Вона співає…
Все згадаєм, бо ж усе минає….
А мелодія невпинно так лунає
А звуки у височінь уже не долітають
І лиш нечутно так співають
Думки, загорнуті у плащ
І ти уже не плач, моя любов, не плач…
Вона лунає, далеко десь луна
ця тиша…
розцяцькована думками
розгублена між днями
захована у мріях нездійснених
оцих простих і цих блаженних
й незайманих оцих
Ця ніч…
Загублена десь за небокраєм,
Де все іще літаєм
У ніжностях невиправданого сну
Де у хмарах бродим як по дну
Де не знайти уже нікого
Лиш ангелів,
які знімають твою втому
крилами тамують ніжну біль
цю мить
згадаєш ненароком
зимою сніжною біля вогню
у відблисках якого знов стою
і руку подаю у це провалля
і забираю, з собою забираю
твій сум…
і радість огортає
І знов акорди пролітають
Між днями, митями і сном
І дарують щастя знов
І знов
Секундами
тікаючи
у
вічність

так просто ангелом назвали
і ніжно крила обламали
не давши звідати висот
а так хотілось без турбот
кинутись у вир шаленства
і випити усе блаженство
з іскр любові і життя
та все ж таки без каяття
я словом роздиратиму надії
і не даватиму своїй мрії
отруювати знов думки
Й шукатиму я знов стежки
щоби тікати до висот
без усіх земних турбот
і не посмієш крила поламати
і не зможеш забувати
цієї пристрасті сліпої
цієї ніжності якої
не дарувала більш нікому
і лиш у пориві німому
забулася і віддала
та навзаєм спокій забрала

Твої очі - колір неба грозового,
А погляд так по осінньому сумний.
Зустрівши тебе на порозі дня нового
Я говорю собі що ти не мій, не мій...
Уста твої - троянда нерозквітла,
А посмішка завдає пекучий біль.
Любов моя до тебе - чиста й світла,
Але я тверджу собі, що ти не мій, не мій...
Я так хотіла зненавидіть тебе -
А на томість ще більше покохала.
Я так хотіла забути про усе,
Та знов і знов до спогадів верталась.

бачити - хотіти
а потім - убити
чекати...
кохати...
і знов
забувати.
уже не вірити,
і не жити,
а так -
проходити
між митями
.........
не мріяти,
не вміти,
не думати,
не знати
щоб потім
не розчаруватись...
так боляче
відривати,
забирати,
тебе у собі убивати
і віддавати,
знову віддавати
комусь
а серце закривати
від всіх -
від втіх,
від світу
й очей,
і недоспаних наших ночей...
а тепер:
прощай
і забирай
ніжність
і сни
тільки душу
верни!

бачити - хотіти
а потім - убити
чекати...
кохати...
і знов
забувати.
уже не вірити,
і не жити,
а так -
проходити
між митями
.........
не мріяти,
не вміти,
не думати,
не знати
щоб потім
не розчаруватись...
так боляче
відривати,
забирати,
тебе у собі убивати
і віддавати,
знову віддавати
комусь
а серце закривати
від всіх -
від втіх,
від світу
й очей,
і недоспаних наших ночей...
а тепер:
прощай
і забирай
ніжність
і сни
тільки душу
верни!

Заховалося сонце у сон,
Завмерло сотні вікон,
Стихають навколо пісні.
Лиш звуки чужої душі
Так просто сплітають слова.
Та очі шукають тепла,
І мужнього того плеча
Щоб просто поплакать - нема...
За сонцем тікаю так знов
Щоб не чути прикрих розмов,
Щоб не відчути німого зітхання,
Щоби приспати своє кохання.
Та це лиш миттєва розрада
І не поможе дружня порада
Забути усе і просто іти -
Від себе ж не можна втекти.

Реальна віртуальність захопила,
Так легко все найкраще вбила,
І залишила без життя
Найкращі хвилі вже не нашого буття.
Просте складним здавалось
І тихо щось там підкрадалось
В безсонні ночі, у пітьмі.
І все мінялось у імлі.
Здалось, що щастя наздогнало
І так відверто вже сховалось
У закутках смішних надій,
Й таких простих дівочих мрій.
Здалось, що зупинився час -
Здалось, тобою захопилась.
Здалось - і більш нічого.
І тут уже нема нікого,
Лиш годинник миті відсуває.
І так невпинно все тікає
У вічність забуття.
І тут приходить каяття,
Несказані колись слова,
Забутий погляд і довіра.
І хочеться так голосно кричати,
Усе хороше убивати
В своїх заблуканих думках
І у солодких нездійснених снах…

Ти мій
В тенетах любові блукаю,
Чогось неземного шукаю,
На щось таки сподіваюсь,
Можливо, тебе я кохаю?
Ти мій
Душа у пориві кричала,
Від цього бажання згоряла.
Очима у даль проводжала,
А устами мовчала, мовчала…
Ти мій
Так хочу тебе я відчути,
А може і так позабути?
А може в обіймах проснутись…
А краще усе це замкнути.
Ти мій
В усмішку я сльози сховаю,
Від радості цієї страждаю.
З тобою й про тебе уже забуваю.
Та чи відкритись – не знаю, не знаю…

