Скверик сухо давився каштаном.
На землі рудувата піна.
І дерева ставали в пари.
І життя пролітало
Мимо.

Вихористо неслося листя.
Прилипала до пальців фарба.
Тренувалися скейтбордисти.
І здавалося часу
Мало.

І до мене приходив жовтень.
Перебігла дорогу білка.
І довкола було post mortem.
І у небі було
Мілко.

І також там були люди.
Але що мені з їх ниток.
І глибокі сибірські руди.
І тепер це дощем
Змито.

а люди часто мають звичку йти
на вантажівці
під забутим небом
загублені у юрбах темноти
і тиші
їм нічого вже не треба
а люди часто мають звичку йти
безповоротно
і частіш невчасно
а їх би міг затримать саме ти
їх зірка дотепер
іще б не згасла
а люди часто мають звичку йти
не попрощавшись
сумно посміхнувшись
гранітності могильної плити
ти прийдеш
але їх уже не зрушиш
а люди часто мають звичку йти
їх очі
сумно дивляться у вічність
вони сягли життєвої мети
для когось спричинити
неможливість
2011

В житті колись усе буває в тебе вперше –
Або ж нема ніколи – і так було завжди.
Я зрозуміла це, не так давно піднесши
Тяжку вагому чашу самотності й нужди.

І тільки речі дві – уперше і востаннє
Людині у житті зустріти довелось.
Та ні, це не любов, і навіть не кохання,
І не дитинство голе, що десь ключем знялось.

Вони приходять раз, коли в них є потреба,
Вклиняються мечем в життєву круговерть –
Початок і кінець, це альфа і омега,
Коріння та земля – народження і смерть.

2010

Ось надійшов цей день – сумна пора прощання.
Вклоняється нам світ – здається, він у ніг.
Навкруг шумують спогади, і сльози, і зітхання,
І тихо віддаляється від нас шкільний поріг.

Хвилини все ідуть – прекрасні й незабутні,
Але минають швидко – ось їх уже нема.
Травневий ранок цей – то свято самобутнє,
В якому так багато і смутку, і тепла.

А ми ж іще колись, якихось десять років
Тому стояли тут у ролі першачків…
Тепер і не згадати найперших наших кроків –
Вже школа проводжа своїх випускників.

Ми вдячні їй за те, що нас вона зростила,
Поставила на ноги, відправила в політ.
А все те, що дала домівка друга мила, -
У морі грозовому життя надійний пліт.

Та ось затихло все, замовкло на півслові.
Над нами проплива сивих небес блакить.
Розкраяв тишу гість – палкий останній дзвоник.
Для нас і справді вже востаннє він звучить.

Та не сумуйте ви, бо ще сюди повернемось,
Згадаємо і радощі, й турботи, і жалі.
Ми зможемо усе – ми в цьому скоро впевнимось,
Як вирушать у плавання великі кораблі.

05.2010

Захочешь – и я подарю тебе сердце…
Ты будешь его носить на цепочке,
Как брелок на ключи к любой дверце,
Как смешную игрушку любимой кошки.

Если хочешь, то я отдам тебе душу,
С ней ты сможешь теперь гулять каждый вечер,
Она будет светить тебе лампочкогрушей,
Всей собой обнимая усталые плечи.

Пожелаешь – и я подам тебе руку,
Чтобы мы не смогли вдвоём оступиться.
Сохрани моё сердце и душу в разлуке,
Пока руки построят меня по крупицам…

2010

Самотніми шибками всміхаються будинки,
В гримасі божевільній викривлюючи крик.
Чарівне місто-привид, де стронцієві зливки,
Тебе вітає радо, відважний мандрівник!

Немає більш ніде такого місця в світі,
Де б моторошний подив так серце нервував.
Усе чогось чекає. Усі роки – у миті.
В рудих легенях атом обвився, як удав.

А ти іще не знаєш, що є в житті страшного.
Як не дивись навкруг – жахіття там нема.
Насправді найстрашніше – не бачити нічого.
Є місто. І є ти. Між вами пустота.

Ось на столі лежить забутий кимсь щоденник.
І квітень "вісім-шість" буяє від небес.
Його господар зник в автобусах півтемних,
Він не поставив крапку. Зробила це ЧАЕС.

2010

Я не тримаю зла на тебе, сонце,
Але дошкульно після цих років
Надіятись на смайл у чат-віконці,
А мати тільки гірко-кислий гнів.

Порубана цезурою на строфи,
Живу та вірю у прийдешній день.
У тебе є сарказм, у мене – тропи.
Їм не з'єднатись ні в одній з пісень.

Поділена законами на молі,
Встановлюю стаханівський рекорд.
Твоїм діезам і моїм бемолям
Ніколи вже не злитися в акорд.

Гримлять і струшують вокзал вагони.
Вони летять у непомітну даль.
Ти любиш чорне, я люблю червоне,
Але то не про нас писав Стендаль.

Любов і теплота – я знаю, що це,
Та маю тільки гірко-кислий гнів.
Я не тримаю зла на тебе, сонце,
Бо ти нещире під кормою слів.

2010