Мене неволять…
Мене кайданами скували…
Мене ганьблять…
Мені вже й очі зав’язали…
Травмують й брудом обливають…
Принижують і зневажають…
Та хто ж принижує? Та я ж. Себе!
Собі на голову грязюку лию!
Лиш дивлячись в дзеркало окуляри рожеві вдягаю.
Погляд відводжу – й відразу скидаю.
І зовсім не бачу, як з-під німбу роги виглядають.
На тлі білесеньких крильчаток – хвостище довгий, волохатий.
Світ – то дзеркало велике.
У кожному я бачу лиш себе.
Звичайно – хтось в моїх проблемах винен,
Хтось за мене відповідати повинен…

Та хто? Все я ж…
16.11.2010

Я – маріонетка – лялька.
Мене за ниточки володар водить м’яко.
Мої очі зав’язані хустинкою червоною.
Мої руки зв’язані мотузкою шовковою.
Голос щось робити мене вже закликає.
І кличе, і кричить, й шепоче, і співає.
І я роблю усе, хоч би намагаюсь.
В житті чомусь я ні на кого не спираюсь.
Голос ще про щось далі віщає.
Ніби розумію, ніби і не знаю.
Розумію: є цей світ і той.
Скільки вже пройшло дорогою звідси туди?
Все колись зведеться до шляху невідь-куди…
А мене все кличе голос той.
Говорить, куди я маю йти,
Щоб не створити якоїсь біди.
А ззовні небо все темніша.
А в моїх очах усе простіше.
І спокійніше.
А голос мене кличе далі
У знайомі незнанні далі…
Монро… Меркурі… Цой …
Джексон… Сінатра… І Преслі…
Шевченко… Бодлер…
Може, пізнали вони вже світ той?
Чи, може, вони вже воскреслі…
Ні, завжди живі…
Голос диктує їхні імена…
Подій усіх дивує давнина.
Голос зупинитись мене закликає.
Голос про ціну життя промовляє.
Голос усіх людей прославляє.
Голос зрушити з місця мене закликає.
Уві сні свою пишу життя чернетку.
Наяву я лиш маріонетка.
Голос мені каже – я П’єро.
Дерев’яним є моє нутро.
Та сльози мої ллються… От дива…
Мозок мій працює, хоч і дерев’яна голова.
Та лиш годинник цокне –
Я вже Арлекін,
Що щосекунди зараз знову щось утне.
Так, веселий він!
Так, дивне я маріонетка.
Лиш маски змінюю я метко.
… А голос мною керуватиме завжди…
03.03.2010

ВСЕРЕДИНІ, В МОЄМУ МОЗКУ ПРОКИНУВСЯ ПОВСТАНЦЯ ДУХ.
ДИВНОГО ПОВСТАНЦЯ… ЖИВЛЯТЬ ЙОГО ЛИШЕ ЗМІНИ . Й РУХ.
ТОЖ ОДЯГАЮ Я З БУЛЬБАШКИ МИЛЬНОЇ ШОЛОМ,
З ПАВУТИНИ Й ПАПЕРУ КОЛЬЧУГУ. ЛИЦАР Я, СЛОВОМ.
ЗАПРЯГАЮ В КОЛІСНИЦЮ МЕТЕЛИКА,
ВОЛОСКИ – ТО ВАЖКІ БАТОГИ.
В РУКИ Я ВІЗЬМУ ЗБРУЮ ІЗ ЛИСТЯ,
БО НЕВИДИМІ НА МЕНЕ ЙДУТЬ ВОРОГИ.
ДАРМА, ЩО НАВКОЛО Й НЕ РУХНЕ Й ТРАВИНКА,
І СПОКІЙНО ВСЕ НАВКРУГИ,
ЗМІН ЛИШ ДЛЯ ЗМІН ПРАГНЕ МІЙ МОЗОК,
І СПЕРЕЧАТИСЬ ЗАВЖДИ ДО СНАГИ:
СПАТИ ВДЕНЬ І ГУЛЯТИ ВНОЧІ,
І ХОДИТИ СКРІЗЬ НА ГОЛОВІ.
ТОЖ НОВЕ Я РОБЛЮ ВІДКРИТТЯ -
ОТРУТА – ЕЛІКСИР ТО ЖИТТЯ.
ПРИМХЛИВІЙ ЛЮДИНІ ПРИЧИНИ ДЛЯ БУНТУ ДАЮТЬСЯ,
НА РІВНОМУ МІСЦІ ГОРИ ЗВЕДУТЬСЯ.
І СОНЯЧНЕ СВІТЛО ЛЕДЬ ХМАРА ЗАКРИЄ,
І ДОЩ З ГРОМОМ РІЗКО ПОЛИЄ.
І НЕ ВРЯТУЄ ВЖЕ ШОЛОМ ІЗ МИЛА,
І ЗБРУЯ ІЗ ЛИСТЯ ВЖЕ МАЙЖЕ ЗГОРІЛА.
Й СТУПИТИ НАЗАД Я НЕ МОЖУ ЧОМУСЬ.
ТА ОБІЦЯЮ Я ЩОСЬ І КОМУСЬ.
ТО СОН УСЕ БУВ. НА ЩАСТЯ, НА ЩАСТЯ…
ПРИМАРНИМ ЛИШ БУВ ТОЙ ВОЇН НЕНАСТЯ.
ТА ВІДТВОРИТИСЯ МОЖЕ У БУДЬ-ЯКУ МИТЬ -
У КОЖНОМУ З НАС ВІН СИДИТЬ.
14.10.2010.