ЗАКРАДАЄТЬСЯ ЩОСЬ НЕВІДОМЕ У ПАМ*ЯТЬ
І ДУМКИ ПОКРИШИЛИСЯ ЗНОВУ,МОВ ЗУБИ
ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЖИТИ... А ЧИМ ЖИТИ МАЮ?
МОЄ СОНЦЕ ПРОГНИЛО І ВИТЕКЛО В ТРУБИ

Я ЗНОВУ НЕ МОЖУ ЗДАВАТИСЬ СИЛЬНІШОЮ
ЗАНАДТО БАГАТО ВСЬОГО НАКОПИЛОСЬ.
ЗДАВАЛОСЬ,ЯК ВИРОСТУ - СТАНУ МУДРІШОЮ,
А МУДРІСТЬ З РОКАМИ ВТЕКЛА,ЗАГУБИЛАСЬ.

І ЩО ТЕПЕР ТРЕБА РОБИТИ НА МИЛІСТЬ
УСІХ ВОРОГІВ,ЩО ВЖЕ ДРУЗЯМИ СТАЛИ?
ЧЕКАЛА ПРОЗРІННЯ - ПРОЗРІННЯ ТЕ СПИЛОСЬ
І НЕ ЗАЧЕКАЛО,А ПРОСТО ПРОГНАЛО...

ПО ПОМЕРЛИХ НЕ ПЛАЧУТЬ...
А ЛЮБОВ? ВОНА ДІЙСНО ЗАГИНУЛА!
І НЕ ВАРТО СОБАЧИТИ
ТА РОБИТИ ЇЙ ШТУЧНОГО ДИХАННЯ.
Я ЇЇ ЦІНУВАЛА
І ЗАВЖДИ УМІЛА ПРОБАЧИТИ,
ХОЧ НАДАЛІ ЗАКРИТІ УСІ
БУЛИ ВХОДИ І ВИХОДИ.

ТОЖ НЕ ТРЕБА ДЕПРЕСІЇЙ,
ПОСПІШНИХ І ВПЕВНЕНИХ ВИСНОВКІВ.
НАША ДОЛЯ ТАКА
І НЕ ТРЕБА ТЕПЕР ГОРЮВАТИ.
ЦЯ ЛЮБОВ ПРОЖИЛА ЗАБАГАТО
ВЕЛИКИХ РЕПРЕСІЙ
І УСЕ,ЩО ЛИШАЄТЬСЯ -
ПРОСТО ЇЇ ПАМ*ЯТАТИ.

ЗАБУТІ СНИ І ДІЙСНІСТЬ ВИВЧЕНА
ЯК КОМЕНТАР НЕВДАЛИХ СПОГАДІВ
ДУША СКАЛІЧЕНА І ПОНІВЕЧЕНА
І НЕ ПРИСУТНЯ НА ВЕРХНІХ ПОВЕРХАХ

СЛОВА ДАРЕМНІ, ВСІ РУХИ СПОВНЕНІ
ЧУЖИХ ЕМОЦІЙ І ЗАЙВИХ РЕВНОЩІВ
І КОЖЕН РАНОК ПРИХОДЯТЬ ПОВЕНІ
І ПЕРЕСОВУЮТ ХАТНІ РЕЧІ ВСІ

І ТИ ЗДАЄТЬСЯ ГОТОВИЙ ВИБІГТИ
ГОТОВИЙ РАДІСНО І БЕЗ ОБДУМАННЯ
АЛЕ ПІД РАНОК ПРИХОДЯТ ЛЮДИ ЦІ
І ЗАБЛОКОВУЮТЬ, І ЗАБЛОКОВУЮТЬ...

