Я знову думками – до тебе,
знову немає світла.
Душу плекав для неба,
Вона ж восени розквітла.
Зорями впали бажання,
в каміння слів не закуті.
Була розлука та рання –
та пізно просити забути.

Розплющу очі –
аж дзвенить від тиші.
Холодна кава
у гарячі сни…
Завмерли кроки,
і ключі залишені –
мишами тіні
миготять біля стіни.

Забинтуй мені руки,
аби не шукала серця.
Утопи вже цю тишу
в струменях теплих дощу.
Забинтуй мені очі,
аби сонце у сни не стікало,
теракотовим дахом
котилось в ранковий шум.
Забинтуй мені душу,
аби в безколірні кристали
до безпам’ятних тіней
ішла моя тінь без жалю.

Мрії мої – метелики –
сховалися від зими.
І я вже вірю лиш декому,
і не шукаю вини.

А палати ще б літу, тішити,
підливати до крові ртуть,
але ночі стають холоднішими,
і крізь зорі дерева ростуть.

За небо корінням хапаються,
залишивши землі свій плід.
Мов безпечне дитя, усміхаюсь я,
без надії шукаючи слід.

Лиш пилок золотий метелики
на моїх залишили руках,
розтрушу його в срібні келишки,
щоб запити прогірклий страх.

Телеграми з епохи агоній
принесе запізнілий птах.
Ти торкнешся на хвильку скроні,
щоб забрати тремтливий страх.

Наше літо прийти забуло,
зледачіло в нічних дощах.
Молила, та не повернула,
губилась в чужих віршах.

Крилаті лелітки надії
у мої не впіймались сни,
а небо так швидко міліє –
аби дотягти до весни.

Нічні телеграми агоній
не судилось читати вдвох.
Мій смуток і я, ти – сторонній,
а над нами – замислений Бог.

Шкірка яблука
облямувала кров’ю
краєчок стола.
І леза фраз
міцно вгрузли
в соковитий
м’якуш мозку.
Помирати
так немодно.
Вже не раз
хтось когось
отруював любов’ю,
щоб, напившись
сукровиці, знов
ненароком
в плоть життя
вдихнути.

Тривожно
в долонях б’ється спогад.
Невагомість
і мідні прути.
Небо –
велика клітка
для сонця,
незрима пастка.
Відпущу птаха,
що був колись білим –
полине.
Душу покине
смуток.
А може –
на черепочки,
впавши з-під хмар
на скелі
голубом з глини.

Троянда у руках
Святої Діви
непізнаністю
вабить.
На плече
роса спадає,
незабруднена рукою
приреченого жити
на землі,
околиці
зневаженої Богом
зірки.
У пилі днів,
розірваних
так дрібно,
що ніде впасти
і сухій
пелюстці.

Непевний хід думок
і днів, мов за труною
процесія із чорних хоругв.
Тонкий льодок,
листок у багновинні,
підмерзлому ще з ночі.
І довгий-довгий шлях
аж ген під гору,
де обелісками стоять
тополі, ледь-ледь зачеплені
туманом. І таке важке
прощання в кожному
поклоні,
у згині рук
й плечей під ношею,
яка ціною тліну
купує вічність
для загублених у горі.
Безмовність крику
для покинутих над свіжим
горбком землі і глини.
І камінням глухо
заляжуть грудочки,
землі,
що ритуально
рука опустить вниз
байдуже чи з тремтінням,
аби й від себе
тягаря
додати клаптику
оплаканої плоті.

Загорнись
в пурпуровий плащ
із дощу,
і йди
шукати сліди
на воді,
щоб не чути,
як кличе друг.
Крізь туман
і сльоту
крапель стук –
як зарік –
від біди.
Срібний слід
невидимих ніг
на воді,
на столі –
охололий чай.
Ти знав:
буде так
сотні літ.
Чекав:
неминуче “прощай”.
Здалось?
Несміливе “куди”.

