Які ж дурні ці чоловіки. Хіба я не гарна? Хіба не молода?
І чому вони такі? Кажуть природа! Скільки живу, не розумію.

̃̃ ̃ ̃
Усе почалось з дитячого садочка. Після сніданку наша группа
розмовляла про щось своє, незрозуміле вихователям. Раптом Олег почав бігати навколо столу, і цілувати всіх дівчат. Я чекала, що він і мене поцілує. Не поцілував.
У мене якраз росли зуби, росли, росли, і не зупинялись. Думали, що то якась хвороба і батьки водили мене до стоматолога, щоб він їх спилював, але це не допомагало.
Так у мене з’явились ікла.

̃̃ ̃ ̃
Школа. Усі когось кохали. Щоб не вирізнятись з-поміж інших, я сказала дівчатам, що мені подобається Володя,.
Звісно, він про це дізнався.
Але ніяк не відреагував!
Тоді я захворіла на вітрянку, пролежала вісім днів вдома, а пухирці не зникли.

̃̃ ̃ ̃
У п’ятому класі я надіслала Дімі, першому красеню нашого класу, валентинку. Він подякував. На цьому дякую, Дмитро у моєму житті і закінчився.
У багатьох дівчат, на тілі росте волосся, а у мене, від Діминої байдужості – пір*я. Я його вискубувала. Лікарі сказали, що таке буває, це просто генетична аномалія.

̃̃ ̃ ̃
Я ж гарненька, дійсно! І чому вони не помічають?
А може помічають, а чому тоді нічого не кажуть, не роблять?
Ох, і чому вони такі дурні?

̃̃ ̃ ̃
Ми з Сашком познайомилися по телефону. Спілкувались десь із півроку.
Домовилися зустрітись біля «Спару». Я гарно одягнулася, вищипала пір’я, підпиляла ікла. Прийшла до місця зустрічі, до мене ніхто не підійшов.
Я зателефонувала йому, але Сашко не взяв трубку. Він і досі її не бере.
Відтоді у мене не блакитні очі, а червоні...

̃̃ ̃ ̃
У 10-му класі я сама наважилась і запропонувала Сергієві зустрічатись, і він… погодився! Та дива не сталось.
Ми домовились прогулятися після уроків, я виходила і бачила, як він тікає, хотіла крикнути: ‘‘А як же я?’’Та змогла видавити з себе лише жахливе гарчання.
Так я розучилася говорити.

̃̃ ̃ ̃
Мама каже, що я дуже вродлива!
І що у мене буде ще багаааааато прихильників, треба тільки трохи зачекати. А я вже чекаю, чекаю, а їх все немає і немає! Чи я вам не подобаюсь хлопці? Хоча б одному. Мені аж двадцять років, я ще ні з ким не зустрічалася.

̃̃ ̃ ̃
І на другому курсі університету я зустріла Женю. Зуби перестали рости, пір’я випало, пухирці зникли, очі знову стали блакитними.
Єдиною проблемою була моя мова, я боялась, що він злякається, коли зрозуміє, що я вже не вмію говорити, а можу тільки гарчати.
Та коли він сказав: ‘‘Я тебе кохаю’’. Я не могла промовчати, але замість очікуваного гррр, відповіла: ‘‘І я тебе ’’.

̃̃ ̃ ̃
Весілля призначили на 18 грудня. Я була у пишній білій сукні, довжелезна фата приростала мені до плечей, все більше нагадуючи крила, а над головою світилося щось дуже схоже на німб.
Але Жені не було видно… Покинув.
Коло, що світилося наді мною приросло до голови, розімкнулось, краї загострились. Знову з’явилось пір’я, місцями почала рости і луска, очі почервоніли, з пальців ніг і рук виростали пазурі, залишилися лише крила.
Я полетіла. Літаю і досі. Чуєте гарчання ночами, то я…

̃̃ ̃ ̃
̃̃Чи я вам не подобаюсь, хлопці? Чи я страшна, чи я огидна, чи нікому не потрібна? Ви винні, що я тепер Мара.
Дівчата, я ваш страх, боїтесь, що нікому не подобаєтеся, що хлопець кине? То я.
Мене неможливо перемогти, бо мене стає все більше і більше, із кожною дівочою сльозою.

Рогатий автобус. Моє улюблене місце.
А чому цей тролейбус такий сірий?
Незвичний краєвид за вікном.
Я ж не туди їду! Швидко вийшла.
– Алло, рятуй, тут якісь хатки!
Загубилася…
Я біжу швидко, швидко.
‘‘Шух, шух, шух’’, – шухають ноги.
Пролітають повз мене маршрутки, ліхтарі.
Вогники зимової ночі залишаються позаду.
Швидше, швидше. І вже мої ноги розкручують землю, мов білочка колесо.
Аж раптом земля крутиться сама.
Ще трохи розганяюсь і бачу свій район, будинки.
Виявляється, на небі немає ночі, і звідти все видно, як удень. Я вже не біжу, мене несуть крила, які виросли з ніг. А ще на небі хмари кольорові, які намагаються залізти мені в носа.
Тут і мобільний зв’язок є.
– Алло? Так! Знайшлася.
Повертатись?! Доведеться.
Важко ходити по землі, коли вмієш літати.

Кажуть,коли вискакує на носі прищ,то в тебе хтось закохується.
У мене ніколи не було прищів. У всіх подруг були, але не в мене.
Аж раптом у 17 років я намацала на носі прищ.
Він – є! Здо-ро-ве-е-нний. Чому є? Бо він не проходить.
Зазвичай прищі зникають, відносно швидко, а цей не зникає.
Може це і не прищ, а якась бородавка..? Тоді чому я все життя пересолюю борщ?

Ну і навіщо? Прикидатися розумною білою білочкою, яка знає цілий світ свого безкінечного колеса.
Ну і навіщо ти, шланг присмоктався до великих кранів и п`єш із них кров?
Ну і навіщо тобі одружуватись? Хочеш, аби шлангів стало два? А діти? Невже ти хочеш, щоб із тебе пили кров? Чи ти дійсно думаєш, що це буде весело?
А навіщо тобі працювати боїшся, що краники закрутяться, а може Великий Сантехнік забере їх собі?
Ну і навіщо? Просто так? Бо колесо обертається…

Здається, що жили вони вічність – велика кругла кактусиха і високий огрядний кактус. Та їм було лише три роки, а жити їм ще довго -довго. Ростуть разом у низенькому квадратному вазоні, на телевізорі. За цю трирічну вічність їх вазон заповнився меленькими і не дуже кактусенятами. Їх було так багато, що найменшенькі росли навіть на мамі й татові. Хто був старше, намагався спустити свої корінці на землю. Деякі вже встигли завести і своїх діток.
Люди дивувались, здавалось, так багато кактусів не може рости на такому клаптику землі… А ці росли і росли так щільно, що їх колючки переплітались. Знаєте, зазвичай та навіть не зазвичай, а завжди рослини холодні, а кактуси – ще і колючі, а ці були м`які і теплі. Мабуть, щасливі.