Постаті Івана Франка в радянському літературознавстві на різних етапах його еволюції відводилось одне й те ж визначення: співець поневолених, провісник соціалістичної революції. Мінялись цілі періоди в історії української літератури, з її відродженням і розстрілом, з відлигою і задушенням, суворішали і м’якшали програмні, точніше, погромні імперативи, а за ними кампанії боротьби з первородним гріхом української інтелігенції — буржуазним націоналізмом, що в своє силове поле втягувала все більше дожовтневих письменників, не кажучи вже про сущих — радянських, а Франко залишався «полум’яним борцем», «яскравим виразником», що «утверджував» і «гнівно засуджував», наділявся означеннями «визначний», «видатний», «великий». За часовою поділкою і за етапами революційного руху його «поміщали» на революційно-демократичному, тобто селянському, щаблі, дарма що саме йому належала пальма першенства в українській літературі в опрацюванні робітничої тематики, чим випередив російську, ба, навіть світову літературу. І тим не менше до світоглядно вищого — пролетарського етапу його не допускали, бо такий всеціло відводився молодшому від Франка не лише за віком, але й за часом відтворення цієї теми М.Горькому. Що ж! Без «пролетарськості» він не збіднів.

З такою трактовкою світоглядних позицій Франка настільки зрослися закомплексовані на «другосортність», чи «провінціалізм» українського письменства багато хто з радянських суспільствознавців попередньої доби, що й не допускали думки про якусь переатестацію. І так по численних суспільствознавчих працях він ходив у революціонерах-демократах, прогресивних, близьких до марксизму і в поборниках дружби з російським. народом великим Каменярем. Від праці до праці переходив він не лише з тими почесними, «науково доведеними» кваліфікаціями, але із не менш «науково обгрунтованими», правда, здебільшого сором’язливо прихованими застереженнями про його «окремі помилки», «нерозуміння», у виникненні яких винними були: відсталість Галичини, опортунізм, незнайомство з більшовицькою літературою. Що ж було його помилкою? Чи сліпота, нездатність розібратися в проголошуваних тоді соціал-демократичних доктринах, чи прозірливість, здатність передбачити, звичайно, не з позицій візіонера, ясновидця, а аналітика, позитивіста, їх уразливість? Так питання не ставилось, і тому відповідь не давалась, зате в обіг запускались вирази про те, що до історичного матеріалізму він не доріс, зупинившись на нижчій стадії діалектичного матеріалізму, і що не піднявся до повного розуміння марксизму. Та й подумати тільки. Куди вже йому, українцеві, ще й до того з Галичини, аж під Австрією, отому, як його Сталін назвав у розмові з Антоненком-Давидовичем, «австриацкому писателю», ще й не членові РСДРП, зглибити Маркса і Енгельса? Для того треба було б принаймні народитись або жити в «революційній» Росії. Диву дивуєшся, бо що не кажи, а той же Франко ще в свої 20 і 22 роки прочитав в оригіналі «Капітал» Маркса і «Анти-Дюрінг» Енгельса та на їх основі склав підручник політекономії й програму галицьких соціалістів (скажіть, а хто з сучасних «марксистів» прочитав не те що в оригіналі, а в перекладі на загальнодоступну російську чи «малодоступну» українську ці твори Маркса й Енгельса. Навіть не йдеться про студентські роки, а в зрілому віці? Припускаю, що не багато таких є серед тих, хто закидав Франкові нерозуміння марксизму). Але не будемо їм особливо дорікати, бо епоха, в якій доводилось працювати франкознавцям старшого покоління, багато що пояснює, а сучасна не менше що й виправдовує. А втім, з перспективи часу, замислимось і над причинами, що породили такі в дечому принизливі, з погляду величі самої постаті Франка, її трактування, котрі правили за аксіоматичні і впродовж десятків років переглядові не піддавались, хоч окремі спроби такого, звичайно, були. Можливо, не варто вислів «нерозуміння» сприймати аж надто дослівно. Чи не грав він ролі наклейки на тугозакупореній пляшці з вибухонебезпечною речовиною, наклейки, що застерігала не розкривати цієї теми? А може, це був своєрідний евфемізм замість «лайки», так тоді модної, що мав пом’якшити вину Франка за те, що наважився кинути тінь на тих, з чиїх вченням здійснювалась Жовтнева революція, і піддати критиці окремі місця їх вчення. Хто його знає, може, і так. Але залишимо відповідь на ці питання майбутнім дослідникам і читачам цієї книжки. А самі звернемося до тих, колись крамольних, творів Франка, добірку з яких пропонуємо увазі і спробуємо під мікроскопом оглянути ці «бацили», розмноження яких так боялись радянські франкознавці і ті, які були над ними зверху, що не включили їх до «найбільш повного», як це прийнято говорити, 50-томного зібрання творів І.Франка.

В однотомнику «Мозаїка» знайшли місце далеко не всі ті твори, що не потрапили в 50-томник (а таких, за попередніми підрахунками редколегії цього зібрання, назбирується більш як на 10 томів, якщо не брати до уваги п’ятитомник «Апокрифів і легенд» і шестикнижжя «Галицько-руських народних приповідок»), а лише ті, які своєю тематикою чи ідейно-політичним спрямуванням не вписувались в епоху застою і які, чи то з волі керівництва ідеологічного фронту, чи Інституту літератури, з об’єктивних і суб’єктивних причин, були відхилені редколегією як «небажані», «помилкові» і «небезпечні» в розумінні «води на млин» тим силам, що були в конфронтації до ідеології комунізму. Це твори, що в тій чи іншій мірі і досі не втратили своєї актуальності, а в епоху привселюддя набрали ще й особливого звучання, бо багато в чому перегукуються з тими проблемами, що вимагають свого нового розв’язання.

Зібрані в однотомнику твори представляють чотири тематичні цикли творчості Франка, хоч стосуються різних його стилів (художньої творчості, чи інакше, белетристики, і публіцистики, і науки) і жанрів у межах кожного стилю. Об’єднуючим для них є проблематика. Насамперед це твори, де порушувались питання національної ідентичності, тобто національного обличчя, а звідси й національного усвідомлення і руху як політичної сили. Далі це єврейська тематика у всьому комплексі її аспектів, затим літературно-критичні статті із своєрідним, часто викличним, зухвалим кутом бачення і висвітлення теми, і нарешті — статті, критичне жало яких вимірене було проти доктрин соціал-демократичних партій.

