Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах


1. Гайдамаки

Для належного оцінення творів Тараса Шевченка, ба й других наших давніших писателів, у нас досі дуже мало зроблено. Крім деяких случайних заміток, найдеться ледве кілька студій в цілім нашім письменстві, посвячених розборові важніших пам’ятників нашої сьоговікової літератури [1]. Та й не диво. У нас досі більше любувалися тими творами, більше декламували їх, аніж старались їх розуміти. При тім круг образовання нашої галицької інтелігенції був надто тісний, критична думка надто мало вироблена, а щоб хто з галичан міг успішно взятись до того діла. При тім же в сутолоці різних партій галицьких тим творам нашої словесності, а особливо творам Шевченка, припала дуже незавидна і всяку критику вбиваюча роль — книг канонічних, священного писанія, на котре покликувались, котре натягали кожний по своїй уподобі і до своїх партійних видів [2]. А хоч дехто й брався до критикування і пояснювання творів Шевченка, то робилось се без належного наукового методу, критика оберталась в вузькім кружку, ограничувалась нераз тільки пересказанням полатаною прозою того, що Шевченко висказав стихами. Дві хиби нашої школи і нашого образовання — застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію — не давали розвитись у нас критичній думці. Приміри пояснять се найліпше. Найкраща робота про Шевченка, яка появилась в Галичині, се, безперечно, студія Партицького «Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка». Вона цінна вже тим, що зводить докупи думки Шевченка, розкидані по його поемах, і старається з них вибудувати одноцілий світогляд нашого поета. Але іменно в тім лежить також її найбільша хиба, що Шевченко бересь в ній як цілість, як щось одностайне, викінчене і скристалізоване в собі, вважається радше твердим і недвижним, хоч ясним, хрусталем, ніж чоловіком, що зміняється і розвивається; значиться, недостача генетичного методу. Ми, прочитавши працю д.Партицького, остаємся в непевності: коли се так думав Шевченко, як критик показує? чому він так думав? чи думка тота була у нього тривка і в’язалась тісно з цілим його світоглядом, з цілою його моральною натурою, чи се може тільки риторична фраза, гіперболічне або образове речення? Очевидно, що се недостача дуже важна і підриває вартість цілої праці, позаяк читач не бачить ніякої поруки за те, що весь суд критика побудований на твердій науковій основі, а не на случайній комбінації та догадках. При тім же критика д.Партицького не виходить поза той круг думок, який находиться в поезіях Шевченка; не бачимо там навіть проби розбору самих тих провідних думок Шевченка. А іменно такий розбір був би дуже багато причинився не тільки до вияснення становища Шевченка як поета і діяча громадського, але був би — в той час, коли вийшла книжка д.Партицького, — дуже причинився до розвитку тодішнього українофільства в Галичині і до спровадження його на дорогу правдивого народовства. Так, як кажемо, такого розбору й заводу нема в праці д.Партицького, і до нього він, як видно з його пізніших відозв о Шевченку і з його прочої літературної діяльності, не був зовсім спосібний.

Такі самі недостатки бачимо і в працях критичних д.Огоновського. Тота сама метода — не узглядняти розвитку поета і його думок; тота сама неохота — вийти поза круг думок поета і віднестись до них критично. Взагалі критика д.0гоновського переважно формально-естетична, але й на тім полі критик якось не входить вглуб речі, не розаналізовує основи критикованого твору, не добирається хоч би тільки до психологічних, коли вже не до суспільних пружин, порушаючих дійствуючі в нім особи, як се, напр., робив Бєлінський в першій, естетичній добі своєї діяльності [3]. Д.Огоновський пояснює хіба, коли і де написався який твір, кому і за що був присвячений, пояснює також приходячі в тексті географічні та другі назви, т. є. те, що в філології зветься rеаlіа, а впрочім ограничується на виписках, переказах та цитуванню «паралельних місць», котрі вже й зовсім нічого не вияснюють.

Іменно по поводу праці д.Огоновського про «Гайдамаків» Шевченка ми й пишемо сю свою замітку. Праця та має надпись: «Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка. Студіюм д-ра Омеляна Огоновського» і була насамперед читана автором на університетських прелекціях, відтак оголошена друком в «Правді» 1879 р., а також видана окремою відбиткою. На 39 сторонах великої вісімки міститься там розбір Шевченкової поеми, уступ за уступом, а також відправа деяким критикам (Кулишеві, Обрістові). Ми думаємо, що більшість наших читачів знайома не тільки з поемою Шевченка, але й з критикою д.Огоновського, і для того не будемо вдаватися в обширний розбір ні одної ні другої, а тільки намітимо головні точки, потрібні до оцінки поеми, і задержимося довше на тих, котрі по нашій думці Д.Огоновський або недостаточно, або хибно виложив.

1. Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною?

Д.Огоновський старається оминути се питання. Він часом, бачиться, се потверджує, але часто вигороджує історію від тотожності з поемою і признає, що Шевченко мало знав історію України взагалі, а Гайдамаччини поосібно. Та все-таки з його невиразного в тім згляді представлення виходить щонайменше те, що історично вірно списані Гонта, Залізняк, уманська різня, а що найголовніше, що вірно схоплений сам характер Коліївщини — нібито «послідні змагання люду козацько-українського за правду і волю». Правда, в тій мглистій фразі «за правду і волю» міститься все, що хто хоче, так що Д.Огоновський міг би заставитися нею проти усякого виразнішого твердження і зможе заставатись і проти того, що скажемо далі про саму Коліївщину. А щодо поеми Шевченка, то нам здається, що ся фраза більше каже, ніж є в поемі. За яку, за чию правду і волю ідуть змагання, описані в «Гайдамаках»? Коли ціль усіх, або хоч більшої часті гайдамаків така сама, як у Галайди, т.є. щоб на Україні блисла гетьманська булава, то до якої ж волі, а найпаче, до якої правди (справедливості, рівності між людьми) йдуть змагання, описані в поемі? Чи більшості того гайдамацького люду, тим жидівським попихачам, гольтяпакам та обідранцям ліпше буде, коли замість жидів та ляхів давитимуть їх власні дуки-срібляники? Нам здається, що як, з одного боку, Шевченко не порозумів значення Коліївщини, так, з другого боку, Д.Огоновський не старався уяснити собі ціхи і напрямку «Гайдамаків». Спрібуємо доказати се докладніше.

«Гайдамаків» писав Шевченко в 1841 р. — вони затим приналежать до першої доби його духовного і поетичного розвитку, до тої доби, коли він, поверховно обзнакомившись з історією України, знайомий також дещо з сучасною патріотичною поезією польською, задумував неначе сотворити щось подібного, як польська романтична школа: віршував народні казки (Причинна, Тополя, Утоплена, Лілея і др.), або брав сюжети до своїх поем з історії України (Іван Підкова, Тарасова ніч, Гайдамаки, Невольник і др.). Твори з тої доби відзначуються попри яркий український націоналізм також значною примішкою сентименталізму, загально пануючого в тодішній польській, а по часті й російській літературі. Загально звісно,що, крім «Истории Руссов» псевдо-Кониського та, може й, Маркевичевої «Истории Малороссии», Шевченко інших книг про історію України не читав, та аж до свого знайомства з Костомаровим (1845) і поглядів критичних на тоту історію собі не виробив. То ж не диво, що за повною історичністю Шевченкових «історичних» поем ніхто тепер і не обстає, коли новіша історична критика по більшій часті розбила мнимі факти «Истории Руссов», коли розвіялась слава Наливайків, Остряниць, Трясилів та Іванів Підков, коли показалось, що одна з найкращих «історичних» штук Шевченка «Гамалія» — прямо його власна видумка, та як про ніякого Гамалію, нападавшого на Скутару, ніде нічого не згадується. Одне, що тепер і назавсігди останеться цінне в історичних поемах Шевченка (розуміється, не згадуючи про уступи ліричні, котрі належать до іншого ряду), се те, що д.Драгоманов назвав його «нюхом історичним», се іменно його любов до простого люду і наклінність (зовсім рівнобіжна з напрямом сучасної історичної критики) — освічувати всі історичні факти знизу, не згори, — з становища люду, не панів, як звичайно робили польські романтики. Ся наклінність прямо випливала з того, що й сам Шевченко був мужик, геніальний мужик.

Та тільки ж, звісна річ, з таким «нюхом» без достаточного знання історичних фактів далеко не зайдеш. Вже хоть би поминути те, що прийдеться в «історичній» поемі розказувати видумані факти, вводити видумані особи! (Так н.пр. Галайда, котрого Шевченко не знати чому назвав напіввидуманим, між тим коли се майже певна річ, що він таки зовсім видуманий. Так само смерть вільшанського титаря, за історичностю котрої Шевченко обстає, по вислідам д.Антоновича показується так само видумкою, конечно, не Шевченка самого, але люду, не більше як місцевою «сагою», яких тисячі живе по святій Русі. Так само неправда, що Шевченко каже о Гонті, немов то ще перед уманською різнею «на Поліссі Гонта бенкетує», і немов то також перед уманською різнею Гонта разом з Залізняком спалив Лисянку, між тим коли річ допевне звісна, що Гонта з Залізняком зійшовся аж під самим Уманем. Так само неісторична повість про те, що Гонта в Умані порізав власних синів, і т.д.) Але, поминувши все те, поезія має свої права, а історія свої. Поема може бути історичною, хоч і показує чимало неісторичних, видуманих фактів: коли тільки ті видумані факти добре характеризують дану історичну добу, коли тільки її загальний характер і настрій в поемі вірно і наглядно показаний. Се бачимо, напр., в історичних драмах Шекспіра про боротьбу Білої і Червоної рожі, ,в історичних романах Вальтера Скота, в Гетевому »Gotz von Berlichingen». Та тільки ж треба іменно і передовсім вірної характеристики даної історичної доби, — а сего по нашій думці в «Гайдамаках» нема. Взагалі ні один, може, твір Шевченка не показує такого мішаного характеру, таких внутрішних суперечностей, що «Гайдамаки». Ми постараємось далі виказати ті суперечності, а тепер задержимось на одній.

Шевченко, як ми сказали, поет-мужик, і то не тільки по походженню, але й по симпатії. Ті мужицькі симпатії пробиваються у нього всюди, і в поемах з першої його доби. В дальшім розвитку його поетичного таланту і його мислення ті симпатії прояснюються, міцніють, стають в першім ряді між тим, коли в першій добі вони тільки де-де проблискують з-за іншого, набутого матеріалу, іменно з-за українського націоналізму та козацького патріотизму. Як виробились у нашого поета ті націоналістичні погляди, суперечні з духом його таланту і його симпатією до мужиків, до пригнітених і обідраних, сего докладно не знаєм, так як і прочі моменти духового і поетичного розвитку Шевченка далеко не досить прояснені. Нам здається, що рішучий вплив на нього мали «История Руссов» і знайомство (хоть недокладне) з тогочасною польською романтичною та патріотичною літературою. При тім же наразі мужицькі симпатії мусили не видатись Шевченкові суперечними з формальним українським патріотизмом [4]. Симпатія до мужиків, до бідних і обідраних, зразу, конечно, була у нього неясна, не вироблена наукою, не оперта на широкім науковім світогляді, а тільки на гарячім, гуманнім чувстві, розбудженім в довгих літах власної неволі, власного пониження. А з другого боку, в «Истории Руссов» (вона в головній основі перепланована у нас Дідицьким яко «История Руси») мусив побачити й свою Україну всю обдертою і пониженою, мусив побачити у всіх її давніх борцях героїв, що бились за правду і волю, значиться, героїв, гідних віджити і розблиснути наново в його пісні. В змаганнях і ділах тих героїв мусив він побачити ідеал, за котрим варто зітхнути їх потомкам — кріпакам. Оглянути ближче той давній ідеал, розібрати ті змагання героїв козацької давнини у Шевченка не ставало доволі історично-критичного знання. Таким способом, запевно, виробився його українсько-козацький патріотизм, тота пануюча нота в творах його першої доби.

Але швидко з розвитком власної думки мусили в душі Шевченка будитися сумніви щодо того патріотизму, мусив меркнути перед ним старокозацький ідеал, уступаючи місце ширшим ідеалам всеслов’янського, а далі й вселюдського братерства. Нам бодай здається, що якраз в тій поемі, котра мала бути короною його патріотичної творчості, в «Гайдамаках», іменно патріотична струна починає дзвеніти фальшивим звуком. Сам предмет лихо надавався до патріотичної поеми. Гайдамаччина, як Шевченко міг зміркувати з оповідань та пісень народних і як теперішні історики (Антонович, Ор.Левицький) наглядно показали, була вибухом боротьби соціальної, не патріотичної. Патріотична примішка, котру внесли в ню попи, була ділом другостепенним, хвилевим, викликаним по часті інтригами московської цариці Катерини. Сам рух гайдамацький тлів трохи не від часів Хмельницького, зміцнявся і ріс поровень із зростом бідності люду українського і вибухнув вкінці великим пожаром Коліївщини. Коліївщина була тільки одним моментом гайдамацького руху, — се був рух гайдамацький з многими посторонніми примішками. Діло було запутане: поза рухом і в самім руху стрічалися та йшли врозріз з собою різнорідні соціальні та політичні змагання: московського двора, польської шляхти, попів, козацької старшини, міщанства та багатшого вольного козацтва і вкінці «голоти» — пролетаріату. Головна сила, котра підняла рух, був іменно той пролетаріат, а іменно тота сила була сліпа, не мала виразних цілей і давала вестись то сему, то тому. З її руху, крім різні та знищення, не могло вийти нічого, і, як знаємо, справді й не вийшло нічого. Покористувались рухом тим хіба московська цариця, бо при помочі гайдамацтва підтяла та заполохала польську шляхту, а відтак, щоб приласкати тую ж шляхту, підтяла і скувала немногі оставшіся ще вольності українського люду.