Сонце на заході.
Хмари червоні
обличчям до вітру.
Небо заплакане,
небо усміхнене
губить краплини
у гривах розвихрених.
Дорога з осені,
дорога в інеї
сліди рахує
тіней загублених.
Засни в багряному,
засни в безгомінні.
Грудневе сонце
скляною кулькою
скотиться з даху,
зблиснувши золотом.
Засни у білому.
Коні запряжені,
коні в яблука,
у сани ковані.

Моє серце –
поштова скринька,
порожня,
притрушена снігом.
Забута тобою
адреса.
Вітер
заклинання шепоче,
не може
вже мою врятувати
душу.
Нанизує
кільця диму
на змерзлі,
холодні пальці.
Самотність
приходить незрима.
Чи варто
від неї ховатись?

Павутиною ще
теплиться
твоя присутність,
ангеле невпізнаний.
Не знаю,
до якого кличеш
мене раю,
Чи до пекла.
Крила твої легко
перекреслять
ніч
і холод світла.
Я згадаю,
вірю, що згадаю,
шлях, залишений
в осінньому повітрі.
Ненадовго хоч
покину
цю в’язницю
з мулу
і з каміння,
аби потім
в пам’яті просити
воскресіння.

Засохлий кущ троянд
сніги вечірні гріє,
два кроки, що назад –
навпомацки душа.
Загублені слова –
і вже не розумієш,
чому ти в сні моїм,
чому я не пішла –
шукати кращий сон,
за небо, за зорею.
Загублене дитя,
тамованим плачем
болиш мені й тепер,
і раною тією
весь світ затьмарюєш,
півсонця, мов плащем,
вкриваєш тінню,
що могла би бути нами.

Люблю тебе, мов Бог,
хай пізно – розумію,
все вкриє сніг –
і душу, і любов –
мов кущ троянд
вона колись зчорніє,
та чи розквітне
у веснянім сонці знов.

Цілуй до забуття
печальні очі,
хай не лякає
холод на вустах.
То просто дощ,
мов ключник
невблаганний,
замкнув усмішку
й у тонких
печатях страх
закарбував паролем.
Так туманно
ховає літо
душу аж на дно
осиротілого ураз
багаття
сріблистих рибок.
Інеєм чоло
остудить час.
І аж тоді
збагнути
ти зможеш, врешті,
втратив
чи знайшов.
Та пізно рятувати
метелика
над теплих кіс руном.

На стічних трубах
джаз зіграла осінь.
Принишкну мишею
і в неба на устах
невпевненим цілунком
намалюю
усмішку сонця –
хай все – як в казках.
Пожовкле листя
мої кроки зігріває,
щоб сліду не залишити,
і страх
по крапелині
у минущість літа
вода несе.
І час, немов слимак,
у мушлю спогадів
силкується ввібгатись.

Скільки доріг
вже пройдено.
І побачено –
в небі
й під небом.
Чекати пора,
як неспізнано
постукає
в шибку,
щоб слово
промовити,
тиха осінь.
Впаде у траву
пізнім яблуком.
А кінь
у тумані
незрячо хапатиме
запах диму.
І вечір
прокинеться,
ледь снігом
забілений,
щоб у душу ввірватись
забутим теплом.

Солоний присмак
на губах.
Безмежність втоми
слова пресує
в стосики
календарів.
Лиш дочекайся –
присмерк невагомий
врятує тишу
від безладдя кольорів.
Нервовість пилу
і тремтіння світла
тобі залишу,
щоб піти у ніч.
Десь там закінчиться
моє колишнє.
На дні зими
мої згубились сни.

Тобі вже не стати Буддою,
І мені не знайти сенс життя,
Сновигати довіку приблудою,
Розжувавши зерно каяття.
Зішле небо надії крихітку
для голодного птаха душі
і пробачить нехитру витівку,
пом’янувши у теплім дощі
чорні сльози вдови невтішної.
На могилі із забуття
колючками любові грішної
проростуть мої почуття.

Йти навмання
мене твоє мовчання
навчило,
коли падав сніг.
І до зірок
було так близько –
лиш вікна торкнутись
щоб стерти
відображення очей.
Тепер сліди
вже важко відшукати
в зелено-жовтій
клітці божевілля.
І в голосах
знайти свої й чужі.
Чи то приречена
душа чекати,
допоки світ
впокоїться в квадратах,
у чорне й біле,
сковане у забутті.