Знаємо, що багатовікова відсутність державності запрограмувала ментальність української інтелігенції, її, з одного боку, комплекс меншовартості, з другого, загострене самоусвідомлення. Перший виливався відчуттям приреченості, безнадії, а в літературі — сентименталізмом, а другий — почуттям національної гідності, а в літературі — революційним романтизмом, відтак позитивізмом. В останньому якраз і знаходили вираз оті так звані біоритми національного коду. Їм дав вираз Франко в цілій низці поезій, частину яких об’єднав назвою «Україна». Ці вірші були суттю його поетичного єства, і без них він як поет не цілісний. Це добре розуміла редколегія 50-томника і в статті в «Літературній Україні» за 25.XI 1969 р. сповістила, що в запланованому виданні не буде «ніяких скорочень і виправлень». Всі поетичні збірки мали йти без будь-яких пропусків. Так і був підготовлений перший том, йому ж передував вихід у світ праці головного редактора зібрання Є. П. Кирилюка «Вічний революціонер», де були повністю спростовані і відкинені ті мотиви, за якими в 20-томник не потрапили три вірші циклу «Україна» і поема «Великі роковини», написана до 100-річчя «Енеїди» Котляревського. Тим часом з доводами Є. П. Кирилюка не побажав порахуватись тодішній секретар з ідеології в ЦК КПУ сумнозвісний В. Ю. Маланчук і наказав повторити модель 20-томника. Дивовижно, бо ідейно-політична платформа цих чотирьох поетичних творів, які знову опинились «за бортом», ніяких застережень викликати не могла. Правда, перший «Не пора» вимагав певних коментарів, але не через свій зміст, а по суті із-за одного слова, бо в ньому висловлені державні ідеали українського народу, простір для реалізації яких дала згодом українська держава 1917 р. і врешті соціалістичний переворот. Але серед ворогів України називається «москаль». Під цим народнорозмовним етнонімом, як це цілком очевидно, розумілася самодержавна російська імперія, а не передова, мисляча Росія, з якою Франко солідаризувався за суто гуманістичними і демократичними параметрами. Власне, наявність слова «москаль», до речі, успадкованого від романтичної поезії Шевченка, давала привід і для іншої його інтерпретації, тобто для перенесення на всю Росію. Власне тому цей вірш ще за життя Франка різними організаціями був визнаний національним гімном. Це зроблено і в українській діаспорі. На час, коли готувався 20-томник, цей факт вважався немаловажним. Правда, у 20-х роках він не відігравав жодної ролі, тому вірш був вміщений у двадцятому томі «Рухівського» 30-томника. А втім, він не завадив помістити цей вірш, правда, без вказівки на автора і з деякими виправленнями в антології української революційної пісні Золоті ключі» (вип.І. К., 1964. С. 132—133). У другому вірші «Розвивайся ти, високий дубе» перешкодою до його публікації була фраза «від Сяну до Дону» не тому, що визначала етнічні кордони України, які не збігалися з кордонами УРСР, а тому, що цією фразою вірш перегукувався з гімном на слова П.Чубинського (музика М.Вербицького) «Ще не вмерла Україна». Таку ж фатальну роль зіграв вислів «Ще не вмерла і не вмре» у поемі «Великі роковини». Власне із-за нього поема не потрапила в 20-томник, а потім у 50-томник. Вірш «Ляхам» не вкладався у схему визвольних змагань українського народу, бо трактував їх не в соціальному, а в національному ключі. Всі ці аргументи сміхотворні, але коли вони виходили з вуст секретаря ЦК КПУ з ідеології, було не до дискусії. І так всі ці чотири поетичні твори виявились знову поза зібранням.

Із циклу «Україна» в 50-томник попав лише один вірш «Моя любов», але загалом національна тематика у зібранні не обійдена, бо вона проходить через вірші циклу «Excelsior», «Поклони», «Гімни й пародії», поеми «Іван Вишенський» та «Мойсей», її апофеозом є знаменитий «Пролог» до останньої поеми. Генезу цієї поеми в радянському літературознавстві пов’язували із спалахом революційних подій в Росії. На них Франко прореагував своїм «Одвертим листом до галицько-української молодіжі» (т.45), і, очевидно, передбачення про те, що «засядеш у народів вольних колі» і «глянеш як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі» в «Пролозі» з’явились не без сподівань, що «тріщання криг абсолютизму» приведуть до упадку імперії, на руїнах якої буде створена українська держава. Але задум самої поеми, треба припускати, виник значно раніше, і біля його колиски був і Т. Герцль (розмову з яким вміщено у збірнику), і одноіменна поема Корнила Устияновича, і врешті оглядини в Римі скульптури Мойсея роботи Мікеланджело.

Національні питання підняті і в ряді публіцистичних статей: «Теперішня хвиля а русини», «Ukraina irredenta», «З кінцем року», «Як не по конях, так по оглоблях», «Між своїми», «Український і галицький радикалізм», «Двоязичність і дволичність».

Стимулом для написання першої з них послужили чутки про можливість воєнного конфлікту, які розійшлися у зв’язку з затягненими тоді Росією позичками. В призмі такого конфлікту І.Франко розглянув становище галицьких українців в Австрії і їх позиції як суспільної сили, що могла б відіграти роль у долі майбутньої української держави. «Тепер сила наша, — писав він, — лежить більше в наших цілях, в ідеї, а почасти і в методі нашої праці. Вони дають нам надію, ба і віру в наше будуще. Наші найближчі противники тим іменно слабі і повстануть слабими супроти нас, що не мають за собою народу і народ певно за ними не піде! Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас в Галичині, — це розчвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном». Якщо ж ослабнуть кордони, що розділяють український народ, то цей народ стане «великим і свідомим своєї сили організмом», з яким жоден з урядів не рахуватись не зможе. Тільки об’єднаний в одному державному організмі, об’єднаний одними прагненнями народ може представляти політичну силу, що здатна домагатись реалізації національного ідеалу. Слушності в цьому Франкові не відмовиш.

Стаття «Ukraina irredenta» самостійна за викладом думок, хоч її заголовок належав Ю.Бачинському, чию працю серед інших у ній піддано розглядові. Велика її частина — це історія розвитку української національної свідомості від початку XVI до кінця XIX ст. В часі козацьких воєн проти Польщі, які тривали 60 років (з 1648 по 1709 р.), вона була ще в зародку. З польським політичним засиллям і духовною інвазією Україна, вважає автор статті, справилась, а на «московську в неї не вистарчало сил і політичної далекоглядності». Хмельниччину письменник розглядає як таку, що загальмувала економічний розвиток, але зате стимулювала розвиток національної свідомості в масах. XVIII ст., за його словами, — це асиміляція української інтелігенції, поширення кріпацтва, придушення гетьманського автономізму і тління мазепинських традицій. Друга частина статті присвячена еволюції культури і разом з тим національного самоусвідомлення галицьких українців, інтенсифікацію якої завдячує Наддніпрянській Україні, зокрема Шевченкові, членам Кирило-Мефодіївського братства, далі ж «Основі», а потім М.Драгоманову. Торкнувшись постаті М.Драгоманова як культуролога і водночас політолога, того, за його словами, «свідомого європейця і не менш свідомого українця», він дав характеристику його поглядам в національно-політичному питанні. За даною характеристикою, Драгоманов виступав проти «українського сепаратизму з австрофільською закраскою», тобто проти національно-регіональної герметизації О. Барвінського, «дорожив державною цілісністю Росії», але бажав в ній внутрішньої перебудови, яка відповідала б європейським ідеям про права людини і самоуправління корпораціями (чим не сучасні думки?).