Чи така подія годилася для патріотичної поеми? Чень же кожний признаєть, що ні. Але, з другого боку, Шевченкові близька була та подія раз для того, що була йому милою споминкою дідових оповідань, а відтак і для того, що іменно тут рух вийшов з-посеред простого народу. Він і зачав свою поему соціальним контрастом: багатого жида і його слуги-попихача зачав зовсім в дусі переказів народних і історичної правди. Але патріотичний звук живо переміг: з боротьби соціальної вже з появленням конфедератів стає боротьба національна.

Але й сей образ національної боротьби годі було Шевченкові перевести вповні консеквентне. Патріотична струна, як ми вже сказали, живо почала дзвеніти фальшивим звуком. Адже ж, крім ляхів та жидів, мусив поет наткнутись на козацьку старшину, а описуючи її, хоч би й з живих переказів народних та пісень, мусив наткнутися на їх гордування та ворогування з простим народом, з «голотою». І справді, поет потрутив і о той бік діла: в прозаїчній розмові старшин виразно зачуваємо фальшивий звук, котрий дивно контрастує з патріотичним бажанням Яреми-Галайди, щоб на Вкраїні блиснула булава гетьманська: старшини поперед усього дбають про своє верховодство, до простих гайдамаків обзиваються, як до худоби, бояться ляхів, не вірячи в силу народного руху. Ся нота, фальшива в патріотичній поемі, зовсім вірна історично. Та тільки ж поет немов случайно трунув сю ноту і з поспіхом минув її, немов не хотів додумуватись до дальших її консеквенцій [5]. Але швидко він мусив і до них додуматись. А що ж, мусив він подумати, коли дуки козацькі в XVIII віці так згорда собі починали і ставали супроти простого народу, то чи не так само починали собі й дуки XVI і XVII віків, ті герої його патріотичних поем? Чи не боролись і вони, замість за правду і за волю, за яке-небудь шляхетство з усіма його привілеями? Що воно справді так було, про те дізнавсь Шевченко пізніше. А скоро так було, то в що ж розвивався його старокозацький ідеал? А скоро той ідеал в минувшості розвивається, то де ж його шукати?

З усього досі сказаного яка ж випливає відповідь на питання, поставлене на чолі сего уступу: чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною? Зваживши, що герої тої поеми або видумані (Галайда), або представлені неісторично (Гонта), що деякі головні факти або зовсім неісторичні, або списані уривкою, з показом тільки різні та бенкету гайдамаків на пожарі, а з залишенням усіх правдиво характеристичних та історичних фактів війни (напр., перехід Гонти на сторону гайдамаків), зваживши вкінці, що ціла Гайдамаччина понята Шевченком фальшиво як боротьба патріотична, між тим коли се був тільки один вибух довгої боротьби суспільної на Вкраїні, мусимо, здається, з повним правом відмовити поемі «Гайдамаки» назви поеми історичної.

2. Чи можна «Гайдамаків» назвати найкращою поемою Шевченка в естетичнім згляді?

Д. Огоновський кілька разів у своїй студії називає «Гайдамаків» найкращою поемою Шевченка. Ми вже показали, що найкращою історичною поемою вони не є. Значиться, мусить їх краса бути в них самих; не в історичній вірності, то в поетичній красоті представленої дії. Приходиться нам затим іти за д. Огоновським на те поле, на котрім він завсігди так старанно огороджується, на поле естетичної критики. Що діяти! Естетична критика у нас бурлить ще в головах, начинених німецькою ідеалістичною філософією, а викурити її відтам ніхто досі й не брався. У нас ще штука, написана по правилам естетики, може мати надію на поводження; про її суспільне значення ніхто не спитає. Погляньмо ближче на тоту естетичну критику, яку представляє д. Огоновський. Спрібуймо розібрати «Гайдамаків» естетично, а відтак порівняти наш вивід з виводом д. Огоновського.

Зачнім ab ovo. Що таке естетика? Естетика, то наука о хорошім, особливо в штуці. Що вважається хорошим в штуці? На те різні естетичні теорії дають різні відповіді, котрі остаточно всі дадуть звестися на одне, а іменно: хорошим в штуці називається те, що викликує в чоловіці ублагороднююче зрушення. Штуки пластичні (малюнок, різьба, будівля) викликають таке зрушення при помочі гармонії красок і ліній; штуки експресивні (музика, поезія, гра акторська) при помочі чувств, особливо, як виказав Арістотель, чувств тривоги і надії. Остаточно затим увесь естетичний бік штуки сходить на викликування певних появ психологічних, певних сильних, потрясаючих вражінь і чувств. Звісна річ, затим, що щоб певний твір штуки викликав сильне і потрясаюче зрушення в нашім нутрі, мусить і весь уклад бути на те звернений, щоб громадити увагу і заняття читача, а не розстрілювати їх. Звідси відвічне намагання до єдності і одноцілості в штуці, намагання, котре так рішучо висказалось в правилі французьких псевдокласиків о трьох єдностях: місця, часу і дійства. Звісна річ також, що новочасна штука, за почином Шекспіра і великих поетів та критиків. німецьких (Лессінга, Гете, Шіллєра) опрокинула ті єдності, крім єдності дійства: мусить же коло чогось громадитись увага читача, мусить же щось потручувати струни його чувств, щоб остаточно розбудити в них пожадане естетичне зрушення. До того не треба ні єдності місця, ні часу, ні навіть єдності головної особи, а тільки єдності головного дійства, около котрого все в данім творі штуки громадиться.

Надіємося, що д. Огоновський погодиться з тим виводом, — бо се вивід загально прийнятий в естетиці. А коли приложити його до «Гайдамаків», то що ж вийде? Поперед усього інтерес в «Гайдамаках» двоїться, коли й не троїться: єдності дійства нема. Зразу видається читачеві, що Ярема — головна фігура, його любов і месть — головне дійство в поемі, — то ж на нім громадиться вся увага читача. Ярема — попихач жидівський, унижений і оскорблений не тільки в економічнім положенні, але і в своїй людській гідності,—— кожний надіється, що в його душі вибухне реакція, вибухне бунт проти того ладу, котрий його низить і скорбить, і що той бунт буде головним мотивом поеми. Між тим не правда. В дальшім тоці поеми Галайда-Ярема уступає з своєю местю зовсім на задній план; поет вправді нагадує нам часом про нього, але не показує його в дійстві. Ми раді б вірити, що Ярема, як каже д.Огоновський, страшний і лютий месник, але можемо се вірити хіба поетові на слово,— з діл його сего не бачимо. Що він іде з Залізняком по базару і кричить: «Кари ляхам! Муки! Крові!» — т.д., се, правду кажучи, геройство невелике; що він в своїй ніби-лютості «мертвих ріже, мертвих віша, палить», се також не велика штука, відваги чільної не треба, та й се така робота, котра будить в нас радше обридження, ніж подив над геройством «страшного месника». Як кажемо, в дальшім тоці поеми Галайда рішучо уступає назад, стирається, а висувається наперед «месть цілого люду українського», а властиво висуваються наперед вожаки тої месті, Залізняк і Гонта. Читач оп’ять не знає, де головна вага поеми.

Коли верховною точкою поеми має вважатися найяскравіше списаний образ Уманської різні, то мусимо пригадати напроти того, що образ той з прочою поемою в’яжеться тільки поверхово — тим, що там дійствують ті самі особи, які дійствували перше, — ба навіть з початком поеми, котрий так живо затрогує нашу симпатію, й зовсім не в’яжеться. Та й ще більше, героєм в тім образі є ніби Гонта, а весь інтерес читача сходиться на його синах більше, ніж на нім. Адже ціле превозношування Гонти поетом не зрушує нас так глибоко, як короткі слова вмираючих його синів: «Ми не ляхи, тату!» І вп’ять таки, чим зв’язані ті сини і їх смерть з цілістю поеми? Але можна взяти діло ще з іншого боку, можна вважати, що героєм сеї поеми є весь український народ; головним дійством — месть на ворогах-гнобителях. В такім разі не знати, пощо в початку поеми автор так довго і так сильно в’яже нашу симпатію до Яреми та Оксани з їх любов’ю, пощо протягнув тоту любов, мов червону нитку, через усю поему? Та й при тім же дивний то герой, котрий в цілій поемі ніде не виступає (хоч би й масою) наперед, котрий усе, як «німа особа» в грецькій трагедії, стоїть збоку, і хоть дійствує, та не дає пізнатися ближче. Коли б автор хотів був зробити головним героєм поеми цілий народ український, то чень же був би старався показати нам його змагання в типах (такий тип в поемі лиш один — Галайда, котрого мож би вважати представником «голоти», бравшої головну участь в Коліївщині, — але де ж представлені другі верстви народу? Залізняк і Гонта — не типи, а індивідуальні характери, та й то списані досить поверхово і односторонньо) або хоч і в масах (як се, напр., дуже часто діється у Шекспіра), — а не громадив цілу нашу увагу раз на Яремі, то знов на Залізняку та Гонті.

От тому-то ми думаємо, що «Гайдамаки» в своїм переведенню не відповідають самій основній вимозі естетики — єдності дійства і інтересу, і що противно, інтерес в них розстрілюється, а остаточно загального враження (Gezammteindruck) читач не одержує ніякого. Бо ж послідня ярка сцена, вбивство дітей Гонти, нічим попереду не була приготована, читач не почував ні тривоги, ні надії, окрім хіба загального щем’ячого, болісного чуття, що буде велика різня. Згадана сцена з дітьми Гонти звалилась на нас, як камінь на голову і лишає в душі читача радше обурення, ніж співчуття. Що се чув і поет, доказує дальша сцена, як Гонта ховає своїх синів, сцена по-майстерськи описана, але вп’ять-таки з попередньої не випливаюча, ані її не лагодяча. А до Яреми в цілім посліднім уступі нам і діла мало, — про нього поет, бачиться, і не згадує, — його повість скінчена, скоро ми знаємо, що його Оксана вирятувана і жде на нього в Лебедині. Таким способом головні нитки дійства поеми розлазяться, як зійшлися, без ніякої внутрішньої конечності, случайно.

Д. Огоновський помиляється, твердячи, що ми при кінці поеми цікаві знати, що сталося далі з Галайдою і що поет не доказав нам сього. Противно, доказав. Адже «старі гайдамаки» геть-геть уже по різні співають: «А у нашого Галайди хата на помості!» Значиться, оженився з Оксаною, грошей наніс з різні і зажив панком. Чого ж тут більше? А що Д. Огоновський хотів би, щоб на Галайду спала яка кара, хоч би тільки гризота совісті за поповнені вбивства, се тільки його, д. Огоновського, добра воля. Ми сього не домагаємось. Адже Галайда, вбиваючи ляхів, робив тільки святе, патріотичне діло, різав свяченим ножем, клонив голову під попівські благословенства перед різнею! За що ж тут кара? За що гризота совісті? Правда, ми не знаємо тільки одного: чи Галайда, живучи з своєю Оксаною в «хаті на помості», тужив іще за гетьманською булавою на Вкраїні, так як поет казав йому тужити за нею, коли йшов до Холодного Яру? Чи, може, ставши й сам панком-козаком, уважав себе гетьманом в своїй хаті, а на решту Вкраїни махнув рукою? Сего не знаємо, хоч, правду кажучи, се й не цікава річ.

Але чому ж се так? Чому Шевченко, безперечно великий поет, уміючий так глубоко хапати нас за серце, тутка в найбільшій своїй поемі так заблудився з дороги? Подібне питання ставить і д. Огоновський проти закиду д. Обріста, що мов то тема «Гайдамаків» невдачно вибрана. Як же, питає д. Огоновський, міг Шевченко, такий великий живописець, знаменитий психолог і приятель людськості, невдачно вибрати тему? І відповідає, що не міг. Се так, як коли б хто казав, що гірник, уміючий так добре і тривко викопати шахту, не може вибрати до копанця місця пустого, в котрім не найде золота. Мож бути великим поетом, психологом і живописцем і помилитися в виборі теми або вибрану тему слабо обробити. А Шевченкові з «Гайдамаків» лучилось і одно і друге: він не тільки вибрав тему не конче пригідну до епічного оброблення і конче згідну з його природою і з характером його таланту, але з різних причин поняв сю тему фальшиво і обробив її слабо. Ми вже вказали одну з тих причин: се був той, з боку привитий і хибною історією підпертий, націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі. Ось він і наткнувся на великий рух народний, на Коліївщину, про котру чув змаленьку оповідання свого діда. Він і рішився списати той рух в великій патріотичній поемі, не уяснюючи собі наразі ближче, як і в якім напрямі перевести цілість, не стараючись також уяснити собі ближче й історію описуваної події. Але хоч і не знав Шевченко виразно, що Коліївщина мала ціху соціальну, не національну (як, напр., польські повстання), то прецінь, ведений своєю мужицькою і гуманною симпатією, початок своєї поеми веде так, як коли б в поемі іменно думав вказати боротьбу соціальну. Але, як ми сказали, симпатії поета, хоч живі й гарячі, не були прояснені ані оперті на науковім світогляді, то ж живо і в поемі вони уступають назад. Ярема з наймита-гольтяпаки неждано-негадано стається українським патріотом, думаючим о приверненні гетьманства і булави, та разом з тим і кінчається його роль; наперед виступають старші, патріоти par excellence, а особливо Гонта. Бачимо затим, що іменно та внутрішня робота думок, котра йшла в Шевченковій голові на початку [18]40-х років, боротьба між його гуманними та мужицькими симпатіями і його козако-українським патріотизмом, породила те роздвоєння в поемі, попсувала її під зглядом естетичним. Коли б поет був вів поему в тім напрямку, в якім написав перший розділ, то міг би був сотворити справді безсмертне діло, в котрім і краще та вірніше була б описана Коліївщина (звісно не в повнім образі, бо до намалювання повного образу і сам предмет не надавався і Шевченко не був способний, як показують іменно малюнки різні в «Гайдамаках», — а в мініатюрі, в відраженню кривавих подій, відбуваючихся за сценою, на долі Галайди і подібних йому унижених) і при тім мож було б уникнути кількоразового повторювання опису пожарів та бестійських бенкетів серед трупів і знищення.

