Я одягнула смуток (наче маску),
Щоб приховати свій безликий ритм…
Налякано стрибнула в прірву-казку -
Летіла поспіхом крізь тисячу хвилин…

Знайшла калюжу – й зачерпнула море,
У неба вкрала подих із ниток…
Зламала крила – і розквітло поле,
А ніч мене сховала між зірок…


Вона лежала з закритим маскою обличчям й дивилася на крихітний клаптик нічного неба, що всміхалось їй крізь зачинене вікно.
Душа її – теж в масці – намагалася розбудити своїм розпачливим криком чиєсь співчуття.
На розмальованому Природою обличчі раптом з»явилася загадкова усмішка – це Вона згадувала усі гримаси, які це обличчя було змушене демонструвати всім і всьому (наче життя – театр…)…
В яскравих очах промайнув тінню сум…
ТЕМНО…
Нарешті стемніло і нарешті можна зняти маску!!!
Обличчя – душа солодко здригнулось, немов од морозяного дотику, зітхнуло; в темряві з»явилася перша сльоза…
І полетіли думки у Вічність, наче птахи…
Стали срібнокрилими істотами мрії…
Почуття, спогади, переживання – закружляли-завирували, утворюючи собою якусь іншу СУТЬ.
Нарешті в темряві лежить ВОНА.
Відкритими очима душі вглядається в безмежні очі Всесвіту, а в зболеному серці все ж пульсує спазм щастя…
***
Сірий ранок торкнувся її повік.
Усмішка…- на обличчі… - в серці…
У небі все ще кружляють барвисті райські творіння, сіріючи разом з кожним відкритим людським оком.
Чому? Мабуть, коли відкриваються очі, засинає душа. А тому й день похмурий, та й на мертвих деревах ніби ромашки і соняхи не цвітуть…
Ламким дзеленчанням затихає чарівний спів – і в просторі народжується, росте, поширюється щось таке тягуче-глухе-сіре. Одноманітна тиша трамваїв, автомобілів, літаків, г р ю к і в…
З кожною миттю наростає всезагальна втома:
Більш тьмяними стають погляди, зникають навіть найсміливіші посмішки, стогне ув»язнена душа, звиваючись в нетрях енергійного й цілеспрямованого ЕГО.
То тут, то там спалахують на крихітну непомітну хвилинку розмаїті уламки казки: стрімко розквітають пахучі квіти, перетворюючись в птахів, в небо, Сонце, ЖИТТЯ!!! – А це просто чиясь душа прокинулась завдяки халатному ставленню ЕГО до своїх обов»язків. І, як результат, - крики, гамір, протестуючі вироки:
«г а л ю ц и н а ц і я!!!»

Однак у Природи свої закони, бо під покровом ночі тіло повинне спати, а з ним – і знання, і досвід, та й всі інші атрибути нашого коханого «я».
А тому, коли нарешті засинає цей рушій прогресу і цивілізації,
ДУША розкриває свої вічні крила і просто летить ж и т и!!!


2009 р.

Місто Левів тихо, ледь звучно, майже буз подихів, дрімало під соусом вже давно померлих усмішок… і сліз … Й тільки відгомін ще живих та ще ненароджених почуттів порушувало його сум і його радість…
А я одиноко стояла в центрі ледь пульсуючого черева міста і чекала трамвай. Залишки мого макіяжу стікали щоками наче залишки почуттів, залишаючи брудні рівчаки, які, в першому випадку допоможе усунути косметичний засіб, а у другому – можливо, якщо надіятися на краще, час, а, як мені здавалося у ту мить, просто смерть. Яка така немилосердна, бездушна, цинічна – але лікує все. Є ліком від кожної хвороби тіла і душі, є визволенням з найтяжчої тортури і з найжахливішого страждання. В моїй кишені не було квитка, як і надії на його придбання в кондуктора, адже квиток у життя – це не оплата за проїзд громадським транспортом, і кондуктора у житті, як і інструкції до цієї гри, правил виграшу у цій лотереї, просто не існує. І я знала, що чекати марно – хіба ж можна очікувати останній трамвай десь так… ну, може, за дві години після останнього вагону…
Сіра бруківка, змочена рясним дощем, ще несла у собі аромати чужих, впевнених і несміливих, кроків, була липка від бруду такої природної для цієї пори року спеки, подекуди заліплена використаними жуйками, наче життя моє, вкрите плямами розбитих мрій і нездійснених надій, що ніби ще солодкі, але вже не можуть бути придатними для використання за призначенням.
Я знала, що у моєму домі мене чекають… Знала, і, водночас, так боляче, але усвідомлювала, що не хочу, та і навіть не можу повернутися. Почути хор брудного посуду, жалісливе нявчання домашнього улюбленця, втомленого спекою, наляканого бурхливою літньою грозою, відчути байдужість того, кого я ще вічність тому обрала половинкою свого життя.
А місто наче звало мене своїми мертвими, живими і ненародженими ароматами, ніби увесь цей спокій створився навмисно – тільки для мене, що хотів розрадити, дати нову надію і віру в диво.
Вітер шелестів моїм волоссям, наче у кронах дерев, і від того шурхоту наче звільнялася душа, наче і не здригалася вона риданням від краху мого останнього почуття, наче не впивалася образа як оті кляті каблуки у ступні… наче…
Наче до того не існувало нічого, наче я спала – і сон мій був чарівним порятунком від страшної реальності, наче я могла так вічність… Отак, вічність прожити між байдужості, між самотності, де тільки я і мої вірші, мої мрії, мої надії!!! І все – і більше НІЧОГО!!! Де усе стало вакуумом, де усе стало каменем, покритим павутинням смерті, де все стало таким … Непотребом?
І просто я почула вдалині такий знайомий стукіт, натяк на надію, що сьогодні я, просто так от несподівано і нелогічно, можу дочекатися того останнього (чи, може, першого у наступному дні) трамваю…
За мною зачинилися двері. Із тим своїм, таким характерним, таким знайомим, таким… рідним звуком, який просто безмежно повторювався в часі, день за днем, хвилина за хвилиною, який наче ніколи не знав миті створення, миті ремонту, миті майбутньої утилізації. І, невідомо чому, мені вже не був потрібний квиток, ні для проїзду в цьому диво-трамваї, ні у житті.
Так просто все. Тільки треба було зрозуміти, що трамваї Міста Левів не мають графіку руху, що вони з»являються для його дітей у ту хвилину, коли є потреба, і вже не можна пропустити свою зупинку, і неможливо пропустити час прибуття, і не потрібен квиток і жертви для оплати… Бо для Міста Левів немає почуттів мертвих чи ненароджених, є тільки пульсація сердець його синів і дочок у його серці, є тільки мить щастя сьогодні, яка ніколи не зникне і не може не настати…
Я сиділа сама, на вицвілому, колись яскраво червоному кріслі, притулившись до колись чистого вікна, і мені ця мить була мабуть найсолодшою у моєму житті, бо я знала, що справжні почуття не вмирають – вони живуть, вічно, назавжди залишаючись між сну древнього міста; і я розуміла, що коли два серця б»ються в одному ритмі, то вже неможливо спинитися, неможливо сперечатися із графіком руху, неможливо пропустити свою зупинку чи змінити траєкторію руху; бо Всесвіт, як і Місто Левів, створений так, щоб закохані душі були разом…)))

15.06.2010р.