Неодноразово повторювані думки Драгоманова про те, що вихід українського народу і його духовних надбань у великий світ можливий при його самоусвідомленні у малому світі у галицьких соціал-демократів і послідовних марксистів, викликали досить неоднозначну реакцію. Спершу — появу закликів про потребу погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, а марксівський «матеріалістичний світогляд» з даними української історії, а далі обгрунтування взаємопротилежних поглядів на соціалістичний рух в Україні, що засвідчили дві брошури. Перша з них представила позиції соціал-демократів, резюмовані в заголовку «О безвыходности украинского социализма», друга—Ю.Бачинського «Ukraina irredenta» (невизволена). У першій її автор доводив, що української нації ніколи не було і така не повинна існувати, бо «український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятись з москалями в одну народність» (чи не рецидив того в догмі про «злиття націй»? І чи не робилось це «злиття во ім’я майбутнього торжества соціалізму?). Автор другої брошури, що дала назву і Франковій статті, твердить, що після здобуття політичної волі Україна буде найбільшим противником єдності з Росією. Валуївські ікла, що проглядали з першої, були настільки очевидні, що Франко навіть не витрачав пороху на боротьбу з її автором, тоді як з другим вступив у полеміку. Він закинув йому насамперед неправильне трактування причин еміграції. Виїздили, як твердив Франко, не пауперизовані селяни в пошуках хліба, а заможні в пошуках кращих заробітків. Оперування термінами «буржуазія» і «пролетаріат» стосовно Галичини не відповідало її соціальній структурі, тому Франко трактував їх як помилкові. Соціальні стани в Галичині не збігались з тими, які визначив Маркс у своєму «Капіталі». Марксова мірка непридатною виявилась для визначення Бачинським таких суспільних явищ і категорій, як релігія, нація, держава. У Бачинського всі вони — витвори буржуазії і мають класову природу. Все те є слабими місцями брошури і демонструє неспроможність застосування ad hoc «матеріалістичного світогляду» до історії України. Але разом з тим рецензент визнає, що брошура Бачинського є проявом національного почуття, правда, вбрана «в доктринерську тогу». Відштовхуючись від конструктивних положень брошури, Франко формулює і свої погляди про шляхи досягнення програми максимум в національному питанні. Питання політичної самостійності України, вважав він, вийде на порядок денний, маючи за собою національну (точніше — міжнаціональну) і економічну його мотивацію. Разом з тим сплине питання, знову ж таки «мотивоване фактами економічного життя», федерального устрою Росії. Якщо виходити з реалістичного погляду на життя суспільства, то самостійна Україна бачиться йому у демократичній федерації. Тут треба відразу застерегти, що це не відстоювання драгоманівського федералізму, а це реальна прозірливість державності України, що може бути досягнене мирним, парламентським шляхом тільки в рамках демократичної федерації.

Тут вміщено ще два вірші, один з яких («Хрест») не входив у жодну збірку його поезій. Це один з нечисленних віршів поета, який давав підставу говорити про нього і як про віруючого, а не лише про атеїста, як прийнято було трактувати в радянському літературознавстві. Другий, «Січовий марш», не потрапив у зібрання тільки тому, що був гімном тієї молодіжної організації, з якої народилась військова організація «Січові стрільці», яка тоді трактувалась як націоналістична.

Національно-патріотичними мотивами керувався письменник і при написанні статті «З кінцем року». В ній докоряв наддніпрянській інтелігенції за її розрив з народом і рекомендував їй вести роботу в напрямі національного усвідомлення народних мас. Тоді, коли будуть відчутні плоди цієї діяльності, «справа вільної, автономної України», гадав він, стоятиме» і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення». Статтю закінчив словами, що «упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра», отже, до нього український народ повинен прийти підготовленим. «Коли українство до того часу, — писав він, — не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма».

Ця Франкова стаття викликала відразу ряд заперечень і спростувань з боку Лесі Українки. В статті «Не так тії вороги, як добрії люди» вона намагалась довести, що докори наддніпрянцям безпідставні, а поради вести роботу серед нього не оперті на знання умов життя і праці українців Росії. Статтю Лесі Українки вміщено в цьому збірнику, бо без неї незрозумілою була б друга Франкова стаття «Коли не по конях, так по оглоблях». До речі, аргументація полемічної статті Лесі Українки будь-яких застережень боку лесезнавців не викликала, але у зібрання її творів вона не потрапляла, тому що не публікувались дотичні до неї Франкові статті, які мали опінію «помилкових». [1. Стаття Лесі Українки опублікована у 8-у томі 12-томного видання, який надруковано в 1977 р. 2. Щоб не дублювати цей текст, його подано в контексті зібрання творів Лесі Українки] Сам Франко в 1910 р. опублікував усю полеміку в книжці «Молода Україна»; вважаючи її документом історії пошуків тих шляхів, що привели б до створення української держави, документом, що засвідчував прояви «українського (тобто наддніпрянського) і галицького радикалізму» (як сам він це назвав) у їх піках в епоху, коли процес національного самоусвідомлення народних мас набирав тільки розгону. В інтелігенції двох, роз’єднаних кордонами, частин України, що перебували в складі конституційної і абсолютистської імперій, не було єдиної думки щодо тактики, але була одна велика мета, ота програма максимум, яка і об’єднувала Франка і Лесю Українку. В проголошенні програми і була «собака зарита», тут і відповідь на питання, чому всі ці три статті багато років замовчувались. «Помилковість» Франка полягала в тому, що замість класового самоусвідомлення він вимагав національного, а замість звільнення від капіталістів та поміщиків — звільнення від тоталітаризму Росії і «конституційності» Австрії. І цього вимагав не якийсь там «буржуазно-ліберальний» письменник (якому і Бог волів багато чого не розуміти), а «революціонер-демократ».