Ім’я згубилось у думках
Немає більше трепетних зізнань…
Та їх не було, тільки сон,
Який так просто не забути
Хоч хочеться знову у небутті втонути
І не прощатись у думках
І не ховати по кутках
Своїх не здійснених бажань
Та час вертатись до реалій
До простих свіцьких баталій
До катастроф , людської смерті
Чужих думок і старих віршів.
Та хочеться ім’я згадати
Не можна ж просто забувати
Цю мить, забуту на путі
Цю радість, болем обійняту.
Та ти забув і не згадаєш
Навіть поглядом не знайдеш
Моєї тіні між роками
І все, ти не шукаєш це кохання
Тобі не треба цих обіймів
Тобі не треба ніжних слів
І тих невинних поцілунків
І шквалу наших почуттів.
Та як забути всі зізнання
І рану ятрить це бажання
Знов опинитись у твоїх руках
Але існує ще цей страх.
І вже стою на роздоріжжі
І не оглядаюся назад
Та акорди старої пісні
Так кличуть знову повернутись
І все забути
І знов забутись…

Одному серце віддала,
Другого просто чарувала,
А в третьому, о Боже мій,
Саму себе я впізнавала.
Той перший серця не вертав,
За ним солодку тугу відчувала.
Він по-своєму щиро так кохав,
Та я цього чомусь не відчувала.
Другий очима проводжав,
Мабуть, таки причарувала.
Почуття свої від мене він ховав,
Але я все одно про них вже знала.
А третій так... Він другом став,
І до нього тихо й ніжно усміхалась.
Бо ж мрії мої мені звіряв,
І звідки він це вивідав - не знала.
Хоч до кожного приязна була,
Хоч зі всіма я мило розмовляла.
Та тільки одного із них моя душа
Так палко й вірно покохала.

Дощ вистукує на склі твоє ім’я
Цей дощ, якому ти зрадлива
І мрія, що між хмарами, - твоя
Немов зоря яскраво так світила
В очах твоїх веселий сум заліг
Ти навіть у печаль красива
І стерти усмішку ніхто б не зміг
Знаєш, все таки щаслива.
Задумано так дивишся на скло
А у думках із вітром танцювала
Все, що в житті твому було
Лиш з ніжністю увечері згадала
На бруківці вистукуєш мелодію весни
По вулицях старих ти походжала
І леви кам’яні приходили у сни
Ти з ними про кохання розмовляла
І дощ, яки коханцем став
Все пробачав нові пориви
Він лиш ім’я на склі писав
Сумними каплями від зливи

Ти малюєш на вікні
Мій настрій усміхом весняним.
А вітер наспівує пісні,
Такі смішні, солодкі й п’яні.
Хтось загубився у своїх думках,
Хтось думає про вічність світу.
А день купається у снах,
А ніч сміється так відверто.
Стирає межі почуттів
Бурхливе море хвилею своєю.
Й бажання диких відчутів
Так заховалося під тихою зорею.
І мить запуталась в волоссі -
Згубилася вона у снах,
Сховалась мрія у колоссі,
Щоби не плутатись в думках.
Лиш усміх, мальований тобою,
Огортає радістю в печаль,
І гріє серденько зимою,
Й стирає мій вчорашній жаль.

Чому вітер за вікном так сумно плаче?
Чому сонце на мене образилося наче?
Чому дощем печаль уже не змиває?
Чому ніхто так сильно не кохає?
Для чого сльози виливаються в слова?
Для чого римами душа співа?
Для чого серце ятрити думками?
Для чого плакати поміж рядками?
Куди сховалося це тепле літо?
Куди втекти від тебе і від світу?
Кому потрібні ці слова
Якщо тебе уже нема?

Коли слова отрутою укриті,
І зрада дихає в плече,
Не хочеться з печаллю жити
І думати що все мине.
Не хочеться до мрій здійматись,
В думках радіти без мети.
Для чого? Щоб в душі кохати,
А в реальності з тобою просто йти?
Не хочеться і слів казати,
Що звуками тремтять в імлі.
Навіщо так себе карати?
Навіщо плакати в пітьмі?
Не буду я тебе чекати
З прогулянки біля дверей.
Та краще зовсім тебе не знати!
Не бачити бездонних тих очей!
Не хочеться і добиватись
З тобою бути день при дні
Я буду в темряві ховатись
І складати там свої пісні.

Коли слова правдою обвиті
І посмішка гадюкою з лиця сповзе,
Ти не повіриш що для тебе пишу
І що у душі моїй усе пече.