Але, крім тої внутрішньої суперечності в думках і поглядах поета, була ще одна причина, чому задуманий в «Гайдамаках» патріотичний епос не міг удатися. Се була суперечність таланту Шевченка з темою. Талант Шевченка переважно ліричний, суб’єктивний. Він уміє плакати, жаліти, тужити, гніватися, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повною живістю і наглядністю кидався нам в очі. А без того об’єктивного спокою чи ж може вийти епос? Найкращі часті в «Гайдамаках», се іменно найнепотрібніші часті — ліричні уступи і рефлексії поета. Його гаряча душа рветься наперед з-поза описуваних лиць і подій, рветься, щоб сказати своє слово, але за тим словом ми тратимо з очей саму тему, образи і лиця бліднуть, стираються, перестають жити власним життям, так як ми на кожнім кроці бачимо движучого та попихаючого їх поета. Се друга важна суперечність в обробленні поеми, суперечність між темою і природою таланту Шевченка, — і, звісна річ, ся суперечність також немало уймає вартості поеми, а не лагодить, як каже д.Огоновський, страшних картин, в ній описаних. Аж геть пізніше, в «Неофітах» і «Марії»’, Шевченко дійшов до більшого об’єктивного спокою.

На тім ми й скінчимо свої замітки про «Гайдамаків». Багато ще дечого мож би про них сказати вправо і вліво, але здається, що головні точки для оцінення поеми тут намічені. А коли звести докупи наш суд про оброблення тої поеми, то мусимо признати, що він якраз противний судові д.Огоновського: ми вважаємо «Гайдамаків» одним із слабших між творами Шевченка. Верх його поетичного творчества ми бачимо в його поемах політичних («Кавказ», «Сон»), в «Неофітах», «Марії» і особливо в «Думках». Та про все те іншим разом.

Нагуєвичі, 20—21 вересня 1881


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки І.Франка

1. Ось важніші статті, посвячені розборові творів Шевченка: «Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка» Ом.Партицького (часть перша); розбір «Неофітів» Згарського; розбір «Неофітів», «Посланія», «Гайдамаків» і др. Ом.Огоновського; «Шевченко і його думки про громадське життя» S-о [Ф.К.Вовка] (Громада, IV), «Шевченко і українофіли» М.Драгоманова (Громада, IV). Коли додамо до того деякі замітки в «Dziennik-u literacki-m» і відповідь на них в «Вечорницях», далі книжку Гвідо Батталії «Taras Szewczenko i jego pisma», книжку Обріста «Taras Grigorijewitsch Schewtchenko, ein kleinrussischer Dichter» і статтю Еміля Дірана в французькім журналі «Revue des deux Mondes», то будем мати більш-менш усе головне, що досі у нас і за границею списано про Шевченка. В російській літературі звісна нам тільки коротка, хоть і гарна рецензія Добролюбова на «Кобзаря».

2. Дуже гарно і наглядно показано се іменно в статті М.Драгоманова «Шевченко й українофіли» (Громада, IV).

3. Дуже цікавий і гарний примір такої естетично-психологічної критики, се Бєлінського розбір «Героя нашего времени» Лермонтова. Для порівняння з критикою суспільною порівняй сю статтю з паралельною статтею Добролюбова: «Что такое обломовщина?» — Прим. авт.

4. Формальним ми називаємо патріотизм, бажаючий, напр., увільнення якогось народу з-під чужовладства, але без зміни самих соціальних обставин, в яких жиє той народ. З погляду народу увільнення з-під чужовладства буде зміною тільки формальною: замість чужих панів прийдуть свої. Що такий патріотизм в основі речі суперечний з любов’ю до простого люду, се кождий бачить. — Прим.авт.

5. Що іменно в «Гайдамаках» козацький патріотизм Шевченка починає ставати в суперечність з його симпатіями до вбогого, обідраного люду, се бачимо і з того неприязного кивка, який дає поет сучасним панам-українцям, потомкам тих козацьких старшин, обагатившихся народною недолею. — Прим. авт.

Примітки

Подається за публікацією в «Світі» (1881, ч. 8-9, с.158 — 161; ч. 10, с.171 — 172).

Постаті Івана Франка в радянському літературознавстві на різних етапах його еволюції відводилось одне й те ж визначення: співець поневолених, провісник соціалістичної революції. Мінялись цілі періоди в історії української літератури, з її відродженням і розстрілом, з відлигою і задушенням, суворішали і м’якшали програмні, точніше, погромні імперативи, а за ними кампанії боротьби з первородним гріхом української інтелігенції — буржуазним націоналізмом, що в своє силове поле втягувала все більше дожовтневих письменників, не кажучи вже про сущих — радянських, а Франко залишався «полум’яним борцем», «яскравим виразником», що «утверджував» і «гнівно засуджував», наділявся означеннями «визначний», «видатний», «великий». За часовою поділкою і за етапами революційного руху його «поміщали» на революційно-демократичному, тобто селянському, щаблі, дарма що саме йому належала пальма першенства в українській літературі в опрацюванні робітничої тематики, чим випередив російську, ба, навіть світову літературу. І тим не менше до світоглядно вищого — пролетарського етапу його не допускали, бо такий всеціло відводився молодшому від Франка не лише за віком, але й за часом відтворення цієї теми М.Горькому. Що ж! Без «пролетарськості» він не збіднів.

З такою трактовкою світоглядних позицій Франка настільки зрослися закомплексовані на «другосортність», чи «провінціалізм» українського письменства багато хто з радянських суспільствознавців попередньої доби, що й не допускали думки про якусь переатестацію. І так по численних суспільствознавчих працях він ходив у революціонерах-демократах, прогресивних, близьких до марксизму і в поборниках дружби з російським. народом великим Каменярем. Від праці до праці переходив він не лише з тими почесними, «науково доведеними» кваліфікаціями, але із не менш «науково обгрунтованими», правда, здебільшого сором’язливо прихованими застереженнями про його «окремі помилки», «нерозуміння», у виникненні яких винними були: відсталість Галичини, опортунізм, незнайомство з більшовицькою літературою. Що ж було його помилкою? Чи сліпота, нездатність розібратися в проголошуваних тоді соціал-демократичних доктринах, чи прозірливість, здатність передбачити, звичайно, не з позицій візіонера, ясновидця, а аналітика, позитивіста, їх уразливість? Так питання не ставилось, і тому відповідь не давалась, зате в обіг запускались вирази про те, що до історичного матеріалізму він не доріс, зупинившись на нижчій стадії діалектичного матеріалізму, і що не піднявся до повного розуміння марксизму. Та й подумати тільки. Куди вже йому, українцеві, ще й до того з Галичини, аж під Австрією, отому, як його Сталін назвав у розмові з Антоненком-Давидовичем, «австриацкому писателю», ще й не членові РСДРП, зглибити Маркса і Енгельса? Для того треба було б принаймні народитись або жити в «революційній» Росії. Диву дивуєшся, бо що не кажи, а той же Франко ще в свої 20 і 22 роки прочитав в оригіналі «Капітал» Маркса і «Анти-Дюрінг» Енгельса та на їх основі склав підручник політекономії й програму галицьких соціалістів (скажіть, а хто з сучасних «марксистів» прочитав не те що в оригіналі, а в перекладі на загальнодоступну російську чи «малодоступну» українську ці твори Маркса й Енгельса. Навіть не йдеться про студентські роки, а в зрілому віці? Припускаю, що не багато таких є серед тих, хто закидав Франкові нерозуміння марксизму). Але не будемо їм особливо дорікати, бо епоха, в якій доводилось працювати франкознавцям старшого покоління, багато що пояснює, а сучасна не менше що й виправдовує. А втім, з перспективи часу, замислимось і над причинами, що породили такі в дечому принизливі, з погляду величі самої постаті Франка, її трактування, котрі правили за аксіоматичні і впродовж десятків років переглядові не піддавались, хоч окремі спроби такого, звичайно, були. Можливо, не варто вислів «нерозуміння» сприймати аж надто дослівно. Чи не грав він ролі наклейки на тугозакупореній пляшці з вибухонебезпечною речовиною, наклейки, що застерігала не розкривати цієї теми? А може, це був своєрідний евфемізм замість «лайки», так тоді модної, що мав пом’якшити вину Франка за те, що наважився кинути тінь на тих, з чиїх вченням здійснювалась Жовтнева революція, і піддати критиці окремі місця їх вчення. Хто його знає, може, і так. Але залишимо відповідь на ці питання майбутнім дослідникам і читачам цієї книжки. А самі звернемося до тих, колись крамольних, творів Франка, добірку з яких пропонуємо увазі і спробуємо під мікроскопом оглянути ці «бацили», розмноження яких так боялись радянські франкознавці і ті, які були над ними зверху, що не включили їх до «найбільш повного», як це прийнято говорити, 50-томного зібрання творів І.Франка.

В однотомнику «Мозаїка» знайшли місце далеко не всі ті твори, що не потрапили в 50-томник (а таких, за попередніми підрахунками редколегії цього зібрання, назбирується більш як на 10 томів, якщо не брати до уваги п’ятитомник «Апокрифів і легенд» і шестикнижжя «Галицько-руських народних приповідок»), а лише ті, які своєю тематикою чи ідейно-політичним спрямуванням не вписувались в епоху застою і які, чи то з волі керівництва ідеологічного фронту, чи Інституту літератури, з об’єктивних і суб’єктивних причин, були відхилені редколегією як «небажані», «помилкові» і «небезпечні» в розумінні «води на млин» тим силам, що були в конфронтації до ідеології комунізму. Це твори, що в тій чи іншій мірі і досі не втратили своєї актуальності, а в епоху привселюддя набрали ще й особливого звучання, бо багато в чому перегукуються з тими проблемами, що вимагають свого нового розв’язання.

Зібрані в однотомнику твори представляють чотири тематичні цикли творчості Франка, хоч стосуються різних його стилів (художньої творчості, чи інакше, белетристики, і публіцистики, і науки) і жанрів у межах кожного стилю. Об’єднуючим для них є проблематика. Насамперед це твори, де порушувались питання національної ідентичності, тобто національного обличчя, а звідси й національного усвідомлення і руху як політичної сили. Далі це єврейська тематика у всьому комплексі її аспектів, затим літературно-критичні статті із своєрідним, часто викличним, зухвалим кутом бачення і висвітлення теми, і нарешті — статті, критичне жало яких вимірене було проти доктрин соціал-демократичних партій.

Знаємо, що багатовікова відсутність державності запрограмувала ментальність української інтелігенції, її, з одного боку, комплекс меншовартості, з другого, загострене самоусвідомлення. Перший виливався відчуттям приреченості, безнадії, а в літературі — сентименталізмом, а другий — почуттям національної гідності, а в літературі — революційним романтизмом, відтак позитивізмом. В останньому якраз і знаходили вираз оті так звані біоритми національного коду. Їм дав вираз Франко в цілій низці поезій, частину яких об’єднав назвою «Україна». Ці вірші були суттю його поетичного єства, і без них він як поет не цілісний. Це добре розуміла редколегія 50-томника і в статті в «Літературній Україні» за 25.XI 1969 р. сповістила, що в запланованому виданні не буде «ніяких скорочень і виправлень». Всі поетичні збірки мали йти без будь-яких пропусків. Так і був підготовлений перший том, йому ж передував вихід у світ праці головного редактора зібрання Є. П. Кирилюка «Вічний революціонер», де були повністю спростовані і відкинені ті мотиви, за якими в 20-томник не потрапили три вірші циклу «Україна» і поема «Великі роковини», написана до 100-річчя «Енеїди» Котляревського. Тим часом з доводами Є. П. Кирилюка не побажав порахуватись тодішній секретар з ідеології в ЦК КПУ сумнозвісний В. Ю. Маланчук і наказав повторити модель 20-томника. Дивовижно, бо ідейно-політична платформа цих чотирьох поетичних творів, які знову опинились «за бортом», ніяких застережень викликати не могла. Правда, перший «Не пора» вимагав певних коментарів, але не через свій зміст, а по суті із-за одного слова, бо в ньому висловлені державні ідеали українського народу, простір для реалізації яких дала згодом українська держава 1917 р. і врешті соціалістичний переворот. Але серед ворогів України називається «москаль». Під цим народнорозмовним етнонімом, як це цілком очевидно, розумілася самодержавна російська імперія, а не передова, мисляча Росія, з якою Франко солідаризувався за суто гуманістичними і демократичними параметрами. Власне, наявність слова «москаль», до речі, успадкованого від романтичної поезії Шевченка, давала привід і для іншої його інтерпретації, тобто для перенесення на всю Росію. Власне тому цей вірш ще за життя Франка різними організаціями був визнаний національним гімном. Це зроблено і в українській діаспорі. На час, коли готувався 20-томник, цей факт вважався немаловажним. Правда, у 20-х роках він не відігравав жодної ролі, тому вірш був вміщений у двадцятому томі «Рухівського» 30-томника. А втім, він не завадив помістити цей вірш, правда, без вказівки на автора і з деякими виправленнями в антології української революційної пісні Золоті ключі» (вип.І. К., 1964. С. 132—133). У другому вірші «Розвивайся ти, високий дубе» перешкодою до його публікації була фраза «від Сяну до Дону» не тому, що визначала етнічні кордони України, які не збігалися з кордонами УРСР, а тому, що цією фразою вірш перегукувався з гімном на слова П.Чубинського (музика М.Вербицького) «Ще не вмерла Україна». Таку ж фатальну роль зіграв вислів «Ще не вмерла і не вмре» у поемі «Великі роковини». Власне із-за нього поема не потрапила в 20-томник, а потім у 50-томник. Вірш «Ляхам» не вкладався у схему визвольних змагань українського народу, бо трактував їх не в соціальному, а в національному ключі. Всі ці аргументи сміхотворні, але коли вони виходили з вуст секретаря ЦК КПУ з ідеології, було не до дискусії. І так всі ці чотири поетичні твори виявились знову поза зібранням.

