „Холера в Миколаєві”. Вірш постає із всеукраїнської нашої долі, фокусуючись раптом на центральній площі міста:
То половці, то печеніги,
Нардеп із лицем холуя...
Кому я писав свої книги?
Прощайте! Будь проклят і я.
Прощайте! – хай інтер-гетерам
Прибуде самців у момент.
А мерам, а віце-прем’єрам
Спасибі за їхній презент.
Що нас обминули – спасибі.
А ми проживем і самі
На гуманітарному хлібі,
На гуманітарній чумі.
Ранковим лікуймося бігом.
Он мерія. Площа. Ілліч.
Навік нас засипало снігом
І зорями в чорну цю ніч!
Я вже не кажу про образ нашого Степу в поезії Дмитра Кременя – він багатогранний і пронизаний історичними ремінісценціями Скіфії та Ольвії, і козацькою героїкою, і запорозькою смертю та жорстокістю прибульців від печенігів до Петра й Катерини... „Серед степу – убитий козак”, а орда тим часом „так і скаче донині, і скаче...”, а зі снігу прозирає „євразійський суворий божок...” Світліші картини – хіба що з часів Ольвії та Скіфії, проте й там постає образ спаленої Трої, троянського підступного коня та троянського вина...
„А ми п’ємо в чужім шатрі вино. На тризні України?” „Коли рідного слова у світі нема, хай навік нас поглине безмежна зима... І вже вийшли на лови стрільці і собаки”. „На цій землі, де ми були чужими, де є чужими на своїй землі...”(згадаймо Шевченкове „на рідній, не своїй землі”!). особливо ж вражає історичними узагальненнями та прозріннями (на жаль, болючими) „Елегія троянського вина” з однойменної книги:
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці.
І тут згадаймо не лише Тараса Шевченка з його гнівними антиімперськими інвективами. А й Івана Котляревського з його навчальною „Енеїдою”. Розгром Запорозької Січі, спланований і здійснений з ініціативи нових окупантів в особі російського князя Потьомкіна, став останньою стадією загибелі української державності. Є думка Валерія Шевчука, що приводом до написання „Енеїди” Іванові Котляревському „був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках ХVІІІ ст.”. І Котляревський виношував ідею відродження козацького війська як основи майбутньої української держави. Його герой – козак Еней – мандрує з побратимами в пошуках місця заснування нового Риму (себто, Української держави), і це йому тоді не вдається. І сьогодні, після проголошення держави Україна, поет мусить визнати: „ще не скоро допливе Еней” до нашого, українського Риму, себто, Української держави – з українською культурою, економікою, політикою, елітою...
Мені легше навіки у землю лягти,
І упасти у сніг, і сконати в снігу,
Ніж клясти мою землю, таку дорогу.
Я клянуся своїм многогрішним ім’ям:
Я топтати цю землю нікому не дам!
Увостаннє цілую її не клену.
Відчуваю свою і біду, і вину,
Що криваве сузір’я в очах моїх є,
Що із княжого черепа ворог мій п’є.
Крізь усі безнадії – рятує душу поета й людини одне:” до мене горнеться Мигія – моя земля, моя земля...” І та любов (варто тут пояснити: вона у всіх народів зветься патріотизмом і всі керівники держав – крім нашої сучасної – знають і розуміють її державотворчу й могутню силу), ота любов у чистому її прояві водить пером поета Дмитра Кременя, коли він пише своє провідницьке „Повернення буй-тура”.
Розсунувши ряди розлючених собак,
Здомашнених вовків, що з крові подуріли,
Це він іде, буй-тур! Не геральдичний знак,
Знак волі дикої іде на самостріли!..
Є у свободи вибір – і на смерть іти,
Коли така ця доля занапащена,
Коли встають з могил і кам’яні хрести,
Супроти смороду хліва – й хлібів зодомашнення...
...........................................................................
Ви чуєте? – і нас позвав на небесі
Буй-тур ієрихонською трубою!
І вже спокійно і впевнено, природно і лаконічно формулює поет нашу сьогоднішню долю і прийдешнє – аби лиш узяти їх до серця й до дії:
Потоп і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі,
Бо іншого у нас немає неба,
Бо іншої нема для нас землі.
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави... А проте
Було в моїм житті твоє волосся...
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!