Збідненою у 50-томному зібранні виявилась єврейська тематика, хоч у Франка вона висвітлена різнобічне і представлена різножанровою продукцією. Так, з восьми віршів циклу «Жидівські мелодії»», поміщених у збірці «З вершин і низин», у зібранні представлені тільки чотири, а чотири інші — «Пір’я», «Асиміляторам», «Самбатіон», «Заповіт Якова» — пропущені. Ці пропущені вірші були, як признавався сам поет, написані за мотивами пісень, казок і оповідань, складених євреями Підгір’я після організованих царською охранкою єврейських погромів, що хвилею прокотились по Наддніпрянській Україні в 1881 р. Слухи про них дійшли і до Галичини. Записи цих пісень і оповідань потрапили до рук поета, і він використав їх як сюжети для своїх поетичних творів. До опрацювання цих сюжетів він підійшов із становища громадянина, непримиренного до будь-якого суспільного зла, але й не без фахового інтересу до народної творчості єврейської бідноти, такої ж гнаної і визискуваної, як і українська (а єврейським фольклором він цікавився, чого доказом є хоча б його студія «З поля фольклору. Жидівська війна»), з якою підгірські селяни перебували в постійних контактах і з якою солідаризувались за суто соціальними ознаками і мотивами. Чому ж тоді ці твори усунено із зібрання? Відповідь проста: у кожному з них проглядає одна думка — неминучість розплати за кривди, заподіяні євреям. Звичайно, міри покарань зображені в ірраціональному, міфологічному ключі, тобто в алегоричних образах, в яких і були «матеріалізовані» оті прагнення єврейської бідноти до встановлення міжнаціональної гармонії і соціальної справедливості. Прийом алегорії не затіняв основної думки про те, що насильницькі дії мусять бути покарані, в ім’я чого вони б не робились, і для них у народі знайдуться сили.

. За бортом зібрання опинились і поетичні переклади уривків з поеми Ярослава Врхліцкого «Бар-Кохба». В ній розповідається про повстання євреїв у Палестині в 133 р. н.е., яке було жорстоко придушене римськими легіонами, про повстання, де євреї продемонстрували високий героїзм і благородство, аж ніяк не національну нетерпимість до завойовників, а людську зневагу до тиранів, убивць. Не ввійшли сюди і дві поезії єврейського поета Моріца Розенфельда «Моя пісня» і «Пісня робітників», ідейно співзвучні циклові віршів «Думи пролетарія» із збірки «З вершин і низин». Чого? Важко пояснити. Адже і переклади Врхліцкого і Розенфельда друкувались колись у 27- і 28-му томах «Рухівського» 30-томника, отже, чим вони не прийшлись до смаку редколегії в нашу епоху? Не інакше, як тільки небажанням популяризувати єврейські теми-в слов’янській літературі і єврейських поетів, бо інших мотивів не придумаєш (адже не ліміт паперу, не випадковий недогляд і не наявність висловів, що зачіпали б національну гідність інших народів, були цьому причиною). Все це було звичайною перестраховкою.

Єврейська тематика не вичерпується названими вище творами. Є ще в нього і гумористичні вірші про Швіндеса Пархенбліта в його різних фабульних перипетіях, які теж не знайшли дороги до багатотомного зібрання. Правда, актуальність і націленість на «крамолу» не давала змоги включити їх і сюди. З тих же міркувань не включені до нашої книжки і рецензії на «Енциклопедію юдаїстики» і на п’єсу Г.Зудермана «Загибель Содоми», «Питання жидівське», «Мозес Мендельсон — реформатор жидівський», «Жиди про жидівське питання» та ін. Зате введені в обіг дві такі статті, які дадуть можливість зрозуміти ставлення Франка до єврейського питання, його позицію громадянина, гуманіста і патріота. Це статті «Семітизм і антисемітизм в-Галичині» і «Єврейська держава» (рецензія на книгу Т. Герцля). Перша з них була підготовлена до 46-го тому останнього зібрання і знята з верстки за велінням «верхів» як така, що ллє воду не на той млин. Чи справді її вода була не на той млин? Ця стаття була словом українця в дискусії, що її започаткувала газета «Die Zeit», опублікувавши розвідку єврейського журналіста Носсінга, а потім Ліппе, в якій виставлялись на показ факти гноблення єврейства і робився висновок про їх безправне становище в Австро-Угорській імперії. Розвідка викликала жваве обговорення, в якому було чимало контроверз і тенденційності, національної пихи та обмеженості, з одного боку, і суб’єктивізму та нерозуміння справи, з другого. Франко назвав факти своїми іменами, сказавши про панівні соціальні і безправні національні позиції єврейства в тодішній Галичині, виступив як демократ-правдолюбець. Його правдиве, подекуди викличне висвітлення ситуації в Галичині в її соціальному і національному, розшаруванні не всім подобалось, і навіть багато кого шокувало, але зате відповідало дійсності і не суперечило фактам і даним, що в ній приводились. Написанню другої статті, рецензії на працю Т. Герцля, передувала зустріч з автором цієї праці, про яку згодом розповів присутній при ній В. Щурат. Ці спогади вміщені як додаток до рецензії. З них зрозуміло, що Франко повністю підтримував ідею створення єврейської держави як оптимальної розв’язки т. зв. єврейського питання і як природне завершення стремлінь і змагань в цьому напрямі євреїв, розкиданих по всьому світу. Звичайно, сам спосіб, за допомогою якого можна було реалізувати задум створення єврейської держави, як і шляхи і «гачки», що дали б вихід на уряд такої держави, який став би спонсором в цій акції, що їх запропонував як найбільш прийнятні Т.Герцль у своїй книжці, не видалися Франкові продуманими до кінця, і на їх уразливість він вказав досить недвозначно, але ідею підтримав повністю. Невже в цьому він помилявся, що статтю не пустили у зібрання? Навряд чи так думала редколегія. Вона просто хотіла бути подалі від цієї теми, щоб не запідозріли її, що вона сприяє сіонізмові, з яким і так повно біди. Отже, дві ці статті могли сприйматись як вода на млин рухові євреїв за їх національно-культурну автономію, сприяти в їх не просто симпатіях, а в натуральному тяжінню до їх держави — Ізраїлю.

До цього циклу належить і стаття «Мої знайомі жиди», написана в 1907 р., на жаль, не закінчена, для газети «Die Zeit». У свій час вона не побачила світу, і в перекладі М. С. Возняка була надрукована з його передмовою лише в 1936 р. Подаємо її в цьому перекладі разом з переднім словом.

У статті Франко називає своїх знайомих євреїв з раннього дитинства до закінчення гімназії. Всіх їх він характеризує дуже позитивно, віддаючи належне їх природним здібностям, працьовитості, їх гармонійним, не патріархальним, сімейним стосункам. Зазначає, що в стосунку до них з боку українців не було жодної упередженості і того пізніше плеканого певними угрупуваннями «антисемітизму», так само як і з боку євреїв не було жодного прояву українофобства, що потім намагались їм прищепити. Були нормальні людські стосунки. Такими в Галичині були всі міжетнічні взаємини. В їх основі був отой глибинний благородний «метал» миролюбності і взаємного розуміння людей різних етнічних груп, що співжили на одній території і яким не треба було нічого ділити, метал, що не підлягав девальвації.