Із циклу «Україна» в 50-томник попав лише один вірш «Моя любов», але загалом національна тематика у зібранні не обійдена, бо вона проходить через вірші циклу «Excelsior», «Поклони», «Гімни й пародії», поеми «Іван Вишенський» та «Мойсей», її апофеозом є знаменитий «Пролог» до останньої поеми. Генезу цієї поеми в радянському літературознавстві пов’язували із спалахом революційних подій в Росії. На них Франко прореагував своїм «Одвертим листом до галицько-української молодіжі» (т.45), і, очевидно, передбачення про те, що «засядеш у народів вольних колі» і «глянеш як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі» в «Пролозі» з’явились не без сподівань, що «тріщання криг абсолютизму» приведуть до упадку імперії, на руїнах якої буде створена українська держава. Але задум самої поеми, треба припускати, виник значно раніше, і біля його колиски був і Т. Герцль (розмову з яким вміщено у збірнику), і одноіменна поема Корнила Устияновича, і врешті оглядини в Римі скульптури Мойсея роботи Мікеланджело.

Національні питання підняті і в ряді публіцистичних статей: «Теперішня хвиля а русини», «Ukraina irredenta», «З кінцем року», «Як не по конях, так по оглоблях», «Між своїми», «Український і галицький радикалізм», «Двоязичність і дволичність».

Стимулом для написання першої з них послужили чутки про можливість воєнного конфлікту, які розійшлися у зв’язку з затягненими тоді Росією позичками. В призмі такого конфлікту І.Франко розглянув становище галицьких українців в Австрії і їх позиції як суспільної сили, що могла б відіграти роль у долі майбутньої української держави. «Тепер сила наша, — писав він, — лежить більше в наших цілях, в ідеї, а почасти і в методі нашої праці. Вони дають нам надію, ба і віру в наше будуще. Наші найближчі противники тим іменно слабі і повстануть слабими супроти нас, що не мають за собою народу і народ певно за ними не піде! Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас в Галичині, — це розчвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном». Якщо ж ослабнуть кордони, що розділяють український народ, то цей народ стане «великим і свідомим своєї сили організмом», з яким жоден з урядів не рахуватись не зможе. Тільки об’єднаний в одному державному організмі, об’єднаний одними прагненнями народ може представляти політичну силу, що здатна домагатись реалізації національного ідеалу. Слушності в цьому Франкові не відмовиш.

Стаття «Ukraina irredenta» самостійна за викладом думок, хоч її заголовок належав Ю.Бачинському, чию працю серед інших у ній піддано розглядові. Велика її частина — це історія розвитку української національної свідомості від початку XVI до кінця XIX ст. В часі козацьких воєн проти Польщі, які тривали 60 років (з 1648 по 1709 р.), вона була ще в зародку. З польським політичним засиллям і духовною інвазією Україна, вважає автор статті, справилась, а на «московську в неї не вистарчало сил і політичної далекоглядності». Хмельниччину письменник розглядає як таку, що загальмувала економічний розвиток, але зате стимулювала розвиток національної свідомості в масах. XVIII ст., за його словами, — це асиміляція української інтелігенції, поширення кріпацтва, придушення гетьманського автономізму і тління мазепинських традицій. Друга частина статті присвячена еволюції культури і разом з тим національного самоусвідомлення галицьких українців, інтенсифікацію якої завдячує Наддніпрянській Україні, зокрема Шевченкові, членам Кирило-Мефодіївського братства, далі ж «Основі», а потім М.Драгоманову. Торкнувшись постаті М.Драгоманова як культуролога і водночас політолога, того, за його словами, «свідомого європейця і не менш свідомого українця», він дав характеристику його поглядам в національно-політичному питанні. За даною характеристикою, Драгоманов виступав проти «українського сепаратизму з австрофільською закраскою», тобто проти національно-регіональної герметизації О. Барвінського, «дорожив державною цілісністю Росії», але бажав в ній внутрішньої перебудови, яка відповідала б європейським ідеям про права людини і самоуправління корпораціями (чим не сучасні думки?).

Неодноразово повторювані думки Драгоманова про те, що вихід українського народу і його духовних надбань у великий світ можливий при його самоусвідомленні у малому світі у галицьких соціал-демократів і послідовних марксистів, викликали досить неоднозначну реакцію. Спершу — появу закликів про потребу погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, а марксівський «матеріалістичний світогляд» з даними української історії, а далі обгрунтування взаємопротилежних поглядів на соціалістичний рух в Україні, що засвідчили дві брошури. Перша з них представила позиції соціал-демократів, резюмовані в заголовку «О безвыходности украинского социализма», друга—Ю.Бачинського «Ukraina irredenta» (невизволена). У першій її автор доводив, що української нації ніколи не було і така не повинна існувати, бо «український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятись з москалями в одну народність» (чи не рецидив того в догмі про «злиття націй»? І чи не робилось це «злиття во ім’я майбутнього торжества соціалізму?). Автор другої брошури, що дала назву і Франковій статті, твердить, що після здобуття політичної волі Україна буде найбільшим противником єдності з Росією. Валуївські ікла, що проглядали з першої, були настільки очевидні, що Франко навіть не витрачав пороху на боротьбу з її автором, тоді як з другим вступив у полеміку. Він закинув йому насамперед неправильне трактування причин еміграції. Виїздили, як твердив Франко, не пауперизовані селяни в пошуках хліба, а заможні в пошуках кращих заробітків. Оперування термінами «буржуазія» і «пролетаріат» стосовно Галичини не відповідало її соціальній структурі, тому Франко трактував їх як помилкові. Соціальні стани в Галичині не збігались з тими, які визначив Маркс у своєму «Капіталі». Марксова мірка непридатною виявилась для визначення Бачинським таких суспільних явищ і категорій, як релігія, нація, держава. У Бачинського всі вони — витвори буржуазії і мають класову природу. Все те є слабими місцями брошури і демонструє неспроможність застосування ad hoc «матеріалістичного світогляду» до історії України. Але разом з тим рецензент визнає, що брошура Бачинського є проявом національного почуття, правда, вбрана «в доктринерську тогу». Відштовхуючись від конструктивних положень брошури, Франко формулює і свої погляди про шляхи досягнення програми максимум в національному питанні. Питання політичної самостійності України, вважав він, вийде на порядок денний, маючи за собою національну (точніше — міжнаціональну) і економічну його мотивацію. Разом з тим сплине питання, знову ж таки «мотивоване фактами економічного життя», федерального устрою Росії. Якщо виходити з реалістичного погляду на життя суспільства, то самостійна Україна бачиться йому у демократичній федерації. Тут треба відразу застерегти, що це не відстоювання драгоманівського федералізму, а це реальна прозірливість державності України, що може бути досягнене мирним, парламентським шляхом тільки в рамках демократичної федерації.

Тут вміщено ще два вірші, один з яких («Хрест») не входив у жодну збірку його поезій. Це один з нечисленних віршів поета, який давав підставу говорити про нього і як про віруючого, а не лише про атеїста, як прийнято було трактувати в радянському літературознавстві. Другий, «Січовий марш», не потрапив у зібрання тільки тому, що був гімном тієї молодіжної організації, з якої народилась військова організація «Січові стрільці», яка тоді трактувалась як націоналістична.

Національно-патріотичними мотивами керувався письменник і при написанні статті «З кінцем року». В ній докоряв наддніпрянській інтелігенції за її розрив з народом і рекомендував їй вести роботу в напрямі національного усвідомлення народних мас. Тоді, коли будуть відчутні плоди цієї діяльності, «справа вільної, автономної України», гадав він, стоятиме» і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення». Статтю закінчив словами, що «упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра», отже, до нього український народ повинен прийти підготовленим. «Коли українство до того часу, — писав він, — не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма».

Ця Франкова стаття викликала відразу ряд заперечень і спростувань з боку Лесі Українки. В статті «Не так тії вороги, як добрії люди» вона намагалась довести, що докори наддніпрянцям безпідставні, а поради вести роботу серед нього не оперті на знання умов життя і праці українців Росії. Статтю Лесі Українки вміщено в цьому збірнику, бо без неї незрозумілою була б друга Франкова стаття «Коли не по конях, так по оглоблях». До речі, аргументація полемічної статті Лесі Українки будь-яких застережень боку лесезнавців не викликала, але у зібрання її творів вона не потрапляла, тому що не публікувались дотичні до неї Франкові статті, які мали опінію «помилкових». [1. Стаття Лесі Українки опублікована у 8-у томі 12-томного видання, який надруковано в 1977 р. 2. Щоб не дублювати цей текст, його подано в контексті зібрання творів Лесі Українки] Сам Франко в 1910 р. опублікував усю полеміку в книжці «Молода Україна»; вважаючи її документом історії пошуків тих шляхів, що привели б до створення української держави, документом, що засвідчував прояви «українського (тобто наддніпрянського) і галицького радикалізму» (як сам він це назвав) у їх піках в епоху, коли процес національного самоусвідомлення народних мас набирав тільки розгону. В інтелігенції двох, роз’єднаних кордонами, частин України, що перебували в складі конституційної і абсолютистської імперій, не було єдиної думки щодо тактики, але була одна велика мета, ота програма максимум, яка і об’єднувала Франка і Лесю Українку. В проголошенні програми і була «собака зарита», тут і відповідь на питання, чому всі ці три статті багато років замовчувались. «Помилковість» Франка полягала в тому, що замість класового самоусвідомлення він вимагав національного, а замість звільнення від капіталістів та поміщиків — звільнення від тоталітаризму Росії і «конституційності» Австрії. І цього вимагав не якийсь там «буржуазно-ліберальний» письменник (якому і Бог волів багато чого не розуміти), а «революціонер-демократ».

Збідненою у 50-томному зібранні виявилась єврейська тематика, хоч у Франка вона висвітлена різнобічне і представлена різножанровою продукцією. Так, з восьми віршів циклу «Жидівські мелодії»», поміщених у збірці «З вершин і низин», у зібранні представлені тільки чотири, а чотири інші — «Пір’я», «Асиміляторам», «Самбатіон», «Заповіт Якова» — пропущені. Ці пропущені вірші були, як признавався сам поет, написані за мотивами пісень, казок і оповідань, складених євреями Підгір’я після організованих царською охранкою єврейських погромів, що хвилею прокотились по Наддніпрянській Україні в 1881 р. Слухи про них дійшли і до Галичини. Записи цих пісень і оповідань потрапили до рук поета, і він використав їх як сюжети для своїх поетичних творів. До опрацювання цих сюжетів він підійшов із становища громадянина, непримиренного до будь-якого суспільного зла, але й не без фахового інтересу до народної творчості єврейської бідноти, такої ж гнаної і визискуваної, як і українська (а єврейським фольклором він цікавився, чого доказом є хоча б його студія «З поля фольклору. Жидівська війна»), з якою підгірські селяни перебували в постійних контактах і з якою солідаризувались за суто соціальними ознаками і мотивами. Чому ж тоді ці твори усунено із зібрання? Відповідь проста: у кожному з них проглядає одна думка — неминучість розплати за кривди, заподіяні євреям. Звичайно, міри покарань зображені в ірраціональному, міфологічному ключі, тобто в алегоричних образах, в яких і були «матеріалізовані» оті прагнення єврейської бідноти до встановлення міжнаціональної гармонії і соціальної справедливості. Прийом алегорії не затіняв основної думки про те, що насильницькі дії мусять бути покарані, в ім’я чого вони б не робились, і для них у народі знайдуться сили.

. За бортом зібрання опинились і поетичні переклади уривків з поеми Ярослава Врхліцкого «Бар-Кохба». В ній розповідається про повстання євреїв у Палестині в 133 р. н.е., яке було жорстоко придушене римськими легіонами, про повстання, де євреї продемонстрували високий героїзм і благородство, аж ніяк не національну нетерпимість до завойовників, а людську зневагу до тиранів, убивць. Не ввійшли сюди і дві поезії єврейського поета Моріца Розенфельда «Моя пісня» і «Пісня робітників», ідейно співзвучні циклові віршів «Думи пролетарія» із збірки «З вершин і низин». Чого? Важко пояснити. Адже і переклади Врхліцкого і Розенфельда друкувались колись у 27- і 28-му томах «Рухівського» 30-томника, отже, чим вони не прийшлись до смаку редколегії в нашу епоху? Не інакше, як тільки небажанням популяризувати єврейські теми-в слов’янській літературі і єврейських поетів, бо інших мотивів не придумаєш (адже не ліміт паперу, не випадковий недогляд і не наявність висловів, що зачіпали б національну гідність інших народів, були цьому причиною). Все це було звичайною перестраховкою.