Ти можеш бути зайвим не для мене,
А я для себе надто непотрібна.
І байдуже, що ти стріляв не в вени,
Бо я вже по-інакшому не вміла.
НЕ байдуже тобі НЕ стане завтра,
А мені стисне очі випадково.
І це буде моя маленька страта
Досить банальна і раптова.
І нам кумедно не зав'яжуть очі,
А в горлі буде терпко і незвично.
І я вночі піду сьогодні…Хочеш?
Хоч боляче тебе змінить на звичку…

Моя любов припала пилом…
Напевно, ти її сховав
Під ліжко
І прикинув тілом.
Щоб не знайшла. Щоб не боліло
Собі забрав.
А як же я? У товщі бруду
Копаюся вночі і взимку.
Ти думаєш, що я забуду
Це почуття, що било в груди
І просто кину?
Це все не так!
Щось раптом сталось
І ти забувся запитати
Чи то зі мною серце гралось?
Чи просто в глибину сховалось,
Щоб не вмирати?
Та ти мовчиш…
А пилу більше… а болю товщає…
Кричу!!!
І більше не рятують вірші
Лише за голову повісять
І я мовчу…

Ти знаєш, що мені було так важко
Тебе по міліметрам відділяти!
І думати, що треба віддавати
І в той же час сплановувати свято.
А світло боляче стікало крізь фіранку
Мене боліло, але дощ вже звичний.
Це стало трішки звичніше за звички –
Ти цим мене втискав у свої рамки.
А потім, я вдала, що не боліло…
І все те, що було – це тільки сон.
І я не сповідалась біля вікон.
І те, що зрадив – просто я хворіла…

І ми колись знайдемо,може правду
Й позашиваємо всі вени навпаки.
І буде біль тоді мені відрадна
І буде ніч ламати всі шибки.
І ти тоді нарешті скажеш правду
Не зможеш мене рвати на шматки…
І не дозволиш ще комусь ввійти
У наші сни…

Зламай мою несхитну непокору
Своїм жалем і гамірною втіхою.
І вірю в те,що й досі щастям хвора я.
Надіюсь,що тримаю сон під стріхою.

Скажи мені все те,що неважливо
Й даремно втратило свій сенс.
Скажи, що не спалив ті крила,
Які ховала під дощем.

Прошепочи,що все нормально.
Що знову. Буде як завжди.
Завір,що ми тепер ментальні,
Що закінчаться дощі.

Вкради мою ласкаву втому,
Втечи у неземні світи.
Віддай моє «усе» - нікому.
Лиш не біжи.. зажди… зажди…

Ми гуляли з тобою,вдихаючи смоги і гази.
Захлинаючись пилом,повітря ділили на двох.
Ти мене цілував,розділяючи руки екстазом,
І плювати було на диван,що у небі засох.
Ми балакали щось невимовно й задушливо дике,
Ну а потім,збирали каміння та чіткість землі.
І всі доторки наші були такі схожі на крики,
На тверезість і сум,що приносили руки твої.
Ми топили зірки у калюжах і дико сміялись,
Ми збирали дерева і ніжно царапали їх.
Ми губили усе,ну а нам воскрешали,здавалось,
І стріляли у скроню нестримно розпусних доріг.
Ти мені малював дивовижні картини в калюжах,
Я чекала допоки займеться жадана війна.
Ми блукали разом,а на інше - нам було байдуже,
Що в повітрі ефір був і пилюка одна.

Давай робити це постійно:
ти - вниз,а я тебе - в плече!
Болить?
Так гаряче?
Пече?

А згодом дошкребеш до серця,
А я дістану до ребер.
І що?
За що?
Куди тепер?

А потім вмремо від мовчання
й не лишимо по собі слід.
Ну що?
Хто перший?
Хто останній?
Вперед!!!

Молоком поміж пальців
стікаю униз.
Наскрізь...

Ноги стогнуть, а пальці
так хочуть жалю.
Колись...

І я б витекла повністю,
до останку і ...
Все...

Але світ цей реальний
І я страждаю
За це!