Ще одну окрему групу становлять літературно-критичні статті, в яких спробами переоцінки прийнятого, чи усталеного робився виклик громадській опінії або загальноприйнятим оцінкам, поглядам. Це статті чимось шокуючо-дискусійні, в дечому, якщо не помилкові, то у всякому разі контроверсійні, зухвалі з закладеною в них «вибухівкою». Жодну з них не можна прийняти без застережень, але жодній з них не можна відмовити в логічній аргументованості і значній долі слушності. У свій час всі вони натрапляли на чиєсь заперечення чи навіть обурення, а в наш час, коли вони вже нікого з живих чи причетних не зачіпають, — на певні закиди. В життєвій історії Франка, вони не були одноденками, тобто написаними на злобу дня і призначеними лише для поточного моменту. Окремі з них зіграли в його житті навіть фатальну роль. Це такі статті, як «Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною і найкращою в естетичнім взгляді?», «Поет зради», «Двоязичність і дволичність», «Українська трибуна в Росії», «Ще в справі одної рецензії й її рецензентів», «Українська література в 1906 р.», «З лектури наших предків в XI в.»

Перша з них була задумана як рецензія на працю найбільш авторитетного в Галичині літературознавця О. Огоновського «Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка», але вийшла за рамки рецензії, хоч відправним пунктом для аналізу поеми Шевченка послужили твердження Огоновського про те, що це поема історична і естетично найбільш досконала. Констатуючи в ній значну міру художнього домислу, молодий тоді критик фактично довів її неісторизм, тобто її невідповідність історичним фактам, на що поет мав повне право і що нітрохи не применшувало художню вартість поеми. Оскільки історизм і художність не знаходяться в повній кореляції, Франко завдався метою довести, знову ж таки заперечуючи Огоновському, і її не найвищу мистецьку майстерність. Навів чимало доказів, серед них і сцену вбивства Гонтою дітей, що не відповідала історичній правді, як таку, котру естетичною, тобто такою, що викликає естетичні почуття, назвати не можна. І на тій основі зробив висновок протилежний тому, що його зробив автор рецензованої праці. Власне оця апріорна заданість на заперечення, при низці слушних зауважень, зробила рецензію не цілком переконливою, і Франко це відчув, тому не наважився її передрукувати в 1914 р., готуючи до перевидання свої «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», в яких вона становила їх першу частину. Посилаючись на той факт, редколегія утрималась від включення її в багатотомник, хоч цей мотив непереконливий. Знаємо, що він не захотів перевидати і повість «Борислав сміється», тому відмовився її закінчити, і тим не менше ніхто не висловлював свого «veto» при її численних перевиданнях.

Найбільш шокуючою із всіх статей письменника була стаття «Поет зради», де в ідейно-політичному ключі був потрактований мотив зради, піднесений на п’єдестал патріотизму в поетичній творчості А. Міцкевича. У свій час ця стаття була надто відома, нашуміла, принесла її авторові багато душевних травм, привела «до звільнення його з роботи в газеті «Kurjer Lwowski», до прилюдного паплюження і бойкотування польською громадськістю. Безпосереднім поштовхом для її написання послужили, за словами польського дослідника М.Купльовського, «сплетіння цілої низки суспільно-політичних явищ, характерних для галицьких міжетнічних стосунків» [Kuplowski M. Poeta zrady // Iwan Franko. O literaturze polskiej. Krakow, 1979. S.71], тобто потреба осудити політику «більшої вигоди» і тактику переблокування, яку продемонструвала в 1897р. польська демократична. («людова») партія під час виборів в австрійський сейм. Але разом з тим і давно виношуване спостереження про те, що мотив зради є домінантним у творчості А.Міцкевича. її появу виправдовувала мета її написання. Крім того, у такій трактовці цієї творчості Франко не був єдиним. Стосовно генези концепції, яка дістала в статті своє втілення, то вона сягала польського літературного грунту, думок окремих польських критиків про наявність мотиву зради в поезії найбільшого польського поета і навіть думки Ю. Словацького, який характеризував поему А.Міцкевича «Конрад Валленрод» як таку, з появою котрої «до валленродизму як зради була введена певна методичність». До такої думки прийшов самотужки ще юний Франко, перечитуючи твори польського поета, і та думка, підтримана ще й польськими авторитетами в літературі, засіла в його голові, «мов цвяшок вбитий», і в момент, коли йому треба було за зраду «прибити до ганебного стовпа» польських демократів (людовців), він скористався отим відстояним в його голові сюжетом. Незважаючи на ряд її переконливих фактів і детермінованість у розгортанні думки, все-таки пояснення причин, наслідків, що породили ідею зради, а далі її проекція на польську націю і шляхи її боротьби за незалежність були концептуально, якщо не зовсім хибними, то в значній мірі уразливими.

У свій час стаття «Поет зради», зачіпаючи національні почуття поляків, була піддана гострій і нищівній критиці. Однак сьогодні, з перспективи часу, вона сприймається у всьому комплексі тих факторів, що спричинили її появу, і якихось негативних емоцій у поляків викликати не повинна. Саме тому М. Купльовський, не боячись зачепити національну гідність поляків і без наміру нагадати їм про помилкові чи не зовсім милі їх серцю положення статті українського письменника, опублікував її 1979 р. у підготовленому ним збірнику «Iwan Franko. O literaturze polskiej», спеціально переклавши її для нього. Це одне вже відкривало двері для її введення на сторінки останнього зібрання з відповідним її науковим осмисленням і оцінкою в коментарях. Проте цього не сталося, а це, треба гадати, на шкоду справі, бо замовчування очевидного факту не так сприяє зміцненню міжлітературних взаємин, як вселяє недовіру в їх щирість і правдивість. (Власне, заповнюючи цю прогалину, названу вище статтю і введено в дану книгу).

Ну, і вже дуже утаєною, подекуди сором’язливо мовчазною мусила бути позиція редколегії науково-критичного зібрання, коли не просто відхилилась, а не включалась до нього стаття «Дволичність чи двоязичність». Бо що скажеш? Помилкова? Ні. Зачіпає чиїсь інтереси? Воно то так, інтереси ідеологів тихцем удержавленого імперського великодержавництва. Але хіба про це скажеш вголос, коли вголос не говорилось про русифікацію і денаціоналізацію, коли навіть для галицького москвофільства знаходили тільки такі ґанджі, як царефільство (досить ефемерне) і дотації третього «отделения» (цілком реальні, в рублях) і замовчувалось, що дотації давались для боротьби з більш уявним, ніж реальним сепаратизмом і що їх ренегатство було аж ніяк не безкорисливим, а оплачуваним.

