Я – маріонетка – лялька.
Мене за ниточки володар водить м’яко.
Мої очі зав’язані хустинкою червоною.
Мої руки зв’язані мотузкою шовковою.
Голос щось робити мене вже закликає.
І кличе, і кричить, й шепоче, і співає.
І я роблю усе, хоч би намагаюсь.
В житті чомусь я ні на кого не спираюсь.
Голос ще про щось далі віщає.
Ніби розумію, ніби і не знаю.
Розумію: є цей світ і той.
Скільки вже пройшло дорогою звідси туди?
Все колись зведеться до шляху невідь-куди…
А мене все кличе голос той.
Говорить, куди я маю йти,
Щоб не створити якоїсь біди.
А ззовні небо все темніша.
А в моїх очах усе простіше.
І спокійніше.
А голос мене кличе далі
У знайомі незнанні далі…
Монро… Меркурі… Цой …
Джексон… Сінатра… І Преслі…
Шевченко… Бодлер…
Може, пізнали вони вже світ той?
Чи, може, вони вже воскреслі…
Ні, завжди живі…
Голос диктує їхні імена…
Подій усіх дивує давнина.
Голос зупинитись мене закликає.
Голос про ціну життя промовляє.
Голос усіх людей прославляє.
Голос зрушити з місця мене закликає.
Уві сні свою пишу життя чернетку.
Наяву я лиш маріонетка.
Голос мені каже – я П’єро.
Дерев’яним є моє нутро.
Та сльози мої ллються… От дива…
Мозок мій працює, хоч і дерев’яна голова.
Та лиш годинник цокне –
Я вже Арлекін,
Що щосекунди зараз знову щось утне.
Так, веселий він!
Так, дивне я маріонетка.
Лиш маски змінюю я метко.
… А голос мною керуватиме завжди…
03.03.2010