І гаряче
І боляче
І пусто

Залишилась
Закінчилася
Просто

Так хочеться
А сил немає
Плакать

Не втрималась
І вибухнула
Мабуть

Без тебе з неба
Буде тепло
і дощ

Хоча
не втрималася
вмерла
ну що ж

А болю 25 на твоєму шляху.
І мінус 10 слів у каві мокко.
З тобою ми як кров і молоко
Кохаємо набуто і жорстоко.
У мене знову мінус 36,
По шкірі смерть танцює дике самбо.
І через самоту вилазить злість
Й втікає до життєвого ансамблю.
В твоїх дорогах 42 війни
У мене ж тільки 3 і ті лялькові.
Ти завжди бачиш кольорові сни,
А я земні, з пекучим смаком крові.
Ти спиш спокійно під 103 FM
Допоки я розплутую буденність.
Так, ти сумний,а я під цим дощем
Сьогодні знаю більше не повернусь.
А завтра ти прокинешся в нуль:нуль
Годин і кількасотень післявчора.
Нехай уже нема,але ти був
Століття два десь тут, а,може,й сорок.
І через 10 слів ти повернешся,
Коли схолоне кава на столі.
Візьмеш у руки моє кволе серце
І мовчки віддасиш його мені.

Капає попіл
Мабуть вже пізно...
Така безодня
У душу влізла.
Караю небо
За руку дико.
Мабуть,не траба...
Напевно,зникла...

А стеля плаче, бо кричать дощі,
Бо схлипує без тебе ліжко.
Шматки окремої душі
В периметрі літають пішки.
А дзеркала волають злісно
І чайник спазматично стогне,
Бо ти пішов...вертатись пізно,
Бо ти і ліжко - дещо кровне.
А стіни лапають ногами
Навколишню порожню тишу,
А крісло марить кулаками
У досить милу гру "Залишив".
А лампа бачить мої руки -
Вона так гарно співчуває...
Я більше не кричу, це звуки
З моєї стелі долітають...

Я знову помилюсь навмисно,
Як автопочерк в механізмі.
Боятися тебе корисно,
Ну а любити - зле.
Я знову одягла намисто,
Розрізала по вені тиском,
Я все таки прийшла запізно,
Прости мене.....

Ця осінь захлинулась жовтизною
Від ліхтарів швидкої втіхи.
Від міста,що було твоєю грою,
Там з моїх сліз уже зварили ліки.
Я - грішниця, бо п*ю жовтаві кроки
Німих дерев, що обіймають місто.
Я - грішниця, бо ще питаю :"Хто ти?"
Бо яще дихаю, без кисню - тісно.
Бо я закуталася в цей безсмертний холод,
Бо я вже не зникаю у дощі.
Я не втекла, прийшла у гості знову
До твого дому в жовтому плащі...

На груди виплескав свою брехню,
В волосся вплів всі зради і обмани.
Поламаними пальцями творю
З болота те, що було бездоганним.
Я не рвала освячених плодів
На древі вічних зустрічей - розлуки.
Моя душа не бачить твоїх снів,
Твої вуста не обпікають руки.
Стріляю по мішені вогняній,
Вона на дрізки дробить наші очі.
Я потопаю,підійди!Не стій!
Я так втомилась гинути щоночі!!!!

Давай на раз, два
Усе знімемо й витремо.
Я раптом забудуся,
Що помирала.
І те,що до тебе
Ішла як до битви.
Що болячче було
І те, що страждала.
Давай на раз, два
Роздамо всі хвилини
І небо, і тіло,
І ліжко на двох.
Давай, я забудуся
Знов, як дитина,
Що в світі колись
Правив люблячий Бог.
Давай!Я не проти!
На все подивлюся.
Давай!Буду доти
Лице умивати.
З вампіра в людину
Із серцем у брюсі
Ти станеш
І більше не зможеш
Вбивати!!!!!!!!!!!

Усі шляхи ведуть у яму
Хоя борсайся, хоч тихо стій.
Підеш наліво або прямо,
Стоятимеш чи ринеш в бій.
Усе мандрує в підземелля,
В девяте, чортовеє коло.
Твоє життя веде в пустелю,
Руйнуючи усе довкола.
Ти переконуєш роками
У святості жорстокий фатум,
Що ти із вищими думками
Та всім властиво помирати.
Ти дивишся на мокре світло,
Стікаюче по підвіконню.
Благаєш Бога не старіти,
Тримаючи над лезом скроню.
Напевно, то все зла вистава,
І замість Бога - диявол там.
Він посміхається лукаво
І все стирає полум*ям.
Тебе в труні несуть додому,
Сумна картина із двох дій.
Усі шляхи ведуть у яму,
Хоч борсайся, хоя тихо стій.