У названій статті об’єктом критики було галицьке москвофільство і його конкретні діячі, зокрема І. Наумович, які давно належать минулому не тільки фізично, але й політично і морально, і тим не менше вона (стаття) спрацьовувала на сьогодення, точніше, на ментальність обивателя епохи застою. Бо хіба критиковане письменником відступництво від рідної мови не проектувалось на таке ж, підтримуване верхами, відступництво доморощеного кар’єриста (адже воно було паспортом лояльності і путівкою для сходження вверх, тоді як відстоювання, та й ще прилюдне, української мови, вимоги її поліфункціонування в республіці апріорно накликало на такого «ничего не понимающего» звинувачення в українському буржуазному націоналізмові, а за цим і всякі покарання)? Звичайно, так. А хіба кваліфікація письменником рідної мови, що є невід’ємним атрибутом людської індивідуальності і складовою частиною його етики, не розбігалась з тим намаганням не називати українську мову рідною (в шкільних підручниках і періодичному збірнику, перейменованому з «Рідного слова» на «Культуру слова»)? Що ж сказав письменник про рідну мову? Наведемо його слова: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик… скаже: …Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І далі: чи можна було прийняти франкову оцінку Гоголя, чиє відчуження «від рідної мови» він розглядав, як «болючу внутрішню трагедію», оцінку, яка так розходилась з тією «фігурою умовчування» отого внутрішнього роздвоєння Гоголя, що існувала в нашому літературознавстві? Знову ж таки, не можна було. Тому, природно, стаття редколегією навіть не могла ставитись на розгляд.

З точки зору постульованих у радянському літературознавстві методологічних засад не було ніяких підстав не включати, до 50-томника ні невеликої за розміром статті «Сухий пень», ні більшої «Блєднов», що була рецензією на книгу М. Покровського під тим же заголовком, яку Франко назвав політичним памфлетом. У першій з них осуджується Емський указ про заборону української мови, в другій — політика обрусіння Надвіслянеького краю, тобто Польщі. Перша— фактами й влучними, а навіть колоритними й дошкульними висловами показує, як не треба робити, демонструє ставлення письменника до Росії жандармів і чорносотенців, друга — до сановних чиновників-колонізаторів. Осудження імперської політики царської Росії вже апріорно мало відкривати двері цим статтям. І тим не менше і до них були свої «але». Адже в них царській Росії ніде не протиставляється передова частина суспільства, остання зводиться до «окремих, за висловом письменника, високих умом і серцем одиниць». А в цілому, констатується в ній, російська суспільність не подала голосу на захист ув’язненої української мови, як і не виступила проти нищення російським урядом цвіту української нації не тільки в період засилля реакції, що врешті й можна зрозуміти, але й у період весни 1905 р., яку, мабуть тому, й назвав він брехливою, фарисейською.

І це тоді, коли Україна, колись, в 1654 р., добровільно приєднавшись до Росії, багато зробила для її культури і для її європеїзації, а останнім часом не обходила мовчанкою ні одної з тих кривд, які передовим російським діячам завдавало чорносотенство, і завжди опротестовувала такі злодіяння уряду. Оці докори російській суспільності, що прозвучали в цій статті, як і висвітлення недалекоглядності, колонізаторської пихи у політиці обрусіння поляків у другій статті визначили оту «неначасність» цих двох статей. Репліки про обскурантизм «обрусителів» у Галичині утримали від друку й невелику замітку про антологію «Вік» під тим же заголовком.

Ціла низка літературознавчих статей або окремих місць з надрукованих статей (вони були піддані купюруванню) не потрапили у зібрання тільки з однієї причини: у них давалась висока оцінка історичним працям М.Грушевського і така ж оцінка його діяльності як голови Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ). Сьогодні ця причина видається сміхотворною, але тоді, коли положення про «дві культури в кожній національній культурі» ілюструвалось ідейно-політичним і світоглядно-філософським протиборством Франка і Грушевського (якого, ясна річ, не було) і відмінністю їх наукових, історіософічних концепцій (що теж не відповідало істині), а звідси й непримиренністю позицій і навіть особистим ворогуванням (що було вже справжньою вигадкою, хоч, звичайно, певні розходження в тих чи інших питаннях в них були, а в останній період життя Франка наклали тінь і на їх приятельські стосунки, але це йшло не від поглядів, а від вдач), тоді це було досить вагомою підставою для непублікування. І ніхто не став би тоді підставляти під удар своє «місце під сонцем», своє благополуччя ради проштовхування цих статей. У книзі «Мозаїка» подаються всі такі статті: «Українська трибуна в Росії», «Українсько-руська література і наука в 1899 році», «Ще в справі одної рецензії й її рецензентів», «Українська література в 1906 р.», «Із лектури наших предків в XI в.», два уривки із статей «З останніх десятиліть XIX в.» та «Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал», «Українська трибуна в Росії». Стаття «Українська література в 1906 р.» мала ще один «гріх». У ній давалась позитивна оцінка творам В.Винниченка, що ходив у «ворогах радянської влади» і творчість якого ретельно замовчувалась. Така ж доля спіткала і рецензію на книгу Володимира Винниченка «Краса і сила». У цьому ж ключі визначалось ставлення і до статті «Із лектури наших предків XI в.», в якій, крім похвальби М. Грушевському, інших «ідейних промахів» не було. У ній розглядається і широко цитується в його перекладі пам’ятка 1076 р., як пам’ятка «нашого», тобто українського, письменства. Врешті, ще не існувало поняття «колиски трьох братніх народів і їх літератур», яке дозволяло б включати цю й інші давньоруські пам’ятки в «тисячолітню» історію російської літератури. Отже, закид про ігнорування «колиски» був би недоречний. Але йдеться про таку кваліфікацію не лише даної пам’ятки. У Франка, як і у Грушевського, була своя, широко аргументована, концепція і Київської Русі, і її письменства. Русь на першій стадії — це одноетнічна українська держава, далі держава, що об’єднала всі три східнослов’янські народи. А тодішнє письменство ділилось на церковне (сакральне) і світське. Церковне було належністю всього східного слов’янства, хоч і могло мати регіональні мовні ознаки у вигляді елементів живої мови, що вносились при переписуванні книг. Світське письменство вже було національно маркованим, при тому національну належність визначала не мова, в даному випадку давньоруська, що так само, як і латинська мова в літературах народів Західної Європи в епоху середньовіччя, не могла визначити національну належність. Таку роль відігравали відбиті в ньому фольклорно-етнографічні елементи, що мали вже тоді досить чітко виражені диференційні риси. За ними І. Франко поділяв письменство цієї доби на південно-руське (українське) і північно-руське (російське). Ця концепція була у нього не плодом «загравань на Національних почуттях», а результатом копіткої дослідницької роботи на ниві літератури, фольклору й етнографії. Упорядники 6-, 40- і 41-го томів, публікуючи в них його «Студії над найдавнішим Київським літописом», «Історію української літератури» і розвідку «Українсько-руська (малоруська) література», в яких «Слово о полку Ігоревім» розглядалось як пам’ятка виключно української літератури, відповідно пояснила це в коментарях і, треба віддати належне, без «навішування ярликів». І тим не менше «Лектури…» не включили. На заваді став комплімент на адресу «Історії України-Руси» М. Грушевського.