Єврейська тематика не вичерпується названими вище творами. Є ще в нього і гумористичні вірші про Швіндеса Пархенбліта в його різних фабульних перипетіях, які теж не знайшли дороги до багатотомного зібрання. Правда, актуальність і націленість на «крамолу» не давала змоги включити їх і сюди. З тих же міркувань не включені до нашої книжки і рецензії на «Енциклопедію юдаїстики» і на п’єсу Г.Зудермана «Загибель Содоми», «Питання жидівське», «Мозес Мендельсон — реформатор жидівський», «Жиди про жидівське питання» та ін. Зате введені в обіг дві такі статті, які дадуть можливість зрозуміти ставлення Франка до єврейського питання, його позицію громадянина, гуманіста і патріота. Це статті «Семітизм і антисемітизм в-Галичині» і «Єврейська держава» (рецензія на книгу Т. Герцля). Перша з них була підготовлена до 46-го тому останнього зібрання і знята з верстки за велінням «верхів» як така, що ллє воду не на той млин. Чи справді її вода була не на той млин? Ця стаття була словом українця в дискусії, що її започаткувала газета «Die Zeit», опублікувавши розвідку єврейського журналіста Носсінга, а потім Ліппе, в якій виставлялись на показ факти гноблення єврейства і робився висновок про їх безправне становище в Австро-Угорській імперії. Розвідка викликала жваве обговорення, в якому було чимало контроверз і тенденційності, національної пихи та обмеженості, з одного боку, і суб’єктивізму та нерозуміння справи, з другого. Франко назвав факти своїми іменами, сказавши про панівні соціальні і безправні національні позиції єврейства в тодішній Галичині, виступив як демократ-правдолюбець. Його правдиве, подекуди викличне висвітлення ситуації в Галичині в її соціальному і національному, розшаруванні не всім подобалось, і навіть багато кого шокувало, але зате відповідало дійсності і не суперечило фактам і даним, що в ній приводились. Написанню другої статті, рецензії на працю Т. Герцля, передувала зустріч з автором цієї праці, про яку згодом розповів присутній при ній В. Щурат. Ці спогади вміщені як додаток до рецензії. З них зрозуміло, що Франко повністю підтримував ідею створення єврейської держави як оптимальної розв’язки т. зв. єврейського питання і як природне завершення стремлінь і змагань в цьому напрямі євреїв, розкиданих по всьому світу. Звичайно, сам спосіб, за допомогою якого можна було реалізувати задум створення єврейської держави, як і шляхи і «гачки», що дали б вихід на уряд такої держави, який став би спонсором в цій акції, що їх запропонував як найбільш прийнятні Т.Герцль у своїй книжці, не видалися Франкові продуманими до кінця, і на їх уразливість він вказав досить недвозначно, але ідею підтримав повністю. Невже в цьому він помилявся, що статтю не пустили у зібрання? Навряд чи так думала редколегія. Вона просто хотіла бути подалі від цієї теми, щоб не запідозріли її, що вона сприяє сіонізмові, з яким і так повно біди. Отже, дві ці статті могли сприйматись як вода на млин рухові євреїв за їх національно-культурну автономію, сприяти в їх не просто симпатіях, а в натуральному тяжінню до їх держави — Ізраїлю.

До цього циклу належить і стаття «Мої знайомі жиди», написана в 1907 р., на жаль, не закінчена, для газети «Die Zeit». У свій час вона не побачила світу, і в перекладі М. С. Возняка була надрукована з його передмовою лише в 1936 р. Подаємо її в цьому перекладі разом з переднім словом.

У статті Франко називає своїх знайомих євреїв з раннього дитинства до закінчення гімназії. Всіх їх він характеризує дуже позитивно, віддаючи належне їх природним здібностям, працьовитості, їх гармонійним, не патріархальним, сімейним стосункам. Зазначає, що в стосунку до них з боку українців не було жодної упередженості і того пізніше плеканого певними угрупуваннями «антисемітизму», так само як і з боку євреїв не було жодного прояву українофобства, що потім намагались їм прищепити. Були нормальні людські стосунки. Такими в Галичині були всі міжетнічні взаємини. В їх основі був отой глибинний благородний «метал» миролюбності і взаємного розуміння людей різних етнічних груп, що співжили на одній території і яким не треба було нічого ділити, метал, що не підлягав девальвації.

Ще одну окрему групу становлять літературно-критичні статті, в яких спробами переоцінки прийнятого, чи усталеного робився виклик громадській опінії або загальноприйнятим оцінкам, поглядам. Це статті чимось шокуючо-дискусійні, в дечому, якщо не помилкові, то у всякому разі контроверсійні, зухвалі з закладеною в них «вибухівкою». Жодну з них не можна прийняти без застережень, але жодній з них не можна відмовити в логічній аргументованості і значній долі слушності. У свій час всі вони натрапляли на чиєсь заперечення чи навіть обурення, а в наш час, коли вони вже нікого з живих чи причетних не зачіпають, — на певні закиди. В життєвій історії Франка, вони не були одноденками, тобто написаними на злобу дня і призначеними лише для поточного моменту. Окремі з них зіграли в його житті навіть фатальну роль. Це такі статті, як «Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною і найкращою в естетичнім взгляді?», «Поет зради», «Двоязичність і дволичність», «Українська трибуна в Росії», «Ще в справі одної рецензії й її рецензентів», «Українська література в 1906 р.», «З лектури наших предків в XI в.»

Перша з них була задумана як рецензія на працю найбільш авторитетного в Галичині літературознавця О. Огоновського «Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка», але вийшла за рамки рецензії, хоч відправним пунктом для аналізу поеми Шевченка послужили твердження Огоновського про те, що це поема історична і естетично найбільш досконала. Констатуючи в ній значну міру художнього домислу, молодий тоді критик фактично довів її неісторизм, тобто її невідповідність історичним фактам, на що поет мав повне право і що нітрохи не применшувало художню вартість поеми. Оскільки історизм і художність не знаходяться в повній кореляції, Франко завдався метою довести, знову ж таки заперечуючи Огоновському, і її не найвищу мистецьку майстерність. Навів чимало доказів, серед них і сцену вбивства Гонтою дітей, що не відповідала історичній правді, як таку, котру естетичною, тобто такою, що викликає естетичні почуття, назвати не можна. І на тій основі зробив висновок протилежний тому, що його зробив автор рецензованої праці. Власне оця апріорна заданість на заперечення, при низці слушних зауважень, зробила рецензію не цілком переконливою, і Франко це відчув, тому не наважився її передрукувати в 1914 р., готуючи до перевидання свої «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», в яких вона становила їх першу частину. Посилаючись на той факт, редколегія утрималась від включення її в багатотомник, хоч цей мотив непереконливий. Знаємо, що він не захотів перевидати і повість «Борислав сміється», тому відмовився її закінчити, і тим не менше ніхто не висловлював свого «veto» при її численних перевиданнях.

Найбільш шокуючою із всіх статей письменника була стаття «Поет зради», де в ідейно-політичному ключі був потрактований мотив зради, піднесений на п’єдестал патріотизму в поетичній творчості А. Міцкевича. У свій час ця стаття була надто відома, нашуміла, принесла її авторові багато душевних травм, привела «до звільнення його з роботи в газеті «Kurjer Lwowski», до прилюдного паплюження і бойкотування польською громадськістю. Безпосереднім поштовхом для її написання послужили, за словами польського дослідника М.Купльовського, «сплетіння цілої низки суспільно-політичних явищ, характерних для галицьких міжетнічних стосунків» [Kuplowski M. Poeta zrady // Iwan Franko. O literaturze polskiej. Krakow, 1979. S.71], тобто потреба осудити політику «більшої вигоди» і тактику переблокування, яку продемонструвала в 1897р. польська демократична. («людова») партія під час виборів в австрійський сейм. Але разом з тим і давно виношуване спостереження про те, що мотив зради є домінантним у творчості А.Міцкевича. її появу виправдовувала мета її написання. Крім того, у такій трактовці цієї творчості Франко не був єдиним. Стосовно генези концепції, яка дістала в статті своє втілення, то вона сягала польського літературного грунту, думок окремих польських критиків про наявність мотиву зради в поезії найбільшого польського поета і навіть думки Ю. Словацького, який характеризував поему А.Міцкевича «Конрад Валленрод» як таку, з появою котрої «до валленродизму як зради була введена певна методичність». До такої думки прийшов самотужки ще юний Франко, перечитуючи твори польського поета, і та думка, підтримана ще й польськими авторитетами в літературі, засіла в його голові, «мов цвяшок вбитий», і в момент, коли йому треба було за зраду «прибити до ганебного стовпа» польських демократів (людовців), він скористався отим відстояним в його голові сюжетом. Незважаючи на ряд її переконливих фактів і детермінованість у розгортанні думки, все-таки пояснення причин, наслідків, що породили ідею зради, а далі її проекція на польську націю і шляхи її боротьби за незалежність були концептуально, якщо не зовсім хибними, то в значній мірі уразливими.

У свій час стаття «Поет зради», зачіпаючи національні почуття поляків, була піддана гострій і нищівній критиці. Однак сьогодні, з перспективи часу, вона сприймається у всьому комплексі тих факторів, що спричинили її появу, і якихось негативних емоцій у поляків викликати не повинна. Саме тому М. Купльовський, не боячись зачепити національну гідність поляків і без наміру нагадати їм про помилкові чи не зовсім милі їх серцю положення статті українського письменника, опублікував її 1979 р. у підготовленому ним збірнику «Iwan Franko. O literaturze polskiej», спеціально переклавши її для нього. Це одне вже відкривало двері для її введення на сторінки останнього зібрання з відповідним її науковим осмисленням і оцінкою в коментарях. Проте цього не сталося, а це, треба гадати, на шкоду справі, бо замовчування очевидного факту не так сприяє зміцненню міжлітературних взаємин, як вселяє недовіру в їх щирість і правдивість. (Власне, заповнюючи цю прогалину, названу вище статтю і введено в дану книгу).

Ну, і вже дуже утаєною, подекуди сором’язливо мовчазною мусила бути позиція редколегії науково-критичного зібрання, коли не просто відхилилась, а не включалась до нього стаття «Дволичність чи двоязичність». Бо що скажеш? Помилкова? Ні. Зачіпає чиїсь інтереси? Воно то так, інтереси ідеологів тихцем удержавленого імперського великодержавництва. Але хіба про це скажеш вголос, коли вголос не говорилось про русифікацію і денаціоналізацію, коли навіть для галицького москвофільства знаходили тільки такі ґанджі, як царефільство (досить ефемерне) і дотації третього «отделения» (цілком реальні, в рублях) і замовчувалось, що дотації давались для боротьби з більш уявним, ніж реальним сепаратизмом і що їх ренегатство було аж ніяк не безкорисливим, а оплачуваним.

У названій статті об’єктом критики було галицьке москвофільство і його конкретні діячі, зокрема І. Наумович, які давно належать минулому не тільки фізично, але й політично і морально, і тим не менше вона (стаття) спрацьовувала на сьогодення, точніше, на ментальність обивателя епохи застою. Бо хіба критиковане письменником відступництво від рідної мови не проектувалось на таке ж, підтримуване верхами, відступництво доморощеного кар’єриста (адже воно було паспортом лояльності і путівкою для сходження вверх, тоді як відстоювання, та й ще прилюдне, української мови, вимоги її поліфункціонування в республіці апріорно накликало на такого «ничего не понимающего» звинувачення в українському буржуазному націоналізмові, а за цим і всякі покарання)? Звичайно, так. А хіба кваліфікація письменником рідної мови, що є невід’ємним атрибутом людської індивідуальності і складовою частиною його етики, не розбігалась з тим намаганням не називати українську мову рідною (в шкільних підручниках і періодичному збірнику, перейменованому з «Рідного слова» на «Культуру слова»)? Що ж сказав письменник про рідну мову? Наведемо його слова: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик… скаже: …Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І далі: чи можна було прийняти франкову оцінку Гоголя, чиє відчуження «від рідної мови» він розглядав, як «болючу внутрішню трагедію», оцінку, яка так розходилась з тією «фігурою умовчування» отого внутрішнього роздвоєння Гоголя, що існувала в нашому літературознавстві? Знову ж таки, не можна було. Тому, природно, стаття редколегією навіть не могла ставитись на розгляд.

З точки зору постульованих у радянському літературознавстві методологічних засад не було ніяких підстав не включати, до 50-томника ні невеликої за розміром статті «Сухий пень», ні більшої «Блєднов», що була рецензією на книгу М. Покровського під тим же заголовком, яку Франко назвав політичним памфлетом. У першій з них осуджується Емський указ про заборону української мови, в другій — політика обрусіння Надвіслянеького краю, тобто Польщі. Перша— фактами й влучними, а навіть колоритними й дошкульними висловами показує, як не треба робити, демонструє ставлення письменника до Росії жандармів і чорносотенців, друга — до сановних чиновників-колонізаторів. Осудження імперської політики царської Росії вже апріорно мало відкривати двері цим статтям. І тим не менше і до них були свої «але». Адже в них царській Росії ніде не протиставляється передова частина суспільства, остання зводиться до «окремих, за висловом письменника, високих умом і серцем одиниць». А в цілому, констатується в ній, російська суспільність не подала голосу на захист ув’язненої української мови, як і не виступила проти нищення російським урядом цвіту української нації не тільки в період засилля реакції, що врешті й можна зрозуміти, але й у період весни 1905 р., яку, мабуть тому, й назвав він брехливою, фарисейською.

