Я крокувала по сирій землі
і віями торкалась небосхилу.
Буденна тіль губилася в імлі,
Із маминих очей черпала силу.

Ловила сум останньої зорі,
з камінчика вирощувала вишню.
Тримала в одноразовій дірі
жовто-песимістичну пісню.

Я не ховала думку у пакет,
Не прикривалась тишком окулярами,
не одягла невидимий жакет,
не обдурила пристрасть чарами.

Але обличчям впала я до ніг,
Вони зтоптали, порубавши, вишню.
З німих очей мене вдушив насміх,
З камінних губ убила жовта пісня.

Неприйняті дзвінки. Пурпурний шрам.
Красуня. Розпач і над’ївше серце.
Поезія. Поразка. Сам-на-сам.
Ти зовні чай, а п’єш – неначе з перцем.

Смітник. Двірник. І коваль з року в рік
Створіть любов, хоч вигадану втільте!
Мій світ. Мій біль. Смутний, похмурий світ.
Затемнення. Кінець. Вже смерть? Не вийде!

Живу. Марнію. Добрива нема.
Вода втекла. Засуха з почуттями.
Безодня. Гріх. Довірливість. Зима.
Безликий спір з чужими язиками.

Хвороба. Місяць. До безумства страх.
Цигарки. Вени. Шприц… Лиш не для мене.
Одна планета. Попіл. Пух і прах.
Надія-мрія. Психи. Вдача. Гени…

Занепад. Зірка. Телефон в руках.
Сльоза. Щока. Змокрілі вії. Подих.
Свій ідеал чекаю. Ні, нема!
Отрута. Пісня. Рок. І знову подих.

Опіки-рубці по всій душі.
Нитка. Втрата. Стук. Удар на серце.
Грім. Молитва. Клятва. Не лиши.
П’ю той чай в середині із перцем.

Пустота. На дні. І нерви, нерви.
Тиша. Тінь і сум. Кохання. Голод.
Тільки чорне. Не існує зебри.
Мінус. Полюс. Тягар. Від тебе – холод…

Вдихаю настрій сутінків –
Сердечний плач і біль…
Пігулки з назвою «любов»
Ковтаєш, наче сіль.
Долоні склеїлись в одну,
Щось губи шепотять.
Піїт іде в мою весну,
Де мрії шелестять.
Метаморфозно пахне час
Й підтюпцем утікає.
Я жити почала із Вас,
І підсвідомість знає.
Землі я заздрю, бо вона
Свою орбіту має.
Я ж одинока, і сама
В руках свій світ тримаю…

Мої очі – ранкові роси,
А комусь – бруньки замерзлі.
Заплітаю любов у коси,
Визираю з думок тверезих.
А характер пахне м’ятою,
Хоч насправді на кактус схожий…
Вдача не напхана ватою,
Листопад занадто ворожий!

Вдруге народжений Понтій Пілат
себто з Христосом зустрівся...
Корчив лице, підлаштовував мат,
писано давньо - він кат!

Але на Голгофу Ісуса не вів,
та й на Хресті не повісив.
Кров'ю омити святе не зумів,
себе ж самотужки убив...

Сотні пілатів - отруйних мужчин
ноги по грунті волочать.
В спадок від першого - слава і чин,
але ж син Ісус був один...

А я бажаю тобі щастя,
Нехай воно і швидкоплинне -
Ти зовсім не гнилої масті,
А мов з бурштину...

І я віддам своє натхнення,
Щоб викрасти з Олімпу крила.
Їх прикріплю до твого ймення,
Згубивши тіло...

І боротьби вічна стихія
Знімає джгут із ран укусів.
Над нами небо ще синіє -
Тож жити мусим...

Викинь з серця льоду жменю,
Я бажаю тільки щастя!
Не пхай невдачі у кишеню.
Ми ж, наче, однієї масті???

я захворіла - серце ниє.
шалено б'ється наостанок.
І ковдра тіла вже не гріє,
і ніч,як день, і день,як ранок...
Думки сплели вінок надії,
уста неспритно завязались.
до чого ці безглузді мрії,
якщо я хворою зосталась?
тоді задумалась...
не дивно,
що біль оця прийшла весною,
бо лікаря тут не потрібно,
я ж захворіла лиш тобою...