Ти наплачеш мене,може кілька століть по під ряд
Будуть пальці хворіти жалем невимовного болю.
У очах моїх тільки сліди від обіймів тремтять
І затерті шляхи невідомої світу любові.
Ти забудеш мене,коли стихне нарешті війна
Стільникових страстей і трактатів до витертих клавіш
І підеш,не читаючи що то була за одна,
Що приносила тіло дощу у місцях серцеспалищ.
Не повернеш мене,бо запізно вже буде,нажаль,
Я не зможу прийти як завжди до твойого порогу,
Все,що маєш від мене, закутай у чорну вуаль...
Наше спільне минуле і мої позбивані ноги.
Ти наплачеш мене,ти забудеш, не зможу,нажаль,
Будуть пальці хворіти жалем невимовного болю.
Все,що маєш від мене, закутай у чорну вуаль,
Бо ти як не крути, ми з тобою були випадкові.

Ти був одним з доріг червоних...
Хто ти - забула запитати.
Ти був одним із тих чергових,
За кого звикла помирати.
Ти просто був! І це важливо!
Чи будеш...Зовсім недоречно.
З тобою я була щаслива!
Без тебе - це вже інші речі...

… а сонце почало світити тяжко,
І все осипати пухлинами.
І я в тому сонці, неначе пташка,
Яку прикидали глиною.
А більше нічого крім болісних променів
Не впаде на мертві крила.
Я більше не буду нічим крім спогадів,
Які твоє сонце вбило…

Я стала для тебе зайвою,
Як третя нога чи око.
Кого ти любив незаймано-
Тепер ти обходиш боком.
Я стала для тебе болісна…
Я стала стара і звична…
Тепер я не буду корисна…
Тепер – я погана звичка…

Не хапай вже за руки,
Все втекло, ти зламав.
І обрубані роки
По секундам складав.
Не кидай в мої крила
Ці безглузді прикраси.
Я була,я любила
Та померла одразу…

Я втомилася бути сильною…
пильною…
схильною…
до вбивств!

Я хочу трішки слабкості…
важкості…
святості… колись…

Я можу частенько плакати
І кидатися образами.
І навіть усоте падати
Від того, що надто разом ми.

Я можу терпіти ницості
Та бавитися із ранами.
Тобі заважають прикрощі?
Вони ж від початку з нами є!

Я можу стерпіти розстріли
Та розчленування поглядом.
Але від усунень богостріл
Мене забило судомами!

Ну от і все…
крім сліз і болю нікрихти…

Себе я заберу з собою
і просто зникну…

І вже ніяк не зможе бути
як завше…

Дозволь мені тебе забути
назавжди…

Ти знаєш,можливо,затрохи і трохи
Занадто це стало … і сонце не сліпить.
Нещастя, НЕ щастя,а злість купували,
А гарний початок ніхто вже не зліпить.
І серця замало. Так мало для болю…
І очі так солодко тиснуть в кишені.
Вже й ми стали надто брехливо-прозорі,
Щоб зорі і крихти були навіжені.
Любов не вартує цього порятунку
На нашому пінному й дикому вештанні.
Ми не помістились в цьому подарунку,
Тож маємо конче шукати помешкання…

Застогнало у грудях
І щось приріднилось у скроні,
Наче шматки речовин,
Що стікають з небес.
Боляче…наче прорізали отвір десь ззовні.
Наче сказилася.
Я, наче вуличний пес.

Знову вигнанка
і маю тікати у гори,
маю боятися
і заливатись вином.
Так по-дитячому дико
вдивляюсь угору,
щоб небеса напоїти
парним молоком.

Скрипнуло в очі тобою
І очі роз*їло.
Знову несила, незряча
Не я не своя.
Це було важко і
Гидко у серці кипіло
І у районі душі
Налило мозоля.

Вічна дорога
Не вабить вже більше
Як завше
І засвербіло у венах
Гниле молоко
І я убила себе майже повністю.
Майже…
Але це «майже»
Нажаль,як завжди ожило…..