І

Ви знаєте, падає сніг,
так, як падав тоді,
коли зимові вечори
повнились довгою тишею.
Як і вчора – падає сніг,
як багато років – падає...
Ви знаєте,
він такий самий.
Але я не ступаю безпечно
по дорогах, встелених кригою,
хоча іскриться сніг.
Не відігріваю білих шибок,
не здираю пластиліну
з віконних рам.
Хіба – у коротких снах,
які весніють спогадами.
Ви знаєте, такими вечорами
я розмовляю з вами
і пишу довгі листи,
для яких ніколи не знайду
адреси,
які не вмістить
жодна поштова скринька.
Ви знаєте, без вас такі довгі
ці вечори зимового смутку,
коли десь далеко
падає сніг.


ІІ

Через скло я не бачу очей,
ані губ, я не чую
ні плачу, ні молитви,
бо скло опівночі холодне,
як цвинтарний хрест,
непрозоре, як дощ,
опівночі під місяцем білим.
Але ваше тепло – дотик рук
через скло, дотик уст
через скло. я шукаю
у звуках німих те знайоме,
що живить мій сон...
Та скло – мов холодний пісок,
збереже лиш на мить
ваш слід і осушить росу,
щоб забути зітхання рук.
Товща літ припорошує скло...
Я плачу...