У погляді –
вологість неба.
Спокусилась
ти знов
чужим теплом,
чуже життя
хотіла,
наче ребус,
розгадати.
Загубилась
у плетиві
заснулих ще
гілок.
І світ спинивсь
над краєчком
калюжі.

Вітаю моє законсервоване життя
в терпкуватих пагонах сумніву
на пожовклих фото пам’яті
де сонце знову і безперервно
де все нагріте навіки
і сплавлене в мене – там живу
навіки а нині – безсиле
бо світом править крижина
із секундною стрілкою
і я вітаю новий день – чий –
плач моє життя усміхом
старих фотографій – чиїх
цвіти нев’янучими пелюстками
вишень що ніколи не зародять
йди залишаючи тіні
на вікні – мені вистачить
аби написати безкінечний роман
на чистих сторінках
довжелезних зим вічності
для кого?

Терпко зацвітає тиша
на долонях зимової ночі,
цілує холодні шибки,
перехоплює подих вітру.
щоб пізніше спочити
на твоїх тремтливих повіках.
Розгадати таїну снів –
полохливих нічних птахів,
що торкаються твоїх вій.

Я йду вперед, як дощ іде,
як розвіває вітер листя,
і в ніч похмуру як гуде,
прощань збираючи намиста.
Я йду, як тінь, в не-свої-сни,
мов краплі в сітку павутини
вплітають суму шнур масний...
Плач вашої ще-не-дитини.
Я йду, як ходять вже-не-тут,
рахуючи в безодні кроки,
буття складаючи статут,
безсмертя відпускаючи – потроху.

У колисці сполоханий сон
плаче. Й крутить прив’яленим листом
хор вітрів. І їх спів в унісон
із тремтінням примерзлої гілки...
Заблукала ця ніч над містом.
У комині зляканий дощ
заховався. Заснула миша.
Із прогірклого сну виріс хвощ,
розгойдавши порожню колиску,
усміхнувшись: хай буде тиша.

Білим,
заплаканим сонцем
тебе зустріну.
Побачу
кригу на віях,
у серці
холод відчую.
Тихо
стікає вічність,
в долонях
зоряний порох
і сивий
ворон
цілує плечі
і скроні.
Завтра
ти будеш знову
щасливий.
Квіти
сховають світло
до ранку.
Тиша
м’які опустить
руки.
Випий
із чаші нічного трунку
терпкого
меду розлуки.

І

Ви знаєте, падає сніг,
так, як падав тоді,
коли зимові вечори
повнились довгою тишею.
Як і вчора – падає сніг,
як багато років – падає...
Ви знаєте,
він такий самий.
Але я не ступаю безпечно
по дорогах, встелених кригою,
хоча іскриться сніг.
Не відігріваю білих шибок,
не здираю пластиліну
з віконних рам.
Хіба – у коротких снах,
які весніють спогадами.
Ви знаєте, такими вечорами
я розмовляю з вами
і пишу довгі листи,
для яких ніколи не знайду
адреси,
які не вмістить
жодна поштова скринька.
Ви знаєте, без вас такі довгі
ці вечори зимового смутку,
коли десь далеко
падає сніг.


ІІ

Через скло я не бачу очей,
ані губ, я не чую
ні плачу, ні молитви,
бо скло опівночі холодне,
як цвинтарний хрест,
непрозоре, як дощ,
опівночі під місяцем білим.
Але ваше тепло – дотик рук
через скло, дотик уст
через скло. я шукаю
у звуках німих те знайоме,
що живить мій сон...
Та скло – мов холодний пісок,
збереже лиш на мить
ваш слід і осушить росу,
щоб забути зітхання рук.
Товща літ припорошує скло...
Я плачу...