І накінець, остання з цього тематичного циклу стаття «Українська трибуна в Росії». Вона така ж «одіозна», як і попередні, бо знову з дифірамбами в честь Грушевського. Але це не єдиний її «мінус». Революційні події в Росії трактуються в ній не в тому плані, що вони можуть дати для зміни її соціальної структури і соціального визволення народів Російської імперії, а лише тому, що вони можуть дати для культурного автономізму, а потім і політичного суверенітету України. Звичайно, такі думки висловлювались і в інших його статтях, що «щасливо» (бо вже в епоху гласності) ввійшли до 50-томника («Подуви весни в Росії», «Одвертий лист до галицької української молодіжи», «Поза межами можливого»), але томи (38-й чи 39-й) готувались ще в епоху застою, з живучими в ній не лише вульгарно-соціологічними підходами до оцінки явищ літератури, але й з не менш діючими залізними фільтрами керівництва ідеологічного фронту. Тому-то для неї не вистачило паперового ліміту (все-таки ліміт може багато що пояснити, а ще більше — виправдати).

Всі розглянуті вище твори поясненням свого невключення в 50-томник мали міркування кон’юнктурного характеру, суб’єктивні і об’єктивні. Твори ж четвертого циклу мали причини значно серйозніші і вагоміші, бо їх «критичне вістря» спрямоване було проти деяких положень вчення Маркса — Енгельса, що було недозволеним. Про ці твори «вголос» не говорилось, вони «анонімно» фігурували під тирадами про Франкове «нерозуміння» марксизму. Їх не так вже й багато, але у творчій біографії письменника вони не випадкові і не одноденки. До їх написання він ішов поступово, нагромаджуючи досвід і розширюючи коло пізнання, і прийшов, зрозумівши, що «привид, який бродив по Європі», матеріалізуючись, може замість одної економічної тиранії принести другу — духовний тоталітаризм. Тому і вдарив на сполох серією статей і праць, одні з яких ввійшли у зібрання («Що таке поступ», «Зміна системи», «Народники і марксисти», «Поза межами можливого»), а інші: «Соціалізм соціал-демократизм», «Із історії робітничого руху в Австрії» та «Соціалізм і соціал-демократизм» — ні.

Знаємо, що сам Франко ввійшов у літературу якщо невіруючим марксистом, то у всякому разі його симпатиком «як мужик». Соціальна проблематика на перших етапах його літературної творчості була домінантною. Соціальний приціл і соціальний аспект бачення характеризували тоді і його літературно-критичну діяльність (чого свідченням є хоча б вміщена в цьому збірнику розвідка про «Гайдамаків» Шевченка). Він був автором численних статей, неоригінальних за концепцією; а основаних на економічному вченні Маркса. Врешті, в цьому не було нічого дивного, бо Маркс на той час був фігурою дуже впливовою, а марксизм (не як вчення, бо таким він став тільки після смерті його творця, а як сукупність положень, тверджень і передбачень) сприймався як нове слово соціально-економічного і філософського мислення і привертав уми тодішніх інтелектуалів (досить вказати хоча б на Бернарда Шоу). Поступово оголений соціалізм і інтернаціоналізм, що були сутністю переконань Маркса і наріжним каменем його вчення, почали ставати об’єктом критичних зауважень. Франко еволюціонізував разом з розвитком цієї критичної думки, за розгортанням якої стежив дуже уважно. Вже на другому етапі його літературної творчості (з 1883 р.) соціальну проблематику починає затіняти соціально-психологічна, а в поезії — явно національна. Поступово Франко виходить з силового поля впливу революційного вчення Маркса, але не стає ще на шлях його критицизму. До цього приходить він після виходу з радикальної партії 1895 р., зрозумівши на життєвому досвіді, наскільки неприйнятними для Галичини і соціальної структури її суспільності були Марксові твердження про «керівну рушійну силу робітництва і перебудовну місію пролетаріату «і про наднаціональний» (чи інтернаціональний) характер соціал-демократичних організацій. Тоді визріли в нього досить чіткі погляди і на це позитивне, що було у величезній науковій побудові Маркса, яка фактично стимулювала розвиток політичної економії та матеріалістичної філософії, на ті, не перевірені життям, а тому не універсальні її положення, а звідси і конструкції. І цим поглядам дав він вихід у названих вище статтях.

Хронологічно першою з них була «Із історії робітничого руху в Австрії», що була роздумами письменника з приводу брошури Н. Обервіндера «Соціалізм і соціальна політика», роздумами про національний (в даному випадку — німецький) характер робітничої організації, створеної в противагу Марксовому «Інтернаціоналові». Слабкість позицій Обервіндера, як і Лассаля, на думку Франка, полягала в тому, що він герметизував робітничі рухи етнічними межами, не залучав до них в такій багатонаціональній державі, як Австрія, слов’ян, нехтуючи загалом будь-якою федерацією, і що не притягав до них селянських мас. Проте основний закид робився письменником не так «марксистові» Обервіндеру, як самому Марксові, в чиїй програмі робітничої організації, незважаючи на проголошування свободи, лежала ідея поневолення не так тіл, як людських душ і думок. Зріст тієї організації, писав він, був би «великим нещастям для сеї монархії та для всіх її народів, яких члени пристають до неї». Ці думки висловлював письменник у 1886 р., коли акції соціал-демократії ще йшли по висхідній.