І це тоді, коли Україна, колись, в 1654 р., добровільно приєднавшись до Росії, багато зробила для її культури і для її європеїзації, а останнім часом не обходила мовчанкою ні одної з тих кривд, які передовим російським діячам завдавало чорносотенство, і завжди опротестовувала такі злодіяння уряду. Оці докори російській суспільності, що прозвучали в цій статті, як і висвітлення недалекоглядності, колонізаторської пихи у політиці обрусіння поляків у другій статті визначили оту «неначасність» цих двох статей. Репліки про обскурантизм «обрусителів» у Галичині утримали від друку й невелику замітку про антологію «Вік» під тим же заголовком.

Ціла низка літературознавчих статей або окремих місць з надрукованих статей (вони були піддані купюруванню) не потрапили у зібрання тільки з однієї причини: у них давалась висока оцінка історичним працям М.Грушевського і така ж оцінка його діяльності як голови Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ). Сьогодні ця причина видається сміхотворною, але тоді, коли положення про «дві культури в кожній національній культурі» ілюструвалось ідейно-політичним і світоглядно-філософським протиборством Франка і Грушевського (якого, ясна річ, не було) і відмінністю їх наукових, історіософічних концепцій (що теж не відповідало істині), а звідси й непримиренністю позицій і навіть особистим ворогуванням (що було вже справжньою вигадкою, хоч, звичайно, певні розходження в тих чи інших питаннях в них були, а в останній період життя Франка наклали тінь і на їх приятельські стосунки, але це йшло не від поглядів, а від вдач), тоді це було досить вагомою підставою для непублікування. І ніхто не став би тоді підставляти під удар своє «місце під сонцем», своє благополуччя ради проштовхування цих статей. У книзі «Мозаїка» подаються всі такі статті: «Українська трибуна в Росії», «Українсько-руська література і наука в 1899 році», «Ще в справі одної рецензії й її рецензентів», «Українська література в 1906 р.», «Із лектури наших предків в XI в.», два уривки із статей «З останніх десятиліть XIX в.» та «Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал», «Українська трибуна в Росії». Стаття «Українська література в 1906 р.» мала ще один «гріх». У ній давалась позитивна оцінка творам В.Винниченка, що ходив у «ворогах радянської влади» і творчість якого ретельно замовчувалась. Така ж доля спіткала і рецензію на книгу Володимира Винниченка «Краса і сила». У цьому ж ключі визначалось ставлення і до статті «Із лектури наших предків XI в.», в якій, крім похвальби М. Грушевському, інших «ідейних промахів» не було. У ній розглядається і широко цитується в його перекладі пам’ятка 1076 р., як пам’ятка «нашого», тобто українського, письменства. Врешті, ще не існувало поняття «колиски трьох братніх народів і їх літератур», яке дозволяло б включати цю й інші давньоруські пам’ятки в «тисячолітню» історію російської літератури. Отже, закид про ігнорування «колиски» був би недоречний. Але йдеться про таку кваліфікацію не лише даної пам’ятки. У Франка, як і у Грушевського, була своя, широко аргументована, концепція і Київської Русі, і її письменства. Русь на першій стадії — це одноетнічна українська держава, далі держава, що об’єднала всі три східнослов’янські народи. А тодішнє письменство ділилось на церковне (сакральне) і світське. Церковне було належністю всього східного слов’янства, хоч і могло мати регіональні мовні ознаки у вигляді елементів живої мови, що вносились при переписуванні книг. Світське письменство вже було національно маркованим, при тому національну належність визначала не мова, в даному випадку давньоруська, що так само, як і латинська мова в літературах народів Західної Європи в епоху середньовіччя, не могла визначити національну належність. Таку роль відігравали відбиті в ньому фольклорно-етнографічні елементи, що мали вже тоді досить чітко виражені диференційні риси. За ними І. Франко поділяв письменство цієї доби на південно-руське (українське) і північно-руське (російське). Ця концепція була у нього не плодом «загравань на Національних почуттях», а результатом копіткої дослідницької роботи на ниві літератури, фольклору й етнографії. Упорядники 6-, 40- і 41-го томів, публікуючи в них його «Студії над найдавнішим Київським літописом», «Історію української літератури» і розвідку «Українсько-руська (малоруська) література», в яких «Слово о полку Ігоревім» розглядалось як пам’ятка виключно української літератури, відповідно пояснила це в коментарях і, треба віддати належне, без «навішування ярликів». І тим не менше «Лектури…» не включили. На заваді став комплімент на адресу «Історії України-Руси» М. Грушевського.

І накінець, остання з цього тематичного циклу стаття «Українська трибуна в Росії». Вона така ж «одіозна», як і попередні, бо знову з дифірамбами в честь Грушевського. Але це не єдиний її «мінус». Революційні події в Росії трактуються в ній не в тому плані, що вони можуть дати для зміни її соціальної структури і соціального визволення народів Російської імперії, а лише тому, що вони можуть дати для культурного автономізму, а потім і політичного суверенітету України. Звичайно, такі думки висловлювались і в інших його статтях, що «щасливо» (бо вже в епоху гласності) ввійшли до 50-томника («Подуви весни в Росії», «Одвертий лист до галицької української молодіжи», «Поза межами можливого»), але томи (38-й чи 39-й) готувались ще в епоху застою, з живучими в ній не лише вульгарно-соціологічними підходами до оцінки явищ літератури, але й з не менш діючими залізними фільтрами керівництва ідеологічного фронту. Тому-то для неї не вистачило паперового ліміту (все-таки ліміт може багато що пояснити, а ще більше — виправдати).

Всі розглянуті вище твори поясненням свого невключення в 50-томник мали міркування кон’юнктурного характеру, суб’єктивні і об’єктивні. Твори ж четвертого циклу мали причини значно серйозніші і вагоміші, бо їх «критичне вістря» спрямоване було проти деяких положень вчення Маркса — Енгельса, що було недозволеним. Про ці твори «вголос» не говорилось, вони «анонімно» фігурували під тирадами про Франкове «нерозуміння» марксизму. Їх не так вже й багато, але у творчій біографії письменника вони не випадкові і не одноденки. До їх написання він ішов поступово, нагромаджуючи досвід і розширюючи коло пізнання, і прийшов, зрозумівши, що «привид, який бродив по Європі», матеріалізуючись, може замість одної економічної тиранії принести другу — духовний тоталітаризм. Тому і вдарив на сполох серією статей і праць, одні з яких ввійшли у зібрання («Що таке поступ», «Зміна системи», «Народники і марксисти», «Поза межами можливого»), а інші: «Соціалізм соціал-демократизм», «Із історії робітничого руху в Австрії» та «Соціалізм і соціал-демократизм» — ні.

Знаємо, що сам Франко ввійшов у літературу якщо невіруючим марксистом, то у всякому разі його симпатиком «як мужик». Соціальна проблематика на перших етапах його літературної творчості була домінантною. Соціальний приціл і соціальний аспект бачення характеризували тоді і його літературно-критичну діяльність (чого свідченням є хоча б вміщена в цьому збірнику розвідка про «Гайдамаків» Шевченка). Він був автором численних статей, неоригінальних за концепцією; а основаних на економічному вченні Маркса. Врешті, в цьому не було нічого дивного, бо Маркс на той час був фігурою дуже впливовою, а марксизм (не як вчення, бо таким він став тільки після смерті його творця, а як сукупність положень, тверджень і передбачень) сприймався як нове слово соціально-економічного і філософського мислення і привертав уми тодішніх інтелектуалів (досить вказати хоча б на Бернарда Шоу). Поступово оголений соціалізм і інтернаціоналізм, що були сутністю переконань Маркса і наріжним каменем його вчення, почали ставати об’єктом критичних зауважень. Франко еволюціонізував разом з розвитком цієї критичної думки, за розгортанням якої стежив дуже уважно. Вже на другому етапі його літературної творчості (з 1883 р.) соціальну проблематику починає затіняти соціально-психологічна, а в поезії — явно національна. Поступово Франко виходить з силового поля впливу революційного вчення Маркса, але не стає ще на шлях його критицизму. До цього приходить він після виходу з радикальної партії 1895 р., зрозумівши на життєвому досвіді, наскільки неприйнятними для Галичини і соціальної структури її суспільності були Марксові твердження про «керівну рушійну силу робітництва і перебудовну місію пролетаріату «і про наднаціональний» (чи інтернаціональний) характер соціал-демократичних організацій. Тоді визріли в нього досить чіткі погляди і на це позитивне, що було у величезній науковій побудові Маркса, яка фактично стимулювала розвиток політичної економії та матеріалістичної філософії, на ті, не перевірені життям, а тому не універсальні її положення, а звідси і конструкції. І цим поглядам дав він вихід у названих вище статтях.

Хронологічно першою з них була «Із історії робітничого руху в Австрії», що була роздумами письменника з приводу брошури Н. Обервіндера «Соціалізм і соціальна політика», роздумами про національний (в даному випадку — німецький) характер робітничої організації, створеної в противагу Марксовому «Інтернаціоналові». Слабкість позицій Обервіндера, як і Лассаля, на думку Франка, полягала в тому, що він герметизував робітничі рухи етнічними межами, не залучав до них в такій багатонаціональній державі, як Австрія, слов’ян, нехтуючи загалом будь-якою федерацією, і що не притягав до них селянських мас. Проте основний закид робився письменником не так «марксистові» Обервіндеру, як самому Марксові, в чиїй програмі робітничої організації, незважаючи на проголошування свободи, лежала ідея поневолення не так тіл, як людських душ і думок. Зріст тієї організації, писав він, був би «великим нещастям для сеї монархії та для всіх її народів, яких члени пристають до неї». Ці думки висловлював письменник у 1886 р., коли акції соціал-демократії ще йшли по висхідній.

Друга стаття на цю ж тему була написана через 11 років. У ній у поле зору письменника потрапили вже шість праць, в яких трактуються питання соціалізму, робітничого руху і соціалістичної держави, тобто праці, що передували появі «Комуністичного Маніфесту», списаного, за його словами, Марксом і Енгельсом з праці Консідерана. Попередників Маніфесту він не вважає представниками утопічного (чи інакше, ненаукового) соціалізму та фантастами, а економістами і соціологами, що у своїх твердженнях виходили не з якихось фантомів, а з реальних фактів і матеріалів, і на їх основі робили логічно обгрунтовані узагальнення. Їхніми спостереженнями якраз і скористались творці наукового соціалізму. Цей «ненауковий» соціалізм, твердить письменник, — це «велике культурне надбання новіших часів», але своє літочислення веде з тих давніх часів, коли люди, подолавши сили природи, самі почали застановлятись над тим, як би так упорядкувати своє суспільне становище, щоб воно відповідало найвищим ідеалам соціальної справедливості і гармонії. Із праці « для добра загалу, дбання про поступ», із змагань за їх забезпечення і народився соціалізм, а з ним і його теоретики і проповідники. Розвиток соціалістичних теорій в різних країнах йшов різними шляхами і висував різні програми. До найпопулярніших адептів соціалізму в домарксівську добу зараховував він Люї Бляна, Консідерана, В. Черкезова, Прудона, А. Смітта, У. Томпсона та ін. Їхні програми він зіставляє з Маніфестом і пише про чіткість і виразність Маніфесту і водночас про його глибоку помилковість та небезпеку для тих же робітників. Разом з тим відмічає досконаліші формулювання тих чи інших положень у його попередників. Так, сформульований Люї Бланом принцип, який тепер приписується марксизмові: «від кожного за здібностями, кожному за потребою», був значно досконалішим від Марксових про «виключну монополію», «управу землі за одним планом» і «організацію армії праці». Не погодитись тут з Франком не можна.

Цитатами з розгляданих праць він розбирає Енгельсове твердження про Марксовий пріоритет двох великих відкрить: додаткової вартості і матеріалістичного розуміння історії. З них чітко постає, що про додаткову вартість писалось в тих працях і до Маркса, а діалектичним методом, крім метафізиків, користувались всі його попередники. Сам же матеріалістичний підхід до оцінки явищ еволюції суспільства, як випливає з тих праць, далеко не універсальний. В одних випадках він задовільний, в інших цілком неприйнятний, бо залишає нез’ясованими низку фактів і явищ. Сам Франко від себе не критикує цей метод, але наведеними цитатами, нанизаними на одну вісь, доводить помилковість його інструментарію.

Так само величезними статистичними даними, що містились у працях англійських, німецьких і французьких економістів, Франко ставить під сумнів положення Маркса, що стало аксіоматичним у його вченні, про поступову концентрацію капіталу в руках великих капіталістів, про занепад дрібних підприємств і їх експропріацію великими, про наступаючу за тим всевладність держави. Статистичні дані засвідчували лінію розвитку і великих і малих підприємств. Торкаючись питання всевладної держави, Франко висловив здивування, що соціал-демократи багато говорять про експлуатацію приватними підприємцями робочої сили, закликають до повалення влади експлуататорів і разом з тим оспівують як велике добродійство і блаженство всевладність держави в майбутній соціалістичній державі. Тим часом найфатальнішою потребою такої держави, без огляду на її форми правління, було б, писав він, «збільшування числа своїх функціонерів, т.є. збільшування числа паразитів, що живуть коштом робітника». Працями, зміст яких він виклав у своїй статті, як він сам визнав, нанесено тяжкий удар соціал-демократизмові, але водночас принесено користь принаймні тим, що дало людям змогу «позбутись ілюзій і хибних доктрин».

Остання з перелічених вище статей «До історії соціалістичного руху» присвячена зіставленню «Комуністичного Маніфесту» Маркса, Енгельса з аналогічним «Маніфестом» Консідерана, який на п’ять років випередив Марксовий, на тлі історії соціалістичного руху. На шлях Їх порівняння Франка наштовхнула праця В.Черкезова, в якій «Маніфест» Маркса кваліфікується як плагіат. Треба сказати, що зіставленням Франко це підтверджує, аналізуючи його. Приведені цитати з двох Маніфестів не залишають сумніву в тому, що другий творився на основі першого, отже, Марксовий оригінальним не є. Правда, він має і ряд власних положень, написаних грунтовніше і логічніше, крім того, написаний як маніфест комунізму, «привид якого бродив по Європі», тоді як Консідерановий мав «вихідною точкою своїх розумувань чуття, чи, як він каже, «вірний інстинкт» і не прокламував революції.