Три царі ішли зі Сходу
за зорею дні і ночі.
Ранило каміння ноги,
пил гарячий різав очі,
та царів не збавив сили,
бо світила зірка в серці.
Йшли царі. І місяць вперто
сипав, мов пісок клепсидри,
порох зоряний на плечі
тим царям. Важкими кроки
їхні стали, на повіки
спокоєм лягала вічність.
І задивлені у місяць,
як у зоряне свічадо,
позабули край свій теплий,
щоб в холодному світилі
збудувати храм надії.
і украв облудний місяць
їхніх днів земне чисління.
і забули їхні очі
барви літнього світанку
над морями. де зітхають
дикі пальми й кипариси.
Де під зорями в серпанках
баядерки ніч малюють.
Три царі, від пилу сиві,
довгу путь свою провадять,
і горить над ними зірка.

Я вас пам’ятала,
коли стрілка запівнічно
гамувала свій рух.
Пам’ятала вас посміхом,
мов терпку виноградину,
холодні бризки води
по холодній бруківці.
Я збирала вчорашні звуки,
аби зв’язати в химерну мелодію
ваших голосів.
Я вас впізнавала
у лабіринтах чужих вуличок,
що дихали чужим спокоєм,
пахнули моєю тривогою...
У надсвітанковому маренні
я вас пам’ятала.

Зимовим вечором
у синьому садку
рожевий кінь
розпорошив холодний цвіт.
Терпкою парою із ніздрів
хотів зігріти
мертві руки ясенів,
обпалені колючим сріблом,
що ним порскала зі сміху
Новорічна ніч.
Потім блукав білою тишею
і дивувався: де ж квітуча вишня,
обнюхував сивий поріг – тихо.
Навіть лизнув
клямку на дверях – німа.
І вікна ховають пустку
за білими фіранками.
А голуби (у ваті з срібним дощиком)
все силкуються дістати
хоч ягідку шовкової калини
своїми гумовими дзьобами.
А горіх єдиною рукою
потягся в небо –
і завмер,
коли згоріла остання зірка
над комином.
Де ви?
Шелестить сухе листя під копитами.
Заплутались пелюстки
У срібній гриві.
Шумить дощ.
Де ви?

Я щаслива,
що десь ви є.
Таємничо
й піднесено-просто.
У буденному кольорі
серед гамору й сміху
земного життя.
Тихі кроки.
Впевнені й не дуже.
Я ступаю в прозорий слід.
Я торкаюсь повітря,
що в ньому згубився жест.
Я радію,
що десь ви є.
Це нічого,
що часом плачу,
це нічого,
що холодно часом, -
бо ж світ
такий незбагненний,
широкий,
розгортає кути до безкраю,
як шукаю свого.
Коли хочу тепла,
що в словах задрімало,
в думках,
вплітаючи мудрість
у штучні вінки
дешевих фраз.
Та ви є.
І я згадую знову
розмову,
якої не було...

На розхресті тремтливих доріг,
Вмерзлих холодом в душу і тишу,
Не забуду тебе, та залишу
І ступлю на хиткий поріг.

Поспіх снігу, валіз і птахів,
Мертвий порух дерев у небо...
Нехай тінню злетять до тебе
Всі голуби світу з дахів.

І розтануть блакиттю снів,
Як крижинка в гарячій руці,
Як усмішка чужій доньці,
В сивосвітлі очей твоїх й брів.

Скільки кричати
душі тобою,
не довіряти
пекучим ночам.
Ти був веселкою в небі
й грозою,
залишив навіки –
спокуту за страх.
Небесні хвилі
малюють ранок.
Якому сонцю
молишся ти?
Заплуталось променем
в бруді фіранок
на склі запітнілім,
а потяг все мчить.
Ми в різних вагонах
купуємо постіль,
нас різні перони
цілують в плече.
Скажи мені легко,
як перше прощання,
чому мені пам’ять
терново пече.

Дай – отрути налию тобі,
щоб не мучився,
ані за, ані проти.
Душі вже нема.
І язик аж пече,
бо слова із болота
сірка димом плює,
харкотиння любові.
Бо й янгол – сволота,
коли крила сушити
залишить на вітрі –
іржавий гачок,
вбитий в небо
так міцно, що й руки
твої не відірвуть.
А ти сумніваєшся
все ще – даремно.
Твоє серце затисну,
аж пальці побліднуть,
в кулак,
хай зігріється.