Без болю, без надії, без мети
Іти по вулицях, так просто йти.
Без щастя, без надії й доброти
Пройти повз миті суєти.
Не оглядатися, а так, брести,
Не думати нічого, не знайти
Хорошого чогось, і не шукати
Щоб потім за ним не жалкувати.
Без боротьби у бою здатись,
Не плакати, а просто усміхатись
Нікому нічого не сказати
І просто так по вулицях скитатись...

Нема печалі у житті,
Лиш дивний спокій душу огортає.
І тихо так в своїм путі
Мене твій погляд доганяє.
Не треба плакать наді мною
Сумним дощем в своїх піснях,
Ти краще сонною росою
Змий мій дитячий дивний страх.
Не огортай пекучим снігом
Усі думки та почуття,
А розбуди безжурним сміхом
Незнані досі відчуття.
Розтопи весняним сонцем
В моєму серці гострий лід,
І відчини у нім віконце,
Щоби побачить ніжний цвіт.
Не залиши мене у півдорозі,
Крутій такій, аж до небес.
Я ж сама пройти не в змозі
Й залишусь тут немов бездомний пес.
Огорни мене любов’ю,
Візьми на крила й полети,
Забери печаль без бою,
Закрий від земної суєти.
Я хочу плакати й сміятись
Та лиш від щастя й доброти.
І буду тихо підкрадатись
До справжньої далекої мети.

У куточку заховалася любов -
Нишком-тишком причаїлась.
Нікуди не поділась, тільки знов
Тихесенько в серденьку грілась.
Із куточка виглянула мов,
У душу глянула очима:
І закипіла в жилах кров,
І виросли великі крила.
Так ніжно заховалася в руках
Ласка теплоти й надії,
Блукала нескінченно в снах,
Вливалася вона у мрії.
В півтемряві заплутались думки,
Лиш свічка світло висівала.
І звуки музики плили
Що й в дзеркалі зображення лунало.
У погляді вогонь палав,
Беззвучне слово залягло у тиші.
Тоді ніхто нічого ще не знав
Та ніч і вітер підглядували лишень.
Вони ж мовчатимуть завжди,
Лиш маленька згадка блукатиме по небу.
Під шум дощу лунатиме “Не йди!”
Несказане тоді до тебе.

І рана зажила…
Лиш біль, приглушений сльозою,
Ще тліє спогадом-росою
В забутім серці десь на дні.
І вже минув без тебе вечір,
Вже інший руку покладе на плечі
Й поведе в країну мрій.
І північ ратуша пробила,
І ніч зірками личенько закрила
Щоби не бачила тебе...
Там десь на небі засіріє -
Сонце зійде і зігріє
Тобою зраджену любов.
Так рана заживає важко,
А мрія все летить як пташка
До тебе з підбитим вже крилом

Людська суєта забувається
Коли потрапляєш у світ
Де із тиші на тебе вдивляються
Безмежжя далеких століть.
Дивним вихором в серці зриваються
Незнане таке відчуття,
І спів музи чужої вдаряється
Об грані земного життя.
У темних кутках думки причаїлись,
Забуті на грані віків,
І тільки в невпізнаних лицях зігрілись
Відтінки незнаних часів.
Задумані ангели на світ задивились
І сумно, так сумно мовчали...
Вони до Бога за світ цей молились -
І по камені тихо сльози стікали...
Відбитки й відтінки в душі залишились
Криками мертвих скульптур.
Й не хочеться зовсім щоб спогади змились
Хвилями нових культур.

...І знову дощ б’ється так по склі,
Й думки із хмарами сплелися,
Пригасла усмішка в імлі
Все виринає і у темряві сміється.
Невпинний час рахує кожну мить,
І з рук тікає вічність в небо.
Не хочеться без радості у світі жить -
Тоді й багатства більше вже не треба.
Із сумом радість обнялась,
В душі сховалися вогні кохання,
І сльози неба так лились
На сховані у першім дні страждання.
Стара мелодія луна із приймача -
Ця музика навіяна мовчанням,
Мов тиша, що із вічності крича
Щоб зупинити хоч на хвилечку бажання...
Танцює вітер вальса за вікном
Без пари вже самотній там кружляє,
Огортає місто тихим сном
Хоч місяць колискової ще не співає.
І дощ все б’ється у вікно
Відкрите так, немов душа у неба,
І знов показують старе кіно
Де все вирішили вже за тебе...

Пелюстки засушених троянд,
Заховані між сторінками долі.
Забуті дні старих оман
Таких незайманих і голих...
Засохлі пелюстки троянд
Твій час мені кида під ноги,
І знову охоплює туман
Всі наші ще не здолані дороги.
Пелюстки засушених троянд
Так сумно падали до неба.
А звуки ще не бачених сонат
Світлом місяця пливли до тебе.
Засохлі пелюстки троянд -
Щастя, залишене на спомин.
В зігрітім серці у руках
Твоя любов зробила повінь...
Пелюстки засушених троянд
Знов зацвіли забутим болем,
Та не розвіявся п’янкий дурман
Твоєї ніжності ніколи...
Пелюстками засушених троянд…