В історії соціалістичного руху Маніфест Консідерана не зіграв майже ніякої ролі, тоді як Марксовий був епохальним. Родовід цього руху Франко виводить з Французької революції, коли цей рух із сфери політичних теорій перейшов «на поле свідомої організації пролетарів». Тоді він був прокламований як філантропія стосовно бідних, але поступово почав робитися філософією лівого крила гегельянців, а далі прокотився гаслами фабіанців в Англії, посибілізму та солідаризму у Франції, ревізіонізму в Німеччині і в кінці дійшов до величезної ідейної побудови соціалізму Маркса і Енгельса і меншою мірою Лассаля. Їхнє вчення стало основою політичної організації — німецької соціал-демократичної партії. Ця партія стояла тоді в центрі соціалістичного руху і своїм австрійським крилом торкалася Східної Галичини, а російським — Наддніпрянської України. Саме тому на цій організації Франко і зосередив свою увагу в розгляданій статті. Зіставленням двох маніфестів він не мав наміру применшити заслуги Маркса у цій величезній будові і не бажав, як сам зазначав, «робити пропаганди — чи то для соціалізму, чи проти нього». Але через 50 років після Марксового «Маніфесту» тим не менше визнав, що «ентузіаст фур’єрист» Консідеран більш точно спрогнозував розвиток капіталізму, ніж Маркс. «По Марксовому розумінню, — писав Франко, — розвій економічних і соціальних відносин з фатальною конечністю мусить іти до заострення суперечностей, до збільшення визиску, з одного боку, до чимраз більшої нужди мас і до остаточної катастрофи. По думці Консідерана сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозвану свобідною конкуренцією, і запобігаючи руйнуючим кризам та катастрофам». Сьогодні, через сто сорок років від написання «Маніфесту», ми за Франком можемо повторити те саме. І ще один висновок після зіставлень двох маніфестів зробив Франко не на користь Марксового, коли зазначав, що «його програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений у життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій», «а всевладність комуністичної держави… в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям». Здається, тут ніхто Франкові в прозірливості не відмовить.

Власне цими сумнівами щодо месіанства двох великих теоретиків соціалізму Маркса і Енгельса, сумнівами щодо непомильності їх будови соціально справедливої держави Франко вніс і свою лепту в історію соціалістичного руху, в якому поряд з вірою в можливість досягнення соціальної гармонії і націленістю дій на її реалізацію мусили бути і «критика з боку», мусили бути й перестороги і застереження. Разом з тим він вписав своє ім’я і в історію української суспільної думки.

Від перекладача, М.С.Возняка

Критики й дослідники творчості Франка часто покликуються на речення, яким закінчив Франко свій лист з 26 квітня 1890 р. до Драгоманова, подаючи йому автобіографічні дані для його передмови до збірки своїх оповідань «В поті чола», а саме на слова: «Про свої новели скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню — всі вони частки моєї автобіографії». Одначе ступінь згаданої в листі Франка автобіографічності його оповідань (і так само віршів) можна докладніше з’ясувати тільки на підставі його листування, його власних спогадів і згадок учасників і свідків його праці.

До друкованих уже спогадів самого Франка долучується оце один новий його спогад про знайомих собі жидів до часу свого приходу до Львова на університетські студії. Він зберігся під ч. 448 в архіві Франка в Бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові з трьома іншими німецькими недрукованими статтями, призначеними для віденського часопису «Die Zeit». Заголовки чотирьох німецьких недрукованих статей такі: «Romische Eindrucke», «Symptomatisches aus Russland», «Da steckt’s!» і «Meine judischen Bekannten».

Із приводу відсилки статті «Римські вражіння» заховався в архіві Франка такий лист редактора фейлетонів часопису «Die Zeit»:

«Відень, 27 квітня 1904. Високоповажний Пане Докторе! Переданий нам ввічливо фейлетон «Римські вражіння», на жаль, не надається для нас і відсилаємо при цьому рукопис із нашою найкращою подякою. Навпаки, знамениту новелу «Хома з серцем і Хома без серця» прочитали ми від початку до кінця з великим задоволенням і прийняли її дуже радо. Поручаємося Вам із висловом глибокого поважання — «редакція фейлетонів щоденника «Die Zeit». Заллєн».

Згадане в листі Франкове оповідання надруковано в белетристичному додатку до недільного числа часопису з 19 червня 1904 р.

У справі відсилки «Симптоматичних явищ із Росії» не зустрів я ніякої звістки, а «Нечисту справу» («Da steckt’s!») відіслано з листом 11 травня 1906 р. Можливо, що відсилка останньої статейки спричинилася до того, що Франко цілком не вислав своєї статті-згадки «Мої знайомі євреї». А що він не вислав її, на це маємо доказ у самому рукописі, що лишився невикінченим.

У своїй статті-згадці говорить Франко, що він написав її замість пропонованої йому статті про галицьке жидівство. Можливо, що деякою понукою для редакції звернутися до Франка з такою пропозицією була його статейка «Ein Warnungssignal» («Пересторога») в ранішньому виданні ч. 253 часопису «Die Zeit» з 13 червня 1903 р. З цією статейкою в’яжеться такий лист одного з двох видавців часопису, дра Гайнріха Каннера:

«Відень, 18 червня 1903. Вельмишановний Пане Докторе! Заки я зміг надрукувати Вашу статтю про жидівське переслідування, що грозять у Східній Галичині, уже сконфісковано наведену з «Діла» частину. Та я надрукував Вашу статтю з припущенням цього, як запримітите, і, як чую, стаття мала вже успіх також у тутешніх колах. Дуже тішуся, що знову працюєте для нашого часопису, і сподіваюся, що дуже швидко втішите нас рукописами. Також мені дуже приємно, що Ви познайомилися з моїм швагром, паном Щтрогом, що, як знаю, належить до найбільших звеличників Вашого пера. З найкращим привітом Ваш прихильник Каннер.»

Щодо «Перестороги» («Ein Warnungssignal») Франка, треба тут зазначити, що спонукала Франка написати її стаття в 117 ч. «Діла» з 10 червня 1903 р.— п.з. «Осторога!» Автор довгої статті в «Ділі» перестерігав українське населення Галичини перед невідомими індивідуумами, що крутилися серед східногалицького селянства й маломіщанського населення й, не будучи українцями, ломаною українщиною намовляли темну масу до різні жидів.

Коли написана стаття-згадка Франка про його знайомих жидів із Нагуєвич, Ясениці Сільної й Дрогобича, докладно означити не можна. Але означити менше-більше час написання статті помагає згадка в ній про нове перероблене видання колишньої юнацької праці «Boa Constrictor». Вийшло воно накладом «Видавничої Спілки» в 1907 р. Переробка й друк, з огляду на масу іншої праці, вимагали якогось довшого часу. Таким робом дата написання не відбігла б далеко від дати листу зі зворотом статті Франка «Da steck’s!».

Як цінний причинок до біографії письменника, стаття Франка приносить і пару даних до вияснення його творчості. В першій мірі, вона приносить справжню назву вчителя каліграфії з оповідання «Schon-Schretben», він називався Мелько, є цитований у працях про Франка Валько, згідно з самим оповіданням Франка, це перекручена назва з огляду на белетристичний твір. Цікава також указівка Франка про те, яку «Boa Constrictor» він змалював схопленого з життя жида — торговця лаками.

Та найважніше у статті-згадці Франка є його підкреслення на самому вступі головної причини, чому він узявся за неї.

Щоб дати читачам статтю-згадку Франка в доступнішому вигляді, перекладаю її з німецької мови на українську.

М. Возняк

[Стаття І.Франка]

«У житті, як на довгій ниві, різне трапляється», — каже українська приповідка. Людина йде поволі наперед і веде свою борозну, а каміння з-під леміша то придавлює її, то ранить, то сяк або так вражає її. Часто це сліди старої культури, давно загублених зв’язків, що тут виринають. Людина поміркує про це при своїй денній роботі й іде далі. Але часом буває приємно й не без користі зібрати разом такі припадкові знахідки й думки, упорядкувати їх і поглянути на них із вищого становища, неначе з пташиного лету.

Картина того орача, що своїм лемішем вириває з землі різні дивні витвори: то передісторичні черепки й камінні сокирки, то відламки грецьких ваз, арабські монети або середньовікові панцирі й мечі, приходить мені завжди на думку, скільки разів спробую упорядкувати свої спогади про жидів із свого дитинства та з’ясувати собі їх ясний образ. Із культурно-історичного й народно-психологічного боку галицьке жидівство це такий дивний витвір, що його цілком не може зрозуміти ні людина, що стоїть ізбоку, ні та, що знаходиться серед нього, бо кожному з них доводиться бачити іншу фізіономію й рівночасно рахуватися з іншими вартостями. Тому на ласкаве прохання видавця цього часопису написати статтю про галицьких жидів я й відповів, що цілком не почуваюся покликаним обробити цю тему в своїй цілості, але зате радо погоджуюся змалювати свої особисті переживання й думки щодо жидів і жидівських справ як скромний знадібок до пізнання галицького жидівства. І навіть це роблю тільки тому, що у своїх оповіданнях й поезіях я дуже часто виводив жидівські типи і затягав жидівських мелодій, і зате стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди філосемітизму. На всі ці закиди міг я тільки одне відповісти, що я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив і як я розумів, і що завжди старався в жидові, так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину й тільки людину.

Народившися в сільській хаті й вирісши в українському селі, зберіг я із свого найраннішого дитинства небагато спогадів про жидів. Один з найранніших спогадів — це сцена, як моя мати прийшла раз із села і принесла кілька жидівських пасок, які дістала від шинкарки.

— Діти, — гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, — дивіться, що дала мені для вас Сура.

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.

— Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця.

Це було перше живіше враження, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство. Заразом була це перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старші й більш освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба. Взагалі я запримітив, що байка про кров, правда, в українських селах загальновідома,— як не мала б вона бути відома, коли про неї проповідувало православне духовенство у слові й письмі вже від XII віку! — але, незважаючи на те, селяни беруть її саме за байку й вона не викликає ні глибшої емоції, ні фанатичної ненависті, як я це не раз помітив у східногалицьких містах. Щодо цього міщанин більше віруючий; йому видається, що він знає більше від обмеженого селянина, але при тому його знання складається головно з таких віками переказуваних і принагідно також із різних боків підсичуваних забобонів.

Село, де я народився, це, властиво, тільки частина більшого села, група домів, що стоять осторонь, так звана Слобода. Там нема шинку, отже, й нема ніяких жидів. Першим жидом, якого доводилося мені частіше бачити, був старий Фавель, ганделес із Дрогобича, що приходив щороку кілька разів до нашого дому купувати щетину, блам і всякі інші сирові продукти. Це був коло 50-літній худий чоловік, типовий жидівський пролетар, з приязним меланхолійним обличчям. Ми, діти, боялись його дещо, хоча він ніколи не занедбував промовити до нас ласкаво. Його довгий зігнений ніс, його рідка-рідесенька руда борода, його довгі, у формі коркотягу закручені «пейси» робили його в очах уродливців нашого села зразком бридоти, і так попав Фавель, мабуть, у приповідку: якщо дівчина не хотіла хлопця, то той, що діставав гарбуза, глузував: «Ага, вона жде на Фавля». Одначе кепкували з Фавля тільки між собою, а щоб йому особисто колись сказали щось неприязне, — поза звичайними жартами при торгуванні за ціну товару, але на них відповідав акуратно Фавель іншими й не брав їх за зле, — цього не можу собі пригадати.

Окрім Фавля приходили ще інші жиди періодично до нас додому. Це були так звані «димкарі», ремісники, що при помочі вирізаних із дощок зразків, валка й свого роду друкарської фарби вибивали різні примітивні зразки на шматках білого грубого полотна; це так замальоване полотно (димку) зуживали звичайно на жіночі спідниці, що їх носили в робочих днях, і лише в неділі та свята робили місце уборам, зробленим із барвистих міських матерій. Само зрозуміло, що ми, діти, придивлялися маніпуляції цих примітивних димкарів із найбільшою цікавістю й подивом. Пізніше у Дрогобичі мав я нагоду ближче приглянутися домовому життю такого димкаря і бачити його в часі літніх місяців, коли задля польових робіт його ремесло зупинялося, при іншій праці, а саме при мозольному вирізуванні тих зразків на дошках.

Нарешті, треба пригадати тут іще одну картину, що живо лишилася мені в пам’яті з того часу. Це образ іншого жида-торговця, що на малому однокінному возі їздить по селах і голосним криком «Міняй онучі, міняй» приваблює селян і селянок, дівчат, дітей і дорослих на гідну уваги вимінну торговлю. Він збирає полотняні лахи (вовна і бавовна виключені), що вживаються на фабрикацію паперу; в заміну за це дає він малі ножі, голки, нитки, пацьорки, наперстки, стьожки тощо. Цікаве при цьому, зокрема, те, що селяни дають речі, які в їх очах не мають майже ніякої вартості й про дійсну ринкову вартість яких навіть не здогадуються, а від жида дістають за це предмети, які в їх очах усе-таки представляють грошову вартість. Що при цьому все-таки сильно торгуються, при чому селяни й зокрема селянки ставлять цілком насліпо свої домагання, робить справу досить комічною. У своїй новелі «Boa Constrictor», німецький переклад якої надруковано у віденській «Arbeiterzeitung», спробував я змалювати переїзд такого жида-торговця лахами в околиці Дрогобича.