Друга стаття на цю ж тему була написана через 11 років. У ній у поле зору письменника потрапили вже шість праць, в яких трактуються питання соціалізму, робітничого руху і соціалістичної держави, тобто праці, що передували появі «Комуністичного Маніфесту», списаного, за його словами, Марксом і Енгельсом з праці Консідерана. Попередників Маніфесту він не вважає представниками утопічного (чи інакше, ненаукового) соціалізму та фантастами, а економістами і соціологами, що у своїх твердженнях виходили не з якихось фантомів, а з реальних фактів і матеріалів, і на їх основі робили логічно обгрунтовані узагальнення. Їхніми спостереженнями якраз і скористались творці наукового соціалізму. Цей «ненауковий» соціалізм, твердить письменник, — це «велике культурне надбання новіших часів», але своє літочислення веде з тих давніх часів, коли люди, подолавши сили природи, самі почали застановлятись над тим, як би так упорядкувати своє суспільне становище, щоб воно відповідало найвищим ідеалам соціальної справедливості і гармонії. Із праці « для добра загалу, дбання про поступ», із змагань за їх забезпечення і народився соціалізм, а з ним і його теоретики і проповідники. Розвиток соціалістичних теорій в різних країнах йшов різними шляхами і висував різні програми. До найпопулярніших адептів соціалізму в домарксівську добу зараховував він Люї Бляна, Консідерана, В. Черкезова, Прудона, А. Смітта, У. Томпсона та ін. Їхні програми він зіставляє з Маніфестом і пише про чіткість і виразність Маніфесту і водночас про його глибоку помилковість та небезпеку для тих же робітників. Разом з тим відмічає досконаліші формулювання тих чи інших положень у його попередників. Так, сформульований Люї Бланом принцип, який тепер приписується марксизмові: «від кожного за здібностями, кожному за потребою», був значно досконалішим від Марксових про «виключну монополію», «управу землі за одним планом» і «організацію армії праці». Не погодитись тут з Франком не можна.

Цитатами з розгляданих праць він розбирає Енгельсове твердження про Марксовий пріоритет двох великих відкрить: додаткової вартості і матеріалістичного розуміння історії. З них чітко постає, що про додаткову вартість писалось в тих працях і до Маркса, а діалектичним методом, крім метафізиків, користувались всі його попередники. Сам же матеріалістичний підхід до оцінки явищ еволюції суспільства, як випливає з тих праць, далеко не універсальний. В одних випадках він задовільний, в інших цілком неприйнятний, бо залишає нез’ясованими низку фактів і явищ. Сам Франко від себе не критикує цей метод, але наведеними цитатами, нанизаними на одну вісь, доводить помилковість його інструментарію.

Так само величезними статистичними даними, що містились у працях англійських, німецьких і французьких економістів, Франко ставить під сумнів положення Маркса, що стало аксіоматичним у його вченні, про поступову концентрацію капіталу в руках великих капіталістів, про занепад дрібних підприємств і їх експропріацію великими, про наступаючу за тим всевладність держави. Статистичні дані засвідчували лінію розвитку і великих і малих підприємств. Торкаючись питання всевладної держави, Франко висловив здивування, що соціал-демократи багато говорять про експлуатацію приватними підприємцями робочої сили, закликають до повалення влади експлуататорів і разом з тим оспівують як велике добродійство і блаженство всевладність держави в майбутній соціалістичній державі. Тим часом найфатальнішою потребою такої держави, без огляду на її форми правління, було б, писав він, «збільшування числа своїх функціонерів, т.є. збільшування числа паразитів, що живуть коштом робітника». Працями, зміст яких він виклав у своїй статті, як він сам визнав, нанесено тяжкий удар соціал-демократизмові, але водночас принесено користь принаймні тим, що дало людям змогу «позбутись ілюзій і хибних доктрин».

Остання з перелічених вище статей «До історії соціалістичного руху» присвячена зіставленню «Комуністичного Маніфесту» Маркса, Енгельса з аналогічним «Маніфестом» Консідерана, який на п’ять років випередив Марксовий, на тлі історії соціалістичного руху. На шлях Їх порівняння Франка наштовхнула праця В.Черкезова, в якій «Маніфест» Маркса кваліфікується як плагіат. Треба сказати, що зіставленням Франко це підтверджує, аналізуючи його. Приведені цитати з двох Маніфестів не залишають сумніву в тому, що другий творився на основі першого, отже, Марксовий оригінальним не є. Правда, він має і ряд власних положень, написаних грунтовніше і логічніше, крім того, написаний як маніфест комунізму, «привид якого бродив по Європі», тоді як Консідерановий мав «вихідною точкою своїх розумувань чуття, чи, як він каже, «вірний інстинкт» і не прокламував революції.

В історії соціалістичного руху Маніфест Консідерана не зіграв майже ніякої ролі, тоді як Марксовий був епохальним. Родовід цього руху Франко виводить з Французької революції, коли цей рух із сфери політичних теорій перейшов «на поле свідомої організації пролетарів». Тоді він був прокламований як філантропія стосовно бідних, але поступово почав робитися філософією лівого крила гегельянців, а далі прокотився гаслами фабіанців в Англії, посибілізму та солідаризму у Франції, ревізіонізму в Німеччині і в кінці дійшов до величезної ідейної побудови соціалізму Маркса і Енгельса і меншою мірою Лассаля. Їхнє вчення стало основою політичної організації — німецької соціал-демократичної партії. Ця партія стояла тоді в центрі соціалістичного руху і своїм австрійським крилом торкалася Східної Галичини, а російським — Наддніпрянської України. Саме тому на цій організації Франко і зосередив свою увагу в розгляданій статті. Зіставленням двох маніфестів він не мав наміру применшити заслуги Маркса у цій величезній будові і не бажав, як сам зазначав, «робити пропаганди — чи то для соціалізму, чи проти нього». Але через 50 років після Марксового «Маніфесту» тим не менше визнав, що «ентузіаст фур’єрист» Консідеран більш точно спрогнозував розвиток капіталізму, ніж Маркс. «По Марксовому розумінню, — писав Франко, — розвій економічних і соціальних відносин з фатальною конечністю мусить іти до заострення суперечностей, до збільшення визиску, з одного боку, до чимраз більшої нужди мас і до остаточної катастрофи. По думці Консідерана сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозвану свобідною конкуренцією, і запобігаючи руйнуючим кризам та катастрофам». Сьогодні, через сто сорок років від написання «Маніфесту», ми за Франком можемо повторити те саме. І ще один висновок після зіставлень двох маніфестів зробив Франко не на користь Марксового, коли зазначав, що «його програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений у життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій», «а всевладність комуністичної держави… в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям». Здається, тут ніхто Франкові в прозірливості не відмовить.

Власне цими сумнівами щодо месіанства двох великих теоретиків соціалізму Маркса і Енгельса, сумнівами щодо непомильності їх будови соціально справедливої держави Франко вніс і свою лепту в історію соціалістичного руху, в якому поряд з вірою в можливість досягнення соціальної гармонії і націленістю дій на її реалізацію мусили бути і «критика з боку», мусили бути й перестороги і застереження. Разом з тим він вписав своє ім’я і в історію української суспільної думки.

Опубліковано на ПМ п. Іваном Потьомкіним з Єрусалиму