Маючи шість років, прийшов я з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна до тамошньої народної школи. Тут перший раз зіткнувсь я ближче з жидами. У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами. Обидва були кріпкими веселими хлопцями, що почувалися цілком добре в товаристві сільських дітей, з старшими учнями як із собі рівними жартували й бавилися, з молодших кпили або їх протегували, а взагалі далеко більше були розвинені, ніж усі інші учні. Це було зовсім природне, бо вони, крім обов’язкових шкільних предметів, училися вдома ще дечого іншого, і їх не можна було бачити у вільних годинах, як і у свята, на вулиці або в полі. Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив витерпіти від сваволі інших учнів. Аврамко був наскрізь живою натурою. Уже тоді, коли ми, інші учні, думали ще про дитячі забави, він приготовлявся вже до практичного життя й по двох роках пішов до Борислава заробляти на хліб. При тому він був другом природи, зокрема любив птахів і ловив рибу. У цих його поетичних екстравагантностях саме я став його спільником і товаришем. Ми волочилися по полях, щоб ловити молоді перепелиці й дикі качки та просліджували своїми цікавими очима всі калабані потоку, що пливе серединою села, щоб вислідити, чи нема якоїсь більшої риби, плітки або … на якого ми пізніше систематично полювали руками або імпровізованими сітями.

По дворічній науці в цій сільській школі прийшов я до Дрогобича до тамошньої так званої нормальної школи, якою управляли ченці василіяни. Тут було також багато жидів-учнів, але отці держали їх в окремих лавках, так що ми не могли безпосередньо стикатися з ними, і вони держалися збоку від нас, говорили здебільша незрозумілим для нас жаргоном, і таким робом ми, хоч у тому самому класі, були майже зовсім незнайомі з собою. І так із того часу лишилася мені в пам’яті одна напівкомічна і напівобурююча сцена, коли вчитель каліграфії, якийсь Мелько, світський чоловік, нікчемно вибив малого жида-учня за те, що він писав усі числа й літери від правої до лівої руки. Я змалював цю сцену в моєму нарисі «Schon-Schreiben».

Щойно в гімназії мав я нагоду пізнати ближче кількох шкільних товаришів-жидів. У першій черзі називаю Ісаака Тігермана. Це був найкращий математик у нашому класі й ішов через усю гімназію як один із найвизначніших учнів. Це була наскрізь шляхетна натура, щира й поважна у поведінці, при цьому з незвичайно ніжними почуваннями. Ніколи не позволив він собі на грубий жарт або дотеп, у ньому не було ніякого сліду цинізму, як він виявлявся в найбільшої частини інших учнів, зокрема при пробудженні повноліття. Він тішився також у своїх шкільних товаришів, як і вчителів, загальною пошаною завдяки свому знанню та своїй пильності, вчився приватно по-англійському й по-французькому та приготовлявся до купецького стану. Не знаю, чому пізніше він змінив цей план і пустився на правничу кар’єру. Коли осягнув ступінь доктора, став він адвокатом у Дрогобичі й помер там по кількох літах. При цій нагоді додав би я, що в Дрогобицькій гімназії тоді (1867 — 1875) серед молоді не було можна запримітити ще ніякого сліду якогось національного або конфесійного антагонізму, який тепер сильно вибуяв наслідком полонізації. Гімназія саме тоді залишила свій німецький характер; найбільша частина вчителів відбула практику ще в німецькій гімназії, деякі могли тільки з трудом калічити по-польському: центральна влада у Львові бралася на всі способи, щоб, можливо, якнайшвидше усунути ці останки німецької системи й постаралися на їх місце про людей, що думали би по-польському, no-патріотичному. Що ці патріоти були звичайно далеко гіршими педагогами, часто досить нетямущими й тільки людьми багато наділеними національно-слав’янським лінивством, саме в повному розцвіті мало це вийти наяву щойно пізніше й стати загальним нещастям галицького середнього шкільництва. Це правда, що вже тоді українсько-польський антагонізм був слідний, але проявлявся він тільки в більше або менше гарячих дискусіях про історію або літературу; окремих студентських організацій не було; тоді не було ще ніякого сліду про обопільний шпіонаж й донощицтво, що тепер цвіте в багатьох галицьких гімназіях, зокрема під фірмою маріянських содаліцій, які організували катехити римського обряду.

Жиди-учні не вмішувалися в ці дискусії і трималися збоку від національного антагонізму: тоді не було ще обов’язком також для жидів маніфестувати себе польськими патріотами. Навпаки, деякі з них записувалися на українську мову й літературу, що в польських гімназіях не належать до обов’язкових предметів, але звичайно вони не робили великих поступів у цій науці й покидали її по одному або двох півріччях, певно головно з причини бездушного й недбалого способу викладу, яким загально тішиться цей предмет по галицьких гімназіях.

Між жидами-учнями, що ходили разом зі мною до Дрогобицької гімназії, хоч і не в тому самому класі, були такі, що пізніше здобули добре ймення в мистецтві й науці. Там був Моріц Готліб, пізніший талановитий маляр, близький свояк мого товариша Ісаака Тігермана, як і цей завчасно забраний смертю. Там був Л. Монат, публіцист, що сьогодні проживає у Відні. Там був Лев Штернбах, уже в гімназії чудова дитина філологічних здібностей, теперішній визначний грекіст і професор Краківського університету. Його батько мав малу торгівлю вина в Дрогобичі, де вечорами не раз сходилися також студенти з вищих класів, щоб при шкляночці вина провести по товариському кілька годин на голосній розмові й співі. Пиятики не було; господар, що звичайно також сам з’являвся посеред нас і зокрема сердечно тішився нашими співами, дбав про те, щоб веселість не перейшла належної міри. Пригадую собі, як він деколи говорив переді мною з невисловленою любов’ю й гордістю, навіть із сльозами в очах про свого рік або два молодшого від мене сина.

— Дивіться, — говорив він, — його не можна відтягнути від його греків… — і він показав мені кілька з цих книг, які я оглядав із подивом; хоча я був уже у восьмому класі, відзначаючим учнем, і хоча мене уважали за доброго філолога, усе-таки було для мене читання цих гімназійною програмою цілком необнятих і тяжких поетів в оригіналі pium desiderium. Вельми втішений батько невтомно оповідав мені про свого сина, про його пильність, охоту до праці й величезну пам’ять; він не догадувався, з якою завистю я прислухувався йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любов’ю й бодай би напів із таким великим зрозумінням.

По тому просив нас старий Штернбах співати. Він любив дуже пісні, зокрема українські. Ми бажали зробити йому нарешті приємність і затягнули жидівської пісні про балагулу, якої я навчився від старого димкаря й пізніше ввів її в звичайний репертуар студентських пісень. Пісня подобалася головно своїм рефреном, який супроводили накінці звичайні оклики візника. Кожну строфу співали соло, після чого хор упадав із рефреном. Дві строфи із тієї пісні лишилися мені ще в пам’яті, і я хочу одну з них тут навести:

Mit sier Losyky’s bin ich heraus,

Stark wie a Kates.

Keinen Schlug noch Batsche bedarf’s,

Vun dem Pfiff gajt es.

Der eine bekimmt a Mases —

Er war in meinen Jahren,

Derandere bekimmt a Chases,

Ech heb mit Nischt zu fuhren

Finsterer Balygule,

Dein Erwejerb ist kein Schalz,

Mochst du spieln die grosste Rolle,

Bist wie a schluf Katz.

Aj-daj-daj-daj-daj, daj-da, daj-da, daj-da, daj.

Wjou! Hajta! Tprrru!*

Спробую передати цей текст по-українському: «Вибравсь я чотирма кіньми, немов катами: не потребують ні удару, ні батога, на сам свист летять. Один дістає пархи — він був у моїх літах, другий дістає носатизну, не маю чим їхати. Бідолашний балагуло, твій заробіток це ніякий маєток; ти міг би відігравати дуже велику ролю, а лишився з сонними мріями кота».

Радість пана Штернбаха була велика; він знав також цю пісню й сам підтягав нам у нашому співі, а коли ми йшли додому, дав він мені на пам’ятку повний текст цієї пісні, яку мав у відписі латинськими літерами. На жаль, я загубив пізніше це цікаве письмо.

Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті. Мені, добре обзнайомленому з селянським, на батьківському авторитеті й дитячому послусі опертім родинним життям, показалася тут перший раз інша картина, як батько був далеко ближчим, щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і планах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, щоденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у моїй душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури. А що рівночасно мав я нагоду ближче зазнайомитися також із родинним життям християнських міщан, то я прийшов до погляду, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей — найнижчий: тут щез патріархалізм селянського життя, але бракує зв’язку спільних інтересів і традиції, який надає тепла й тривкості жидівському родинному життю; становище жінки впало по найбільшій частині на рівень служниці, зв’язок між батьками і дітьми здебільша розірваний — словом, життя середнього міського стану християнської віри робило на мене невідрадне, часто відразливе враження. Як корепетитор менше талановитих учнів бачив і розумів я дуже добре, що в жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало разом над тим, щоб синові, що ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару.

Іще одна жидівська фігура виринає в моїй пам’яті з моїх гімназійних часів — малий, заможний, завжди всміхнений і завжди готовий кредитувати студентський кравець. Як він називався, не знаю вже, — ми знали тільки його прізвище — Мегальойс. Це прізвище завдячував він забавному непорозумінню. Він прийшов на одну студентську квартиру, щоб несподівано застати неточного в плаченні клієнта в його власному гнізді. Він не застав сподіваного, але іншого, що ходячи сюди й туди по кімнаті вчився напам’ять відміни прикметника «мегас, мегалє, мега». Кравець постояв хвилину в кімнаті й прислухувався дивній тарабарщині, а потім утратив терпець і відійшов. На вулиці зустрічає він свого клієнта й каже до нього:

— Ах, пане Н., я був у вас на квартирі. Та ви маєте там нечемного товариша. Він навіть не привітав мене.

— Хто він?

— Ах, чи я знаю? Пан Мегальойс — так назвав він себе.

— А як я дивлюся на нього, він каже до мене: мегай! Тоді я відійшов.

Ще того самого дня сміялась уся гімназія з нечемності того студента, а наш кравець дістав почесне ймення Мегальойс. Зразу він протестував, потім звик до нього та вкінці дійшов до того, що він у зносинах із студентами майже забув своє властиве назвище й називав себе тільки Мегальойс. Бувало часто, що він приступав цілком непроханий до незнайомого собі студента, якого бачив на вулиці в подертому сурдуті або взимі в легкій загортці, й коротесенько казав до нього:

— Ну, пане, я Мегальойс. Чому ви не приходите замовити новий сурдут?

— Не маю грошей, пане Мегальойс.

— Що гроші? Ви самі — гроші. Кращі від грошей. Скільки можете платити місячно?

— Найбільше два гульдени.

— Ну, то в шістьох місяцях сплатите свій довг. Приходіть тільки, не випадає студентові ходити в такому сурдуті.

Не знаю, чому він зруйнував себе цілком, — але він мусив зруйнуватися, бо було дуже багато між студентами, які дуже несовісне сплачували свої довги у Мегальойса.

Час моєї нормальної й гімназійної науки в Дрогобичі зійшовся з першим розмахом продукції нафти й земного воску в близькому Бориславі. Ще дитиною в батьківському домі чув я оповідання про багато дивних і страшних історій за Борислав і тамошні копальні нафти. Пізніше ходив я багато разів пішки з Дрогобича до Борислава й міг навіть у Дрогобичі приглянутись якнайближче життю бориславських робітників, підприємців і спекулянтів. Першій великій пожежі, що в 1871 або 1872 році знищила багато копалень і сирових продуктів, я міг приглядатися кожного дня й кожної ночі (вона тривала три дні) з дрогобицької гори, а про її сумні наслідки для багатьох малих підприємців, які при тому все своє майно втратили, довідався я пізніше з численних оповідань. Про великих підприємців, що тоді появилися, Лінденбавма, Гартенберга, Крайсберга й інших, оповідано різні історії. Усе це займало мою уяву, а коли я кілька літ по складеному іспиті зрілості студіював на Львівському університеті й зазнайомився потрохи з модерними соціальними й економічними явищами та доктринами, задумав я обробити ці мої переживання та враження в низці нарисів, новел і романів під спільним заголовком «Борислав». План далеко переходив тодішні мої сили, але в тому часі написав я те своє оповідання, яке критика признала моєю першою не цілком незначною роботою, а саме згаданого вже «Boa Constrictor». Що в ньому було новим для української літератури, це був саме факт, що герой оповідання був жид і що цей жид був змальований «цілком як людина», без сліду звичайної в дотеперішній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, що також є карикатуризацією в протилежному напрямку). Як мало мене самого задовольняє тепер ця моя юнацька праця — покаже нове, перероблене видання українського оригіналу.

Із складенням іспиту зрілості кінчиться перша доба мого життя. Я покинув Дрогобич і пішов на університет до Львова. Тут не мав я в перших двох роках науки майже ніяких ближчих взаємин із жидами; на філологічних курсах, на які я ходив, не було ні одного жида; решта мого життя проминала в українських студентських товариствах, де також не було жидів. Та незабаром несподіваний удар долі мав кинути мене в цілком іншу сферу життя й дати мені вповні нагоду пізнати людське, також жидівське життя, з цілком іншого боку.


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в газеті «Діло» (1936, №117 — 119; переклад М.С.Возняка). Написано, мабуть, у 1908 р.

* Опубліковано на ПМ п. Іваном Потьомкіним з Єрусалиму